Американська кисельовщина. Західний фронт українофобії

Днями, у відомому американському виданні Foreign policy, вийшла стаття колишнього чиновника держдепу Джоша Коена з голосною назвою «Історик відбілює минуле України».

Не зважаючи на те, що ця публікація вийшла у американському виданні і претендує на якийсь історичний аналіз, за своєю суттю та змістом вона є пропагандистською та дуже сильно перегукується з радянською “історичною наукою” та новітньою кремлівською кисельовщиною. Одне ствердження як факту того, що члени ОУН і УПА під час Другої світової війни вбили десятки тисяч євреїв та близько 100 тисяч поляків, впевнено конкурує за перше місце за абсурдністю та фейковістю з історією про ”розіп’ятого хлопчика”.

Ця стаття є ніщо інше, як неприкрита інформаційна атака американського політтехнолога як особисто на Володимира В’ятровича, директора УІНП, так і на політику відновлення історичної правди в Україні. Велика частина статті присвячена біографії В’ятровича, його життєвому шляху. Не говорячи про науковий аспект професійного розвитку історика В’ятровича, автор статті тенденційно намагається прив’язати його постать до політичних перетурбацій в Україні, применшуючи таким чином професійну сторону. Читачів намагаються переконати, що до керівництва інституту, прийшов “ревізіоніст та відбілювач історії”, лякають поверненням цензури у історичних дослідженнях. Груба та недолуга демонізація особи директора інституту має далекоглядні наміри. Адже, в будь якій галузі багато що залежить від керівника. Безапеляційно та голослівно звинувачуючи директора інституту у важких гріхах, автор намагається чинити тиск на всю установу, переконуючи читачів у небезпеці сучасної української політики у сфері історичної пам’яті, використовуючи при цьому добре відомий ще з біблійних часів принцип: «Ударю пастиря, і розбіжиться стадо».

З історичної точки зору, стаття Коена, який сам не є фахівцем з історії, не має ніякої цінності, оскільки цитує сумнівні “докази” лише однієї групи істориків, які завджи мали тенденційний підхід у висвітленні історії українських визвольних змагань, тавруючи українських націоналістів, як антисемітів, вбивць та нацистських посіпак. До них, безумовно, належать цитовані у статті історики Іван Химка, Jared McBride, Jeffrey Burds та пропагандист-аматор Марко Царинник. Ці дослідники, а радше, псевдо-дослідники, могли десятиліттями вибудовувати свою гіпотезу про «українців-злочинців» завдяки тому, що архіви в СРСР були закриті, і єдиними доступними джерелами були випущені у світ, під контролем КГБ, книги радянської доби, або ж політично-мотивовані виступи окремих громадських організацій, інституцій чи діячів. Зараз, коли завдяки титанічній праці УІНП та його директора, Володимира В’ятровича, архіви КГБ та інших органів влади відкрилися і cпростовують вже усталені пропагандистські міфи, ці особи не знайшли кращого виходу, як звинуватити Вятровича у ….цензурі та героїзації ОУН і УПА. Скандал! Як же так?! Українці вивляється герої??? Такого не може бути! Фальсифікація! Відбілювання історії!… Напад, як відомо, найкраща форма захисту. А якщо цей напад зробити ще й зі шпальт відомого американського журналу – ефект збільшується в рази! Використовуючи авторитет видання, автор не особливо переймається достовірністю фактів, видає за факти відверту брехню. А що? Американці до української історії далекі, а обурення українців знову буде подане як «галас ультра-націоналістів».

Автор статті є настільки невігласом в української історії та сучасності, що в тексті можна спростовувати практично кожне речення. Але за браком часу, зупинимося на найбільш абсурдних.

Звинувачуючи ОУН у вбистві 5000 євреїв під час «Львівського погрому» 1941 року, Коен суперечить не лише здоровому глузду, а й своєму головному джерелу у цій темі – Івану Химці, котрий намагаючись звинуватити ОУН в «співпраці з німцями в антиєврейських заходах», чітко пише, що «саме німці вишиковували і стріляли євреїв – і під час, і після погрому», уточнюючи, що «можливо, найбільша відповідальність за організацію погрому і страти єврейських чоловіків лежить не на Вермахті, а на СС, включно з самим Гайдріхом». До речі, ґрунтовне спростування гіпотези Химки було надруковане на шпальтах «Історичної Правди» у статті Сергія Рябенка.

Окремої уваги заслуговує звинувачення у цензурі на адресу УІНП від Jeffrey Burds, котрий говорячи про відмінності даних в книзі «колег В’ятровича» з наявними у нього копіями документів, називає кількість сторінок в книжці, але не може вказати ні автора, ні назви самого друкованого видання, а тим більше конкретного документу, котрий на його думку був сфальсифікований. Одні голослівні звинувачення, без жодних доказів.

Щодо роботи в архівах, то про цензуру чи перешкоджання в дослідницькій праці не заявив жоден український історик! Але про це світові впевнено розповідає політтехолог Коен, який жодного разу в українських архівах не працював, посилаючись на поета-аматора Царинника, який не надає жодного доказу своїх слів! І це видається за чисту монету, дискредитуючи Україну. Те ж саме можна сказати про «можливі фальсифікації» документів. Хтось може навести хоча б один документальний доказ фальсифікації? Ні. Але автор про це пише. Як в старому єврейському анекдоті. «Так це ж брехня!». «А що, я висловив свою думку, а там хай люди розбираються». В тому й справа, що люди, як правило, не розбираються, а стеотипи та відверті наклепи, надруковані в авторитетних виданнях, автоматично стають “правдою”.

В час, коли Україна веде війну з Росією, поява таких відверто наклепницьких публікацій в авторитетних західних виданнях є тривожним сигналом. В українців, в черговий раз, хочуть забрати право на правду, на власну історію, на власних героїв. І ці намагання йдуть не лише з Москви, але й від , здавалося б, прихильного до нас Заходу. Українців хочуть загнати в створене для нас іншими гетто для невдах, колаборантів, антисемітів, різунів. Тому мусимо реагувати. Тактично і стратегічно. Лист з протестом Посла України в США до редакції Foreign policy мав би стати першою акцією з серії тактичних дій. А стратегічно – український уряд мав би, як мінімум, подвоїти фінансування УІНП та представити Володимира В’ятровича до державної нагороди. Адже, реформи в галузі декомунізації та відновлення історичної памяті, які започаткував та втілює в життя В’ятрович разом з командою фахівців, можливо, є єдиними реальними та ефективними реформами постмайданної влади. І стаття Коена, за великим рахунком, лише підтверджує це.

Олесь Городецький

УІС

{module mod_knopka_comments}