Той, хто обіцяє побудувати успішну країну без мовного коду, без єдиного сприйняття історії, будуватиме лише країну мігрантів

Є багато пояснень, чому мігранти, здавалося б, у кращих умовах більш розвинутіших соціально-економічних країн продовжують вболівати за свою Батьківщину.
Чому, замість відпочинку і сімейних подорожей виходять на площі міст з гаслами допомогти маловідомій Україні, турбуючи місцевих політиків у яких і без того багато проблем?
Чому, важкозароблені кошти, які ніколи не бувають зайвими висилають невідомим людям, які захищають Землю, яка вже ніколи не буде їм належати?
Чому сваряться, миряться, не сплять ночами, обговорюючи болючі події в Україні?
Є багато пояснень цьому. Від релігійних до наукових. Від провини за покинуту Батьківщину, до метафізичного зв’язку поколінь в рамках однієї нації.
Очевидним ж залишається те, що цей зв’язок існує. Він цілком реальний. Він примушує діяти.
Чи відчувають такий зв’язок мігранти до країни проживання? Ні. Якщо завтра тут зміняться прапори, чи хтось нападе на цю країну, мігранти з чистою душею переїдуть у іншу. Без зв’язку.
Тому той, хто обіцяє побудувати успішну країну без цього зв’язку, без мовного коду, без єдиного сприйняття історії, будуватиме лише країну мігрантів.
Громадян які будуть лише перейматися споживанням і розчаровуватимуться кожного разу, коли прийдеться щось віддавати.

Голова Спілки українців у Португалії, Павло Садоха