Русскій бунт - 2010?

Є такий термін (не зовсім науковий) – „Русскій бунт”. Стихійний виступ народу, несподіваний, жорстокий, кривавий. Навіть фільм з такою назвою знято, про Ємельяна Пугачова. І саме цей термін приходить на згадку, коли останнім часом переглядати новини з Москви.

Стихійний виступ („бунт”) виникає, зазвичай, з якоїсь трагічної, та, на перший погляд, недостатньої для таких масштабних наслідків події.

6 грудня в Москві в сутичці гине фанат футбольного клубу „Спартак” Ігор Свірідов. На жаль, життя «ультра сів» небезпечне: травми, поранення і навіть вбивства трапляються через різницю футбольних смаків. Але цього разу „русскій” фанат загинув від рук представника Кавказу. Лунають заклики відімстити, потім – очистити столицю, „Рассія для русскіх!”. Починаються сутички. В Інтернеті ллються повідомлення про те, що „того” „ті” вбили чи покалічили, а „наші” збираються озброєні „там”... Авторів дописів вирахувати важко, а наелектризований молодий чоловік „тої” чи „тієї” національності перевіряти правдивість інформації не буде. Виключає комп’ютер і йде на вулиці, прихопивши зі собою „те” чи „інше”.

Починаються сутички. Вже 11 грудня міліція ледь справляється з натовпом, 1300 заарештованих, 400 одиниць зброї вилучено. Втім, полювання тепер не тільки на кавказців, а на всіх „нєрусскіх” переноситься в метро. Заворушення перекидаються на інші міста.

Заклики авторитетів з різних середовищ тонуть у протилежних гаслах: „Пора очистити Росію!” – „Пора поставити „русскіх” на місце!”. Молодь різних національностей, яких роками протиставляли одних одним політики та політтехнологи з кіно та телеекранів, так просто не переконаєш, не вгамуєш. І почалося... Але що і чому?

Радикальні молодіжні рухи, здебільшого, виникають або заходами політиків, які прагнуть влади (СА в Німеччині, СНПУ в Україні), або з ініціативи влади, задля вирішення тих чи інших проблем (хунвейбіни в Китаї). У будь-якому випадку, після вирішення визначеного завдання, їх просто розпускають або ліквідовують. Екзальтовані маси радикалів жодній стабільній владі не потрібні.

У Путінській Росії плекати радикальну молодь почали давно і з різних причин. В різні моменти владі знадоблялися то класичні скінхеди, то ультра патріоти. На всякий випадок їх всіх називали то „фашисти”, то „націоналісти” (щоб черговий раз витягнути зі свідомості населення радянський штамп про тотожність цих понять).

Чимало молоді потягнулися до цих організацій, союзів, рухів стихійно, захопившись патріотичною риторикою, чіткими і зрозумілими промовами лідерів. Але молодь легко захоплюється талановитими ораторами, та дуже часто починає відчувати фальш, різницю поміж проголошеними гаслами і реальним життям вождів.

Відходячи від „офіційних” лідерів, молодь шукала інших. Виникали групи футбольних фанатів, автономні самоорганізації тощо. Ідейні пошуки народжували фантастичні симбіози протилежних ідеологій (комунізму, націоналізму, соціал-націоналізму, фашизму) у найнеймовірніших конфігураціях. Радикальність методів вирішення проблем зберігалася. Ліві проти правих, націоналісти проти „нацменів” і т.д.

Когось з цих новоутворень ФСБ не помічала, когось брала під контроль, когось намагалася заборонити, посадити. Але все, що нас не знищує, робить нас сильнішими – так кажуть. Тому рано чи пізно накопичений адреналін мусів вихлюпнутися зі стадіонів, парків, під’їздів на вулиці.

З чого все почалося – відомо. Але хто це почав (організував)?

Для початку – інше питання: проти кого це може бути сплановано (якщо ці дії взагалі були сплановані)? Хто може, в результаті, постраждати?

1. Влада загалом. Влада, яка не контролює ситуацію, не здатна забезпечити порядок на вулицях і безпеку громадян.

2. Нове керівництво Москви, яке змінило Лужкова. З тих же причин.

То кому це вигідно? Хто може стояти за подіями останніх дні в Росії?

1. Білий дім (США) чи Уайт-холл (Лондон). Але часи спецоперацій такого масштабу давно пройшли, а сподіватися спровокувати революцію (сербського, грузинського чи українського зразка) – марно. Стан російського суспільства не той. Тому про таку зручну для Кремля „волохату західну лапу” варто забути.

2. Опозиція. Однак, навіть під мікроскопом там важко помітити когось, хто б знайшов у собі силу духу і ресурси (людські, матеріальні, зрештою, інтелектуальні) для такої акції. Ну ж не Нємцов чи Каспаров...

А ті радикали, хто міг би підписатися на таку авантюру (наприклад, Лімонов), знову ж не мають ані ресурсів, ані прямого інтересу, бо не здатні використати такі події для власного просування до влади. Популярність не та.

3. Юрій Лужков. Старі зв’язки є, ресурси є (його дружина Олена Батуріна, за даними Forbes, має десь так 2,9 мільярдів доларів). Можна показати, що без нього в столиці порядку не буде. Москві потрібен Лужков.

Втім, насправді він потрібен їй так само, як Литвин – Україні. І він це розуміє. Як і те, що після таких відставок назад не повертають. І не повертаються. Його тихий відхід з посади мера Москви показує, що Лужков змирився і поклав свою кепку на архівну полицю. Він був готовий розмахувати нею в Севастополі, але не перед Кремлем. Аніж з ФСБ сваритися, краще просто спокійно провести пенсію на дружинині мільярди.

4. „План Путіна”? Привабливою виглядає версія, що ФСБ, за умов наближення президентських виборів, організувала для свого покровителя дещо оригінальніше за вибухи будинків. Масові заворушення, поранені та загиблі, кров, вогонь, вилучена зброя на екранах телевізорів. Населення обурене (громадяни Росії – звучить надто формально, юридично, але не відображає реального стану). Населення вимагає сильної влади замість нерішучого Медведєва з його посиденьками в Інтернеті. І ось тут знову Росію рятує сталева воля та залізна рука сучасного чекіста. Різноколірні хулігани та фашисти впокорені і замкнуті по камерах, кілька лідерів опозиції (ліберальної, радикальної тощо) звинувачені у провокуванні заворушень – вустами журналістів або й прокурорів зі суддями. Можна додати ще „руку” Вашингтона, Лондона чи навіть Аль-Каїди (за ситуацією). Оплески герою-рятівникові. Рейтинг ВВП росте і навіть стрибає вгору без жердини. Перемога, інавгурація.

Але щось надто невпевнено виглядає Путін на телеекранах, коли говорить про останні події (а розгублений чекіст – це вже не чекіст). Надто довго силовикам не вдається не те що Москву заспокоїти, а хоч би локалізувати заворушення. З вулиць столиці вони вже перекинулися в багато інших міст. Уряд не справляється зі своїми обов’язками. Тоді...

5. Дмитро Медведєв. Так, президентські вибори, конкуренція. А чому б не зіграти проти Путіна тими ж методами, якими він збудував, а при потребі корегував свій рейтинг?

Протистояння, дестабілізація. Хтось мусить за це відповісти. Уряд і прем’єр-міністр.

Чи зможе Медведєв тягатися з ФСБ? Так, якщо наважиться. Надзвичайний стан. Оплачені „попи Гапони” тихо щезають із чесно відпрацьованими гонорарами. Решту ентузіастів міліція з допомогою військ швидко повертає з вулиць до мирного життя по квартирах або камерах. А крім цього, люди в пагонах недолюблюють тих, хто свої пагони тримає по шухлядах. І з плутонієм в кишені проти БТР-ів не позмагаєшся...

6. Протистояння виникло справді стихійно. Але чи може в Росії відбутися щось без відома чи благословення ФСБ? Може (згадати лишень нещодавні дії молодих партизанів на Далекому Сході). Або початок палестинської інтифади 9 грудня 1987 року, який став цілковитою несподіванкою для всемогутніх і всезнаючих, здавалося б, ізраїльських спецслужб „Моссад” (розвідка) і „Шин Бет” (служба внутрішньої безпеки, контррозвідка). В історії трапляється всяке... Приємно, принаймні, припускати, що в Росії відбуваються такі масштабні події, які ФСБ не змогло спрогнозувати чи зрежисерувати, а міліція – нейтралізувати.

Кожен може обрати собі ту версію, яка йому більше до вподоби. Важливе інше. В будь-якому випадку, у трагічних, кривавих подіях у Москві можна легко роздивитися реальне загострення міжнаціонального протистояння. Неважливо, чи то спецслужби зі своїми експериментами догралися і втратили контроль над процесом. Чи то політики в гризні за владу перебрали з методами. Важливо пам’ятати, що імперії руйнує не питання боротьби ідеології лібералізму проти авторитаризму, браку демократії чи ковбаси в магазинах. Імперії розвалюються, коли народи кажуть: „Досить!”. Диктатури падають, коли люди кажуть: „Геть!”.

Юлій Хвещук

УІС