«Бендерівська» поетка з Португалії: «Мамо, не плач. Я повернусь весною. У шибку пташинкою вдарюсь твою»

Категорія: Українська громада у Португалії
Створено: 04 квітня 2014 Дата публікації Перегляди: 6824

"Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна."

Оксана Максимишин-Корабель

Українська поетеса Оксана Максимишин-Корабель, яка нині живе у Португалії, не змогла стримати біль від подій у рідній їй Україні, і він вилився у сотні рядків. А ще пані Оксана з чоловіком та однодумцями організували автомайдан у Португалії, пікетували посольство Росії у Лісабоні, збирали гроші і пересилали їх на Батьківщину.

Вона написала близько 35 віршів про Майдан. Усі вони мандрують Інтернетом. Вірш «Мамо, не плач. Я повернусь весною» цитували зі сцени Майдану, друкували на білбордах. Цей та інші вірші голосу з Португалії Україна вивчила напам’ять…

– Колись відома акторка Фаїна Раневська влучно відзначила: «Ми всі поранені дитинством». Ваше захоплення літературою поезією – з дитинства? Розкажіть про свої перші віршовані рядки.

Раневська, моя любима Раневська. Ну, звісно, вона сказала це про мене. У третьому класі вчителька дала завдання написати вірш про осінь. Я сприйняла це буквально, взяла й зримувала слова, сама. І треба було такому статися, що до дошки викликали саме мене. Я гордо прочитала декілька стовпчиків. І … отримала трійку. Вчителька не повірила, що це я написала. І я образилася. Ну, як так, старалася… а тут трійка. З того часу вірші ховала в блокнотик, а маленькі замітки відносила в районну газету, бо там в кінці місяця платили 2-3 карбованці гонорару і я була фінансово незалежна.

А, знаєте, мені якось по-особливому завжди боліло слово. Я могла ридати над казкою про вовка і семеро козенят, а потім переписати її із щасливим кінцем, мушу знати, що всім добре, тоді добре й мені. У моїй батьківській хаті завжди був культ книги. У той час не так просто було її придбати. І коли тато приносив черговий томик Шевченка чи Українки, було свято. Донині пам’ятаю свіжий запах друкарської фарби, цей аромат й тепер асоціюється в мене із щастям. Заходжу вже тут, у Португалії, в книжковий магазин і просто вдихаю запах дитинства.

На факультеті журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка, який я закінчила, як тепер кажуть, у лихі 90-ті, також не вельми радо вітали поетів. У деканаті говорилося, що поет на факультеті – стихійне лихо. І знову блокнотик, до якого постороннім – зась. Та тоді було й не до віршів… Робота в районній газеті – рутина, не до лірики. Тут воду прорвало, там – буревій високовольтну лінію на дерева повісив. А ще, чомусь редакцію завше брали в облогу місцеві поети. А в моєму кабінеті була велика піч із шторкою, от я тепер вже можу признатися, як на сповіді: ховалася від них за тією шторкою. Напевно й тоді собі дала слово: не буду нікого доймати своєю писаниною.

– Кажуть, що писати потрібно тільки тоді, коли не можеш не писати. Яким кредо Ви керуєтесь, коли працюєте, створюєте вірші?

Зараз мені пишеться, якось дивно. Приміром, сама собі говорю, все, доста сліз, напиши щось веселе, нехай люди трошечки звеселіють. А перед очима стоїть прострелена голуба каска Устимка Голоднюка, який загинув на Майдані. На одному диханні написала пісню: «Лежала каска кольору блавату. На ній криваві маки розцвіли». Пишу зараз багато, справді, не писати просто не можу, бо це би було вже не моє життя. Ось нещодавно закінчила віршовану поему про Комара… Мій головний герой – маленький розумний комарик. Його прогнали з дому лише за те, що читав книжки, писав вірші, вдягав вишиванку і не хотів пити людську кров. Його пригоди починаються у Карпатах. Зараз скажу щось смішне: останній рядок вже написала, поставила крапку. І тут над вухом почав дзижчати комар. І, уявіть, я не могла його прогнати, терпіла дзижчання і не спала цілу ніч, ну не могла ж я капцем прихлопнути свого головного героя… Вийти на люди із римованим словом змусив мене мій чоловік. Мабуть, набридли йому творчі вечори, які влаштовувала йому частенько. І я наважилась. Я знайшла своїх читачів. На всі вірші почали надходити відгуки. Благо, що зараз вихід у світ є в кожного дома, включай Інтернет і йди до читача.

– Де Ви знаходите натхнення? Часом автори стверджують, що натхнення їх відвідує, орієнтуючись на внутрішній годинник – до «жайворонків» приходить зранку, а до «сов» глибоко за північ?

Моє натхнення – це Україна і спогади про неї. Закриваю очі і згадую, згадую, згадую… Як пахнуть у нас трави, як співають птахи, так любити вміють тільки у нас. Я собі так думаю, що кожна людина живе на землі уже не перше життя. У першому житті я, напевне, народилася в Карпатах. Тема кохання Довбуша і Ксені Дзвінчучки мені, якась до болю, знайома. Я присвятила їм вірші «Дзвінка» та «Довбуш».

– Інтерв’ю ми робимо, коли Ви перебуваєте у Португалії, що Вас пов’язує із Португалією? Чому Ви обрали саме цю країну для життя?

Португалія… Я прийняла цю країну в серце. Спочатку ми придивлялися одна до одної, а потім полюбилися. Мені тут добре, затишно, спокійно. І мені тут пишеться. Це сонячна країна з ароматом цитрусових, із солоним смаком океану на губах. Тут обходишся мінімумом одягу, бо тепло, і тут ти такий, який є, без макіяжу, без хитромудрих зачісок. Ближче до природи, а значить і до Бога. А ще в Португалії живе мій коханий чоловік, я завжди додаю шлюбний, з яким ми виховали доню і разом уже понад 25 років. Дочка залишилася на Україні, а ми помандрували у світи.

– Ваш вірш «Мамо, не плач. Я повернусь весною» став гімном Євромайдану, прикрасив білборди столиці. Ви були на Євромайдані? Чи слідкували за перебігом подій?

Ранок 29 листопада пам’ятаю, як сьогодні. Включила телевізор, благо, що маю «5 канал». І спочатку подумалось: «п’ятий» з глузду з’їхав, вже й тут крутять бойовики. Але це був не бойовик. Били наших дітей, жорстоко, до крові, до смерті. Спочатку було оціпеніння і неприйняття: ні, на моїй землі такого не може бути, бо бути не може. Але це була правда. І вже тоді я сказала чоловікові: йду на війну. Взяла ручку і написала: якщо моя баба Катерина – екстремістка, прошу вважати екстремісткою й мене.

За час подій на Майдані написалося близько 35 віршів. Вони поверталися до мене в соцмережах із розмаїтими коментарями, були випадки, що обзивали «бендерівкою недобитою». Долучилися з чоловіком до автомайдану, який проводили українці в Португалії. Двічі на тиждень пікети посольства Росії та України, щонеділі Майдан у Лісабоні, збирали кошти і таємно передавали хлопцям у Київ, бо банківські рахунки були всі заблоковані. Ми живемо Україною, ми дихаємо нею. Я колись писала про ностальгію, а тепер знаю, що це і як оте відчуття болить.

Вірш «Мамо, не плач, я повернусь весною» писала і думала, що буду мати інфаркт, так переболіла тими словами. Давно, як я була ще студенткою, мене просто з пар забрала швидка допомога, вже готували до складної операції, а я не знала, як мала повідомити маму, мобільників тоді ще не було. Мама в той час сиділа біля вікна і вишивала, аж якась маленька пташка так почала битись до шибки, крилами, дзьобиком. І мама інтуїтивно відчула, що я її кличу… Ось і в цьому вірші написала: Мамо, не плач, я повернусь весною. У шибку пташинкою вдарюсь твою. Я вірю, що Бог відпускає душі на землю і вони прилітають пташками.

*

– Що Вас найбільше вразило за час революції?

Події на Майдані нікого не залишили байдужими. Були – за, були – проти, одначе байдужих не було. А смерть тих молодих хлопців і дівчат очистила, дала розуміння того, що не можна будувати замки на землі, а треба їх будувати в душі. Після себе потрібно залишити щось таке, що буде жити довго. Нарешті зрозуміла, що хочу випустити книжку, уже віддала її у видавництво. Кошти вижебрала (соромно признатися, але мушу) в батьків-пенсіонерів, дочки, чоловіка. Щиро пообіцяла, що віддам… Але потім, може, віддам… Але книжка мусить побачити світ.

– З ким із сучасних українських письменників і поетів Ви товаришуєте?

З ким я спілкуюся? З Франком, щойно перечитала «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім», дружу з Українкою, по-новому відкрила «Лісову пісню», Коцюбинський, мій улюблений Коцюбинський, після прочитаного написалося:

Зараз живу так, як того хочу. Коли людина щаслива? Тоді, коли має спокій у душі. Живу в гармонії із собою, із своєю совістю. Багато думаю, багато читаю і пишу.

Розпитувала Анна Пчьолкіна

Джерело: www.vsiknygy.net.ua

{module mod_knopka_comments}

 

O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


88888


 ban23


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85


 

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv


 



Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
18591100
Лічильник

Українська рейтингова система