“Нація-поневолювач” і “русофобська” програма дій

Категорія: Новини , Україна
Дата публікації Перегляди: 7002

Мій дідусь, Федот Васильович П’явко-Коваль, загинув 1933 року під час Голодомору, організованого Росією, а мій двоюрідний дідусь, викладач української мови Сільвестр Степанович Барик, у 1933 – 1934 рр. карався в Лук’янівській в’язниці. Йому “шили справу” за ст. 54-11 Кримінального кодексу УРСР, насправді Росії, яка окупувала нашу Батьківщину. Звинуватили Сільвестра Барика, що він “подготавливал вооруженное восстание против советской власти”. З Лук’янівки його вислали в “Сєвєрниє області”… Так Росія вчинила з мільйонами українців. Чи дивуватися, що вся моя діяльність мала антиросійську спрямованість?

Від 1990 року мене звинувачували в русофобії, – й не тільки російські шовіністи, а, як не дивно, й ті, хто карався в російських тюрмах. Навесні 1991-го Левко Лук’яненко навіть звернувся з листом до проводу УРП про “русофобські статті” секретаря УРП з питань ідеології Романа Коваля, мовляв, вони шкодять Українській республіканській партії, бо він “ототожнює російську імперію з російським народом”. А Олесь Шевченко на засіданні проводу УРП зачитав листа Наталії Беліцер, у якому вона засуджувала мене за статтю “Подавляющая нация”, написаної 8 грудня 1990 року.

А я в тій статті лише звернув увагу на те, що “єдіная і нєдєлімая” – “головна мета та цінність російських патріотів, в які б ряси вони не наряджалися, під якими б прапорами вони не виступали. Не демократія, не добробут свого народу, не право поневолених націй на самовизначення турбують їх. Навіть не мир – вони готові до воєнних дій, лише б утримати загарбані території, які з ніжністю називають “матушкой-Русью”. Щоби втримати чуже, не віддати награбованого, вони йдуть на насильство”.

Дисидентів обурило моє твердження про те, що в намаганні “спасті Росію” як імперію єднаються “ветерани НКВД та російські правозахисники”. Як, мовляв, можна критикувати російських дисидентів, вони ж теж страждали в радянських тюрмах!

“Якщо вони проти України, як великодержавник-правозахисник Ігор Шафаревич, – кажу я й тепер, – то їх не тільки треба критикувати, а й бити. Наш союзник лише той, хто підтримує Україну, українську незалежність”.

Статтю “Подавляющая нация” я написав 1990 року. Її передрукувало багато українських видань, у тому числі й за кордоном. 1991 року я поставив її до збірника “Чи можливе україно-російське замирення?” під назвою “Нація-поневолювач”.

Заступник голови Української республіканської партії Григорій Гребенюк – один з небагатьох, хто вважав закиди на мою адресу “в теоретичній непідготовленості й русофобії” безпідставними, “навіть безглуздими”. У статті “Роздуми над минулим і майбутнім” він зазначав: “Російський народ має таку ж причетність до російської імперії, як англійський – до англійської, французький – до французької, голландський – до голландської, німецький – до німецької, іспанський – до іспанської (…) Народ творить імперію і законно називає її своїм іменем. Гордиться нею, бо вкладає в неї частку свого “я”. Григорій Гребенюк писав, що я розглядаю українсько-російські взаємини “під кутом зору Національно-визвольних змагань українців”.

Коли під час засідання проводу я запропонував назвати газету секретаріату УРП “Визволення нації”, дисиденти стривожилася. “Якщо Коваль говорить про визволення нації, отже, він має на увазі, що українців хтось поневолив, – казали вони. – Тобто очевидний натяк на Росію. А це русофобія!”

І більшістю голосів ухвалили рішення видавати газету під назвою “Визволення”.

Ось такий був рівень мислення і сміливості членів проводу УРП, які вважали себе авангардом боротьби за Україну!

Тому у статті “Творімо українську легенду” я й написав: “Демократи не подбали про підготовку народу до думки, що передумовою високого добробуту є національна свобода, яку треба здобути в боротьбі, важкій і тривалій. Оскільки боротьбу (традиційну боротьбу, коли один вбиває іншого) за національну свободу демократи не планували, то й не назвали ворога, панування якого треба скинути. Більше того, ворог був названий союзником”. Згодом це сталося й на державному рівні: Росію було проголошено стратегічним союзником України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою, а народ на референдумі 1 грудня підтримав це рішення.

Боротьба закінчилася?

“Так! Ми перемогли!” – гучно святкували демократи.

“Ні, ми ще не перемогли, ми ще не відстояли своєї незалежності”, – казав я.

Цій темі я присвятив статтю “Ганебні пута ми вже порвали?” (жовтень 1991 р.). Ось уривок: “Народе України! Твоя багатовікова боротьба за свободу завершилася! Україну проголошено незалежною державою!” – так починається урочисте звернення президії Національної ради ДемПУ, опубліковане 29 серпня [1991 р.] в “Літературній Україні”. “Ганебні пута ми вже порвали” – так називається одна із статей у львівському часописі “За вільну Україну” від 30 серпня (…) Нема нічого сьогодні більш шкідливого, аніж такі демобілізуючі інтенції, бо боротьба тільки починається! (…) Здавалося б, економічний та політичний саботаж впливових активістів розпущеної КПУ, антиукраїнський демарш [мера Москви] Ґаврііла Попова, заява прес-секретаря Єльцина про територіальні претензії Росії до України, імперські настрої Руцкого, Собчака, Горбачова та інших російських провідників підштовхують нас до відповідних висновків, але українські “гуманісти” пручаються, не бажаючи називати чорне чорним. До того ж вони наполегливо намагаються уникнути чесної відповіді на питання: з ким повинні боротися українці, щоби здобути національну свободу? Українські націоналісти однозначно відповідають на це запитання: наш споконвічний ворог – великодержавна Росія, вона нас поневолила, і саме проти неї треба боротися, коли хочемо здобути свободу”.

Роздуми я продовжив у статті “Дійсність і перспективи національного руху”, вміщеній у книжці “Про ворогів, союзників і попутників” (Київ, 1993): “Керівництво націоналістичних організацій оцінює ситуацію в Україні як катастрофічну. Зрозуміло, що радості, котра панує в демократичному таборі “переможців”, у них нема. Не можемо приєднатися до ейфорійних оцінок УРП і ДемПУ, які ще 1991 року заявили: “Ми перемогли!”

Ворог оточує нас. Повсюди. Ми щодня, щохвилини бачимо його задоволене і впевнене лице, чуємо його мову, відчуваємо його глузливий погляд. Про перемогу, а значить, припинення боротьби може говорити або ворог, або дурень. “Суд над КПСС/КПУ”, не посаджену на лаву підсудних, який проводять нині демократи, – це безглуздя. Про прощення противника, який і сьогодні керує Україною, говорити неприпустимо. Вважаємо, що ненависть до катів є справжнім критерієм любові до України. І ненависть ця, власне синівська любов, повинна бути дієвою. Миролюбну фразеологію слід залишити для наступних поколінь (…) Роззброєння в односторонньому порядку ніколи не приводило до миру. Ми знаємо, звідки чекати небезпеки, знаємо, хто наш національний ворог. Тому й спроби демократів закамуфлювати ворога небезпечні. Загравання з Москвою, пошуки в Росії сил, які підтримують ідею УССД, безперспективні. Демократи України ніяк не втямлять, що правовий діалог Москва вести не вміє, що будь-яка співпраця з “неімперськими, демократичними” силами Росії ще глибше занурює нас у Росію!

Заперечуємо ми й новий “національний” ідеал, який активно творять демократи разом зі своїм президентом, – образ нейтральної, байдужої, позбавленої амбіцій, формально самостійної, фактично роззброєної, беззахисної України, керівництво якої найвищий сенс бачить у вивищенні всього неукраїнського, насамперед “братнього”, російського”.

Наша незалежність виявилася фіктивною. Про це ми з Григорієм Гребенюком і зазначили вже в першому пункті програми Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, де ми по виключенню з УРП опинилися. “Самостійність України, проголошена 24 серпня 1991 року, є примарною: Україна не має визначальних ознак державності – українського війська, національних правоохоронних органів, державних кордонів, власної зовнішньої політики, незалежної економіки (…) Над Україною нависла смертельна небезпека”.

Про це ж я писав і в статті “Україна в небезпеці!”, опублікованій у книжці “З ким і проти кого”. Ось фрагмент: “…Активізувалася пацифістська пропаганда, ледь не під фанфари вивозиться ядерна зброя, прискорюється [військова] конверсія, оптимісти гарячково розробляють плани скорочення війська… “Конструктивісти” не поспішають із розбудовою кордонів… Не виказують вони й особливого занепокоєння проблемою Криму та Чорноморського флоту. Скільки разів доводилося чути: “Та здався нам той Крим! Хай забирають! Зате буде мир! (…) Тим часом Росія розробляє плани повернення України в “братське коло слов’яно-тюркських народів”. “Поновлення історичної справедливості” щодо Криму – лише перший етап у реалізації цих планів. Паралельно вирішується доля Придністров’я, яке “просто волає” про об’єднання з “матірною” землею Росії, зрозуміло, через Одещину, Херсонщину, Крим, Донбас (…) Під юрисдикцію Москви односторонніми указами переводяться стратегічні та інші війська. Продовжує Москва контролювати й абсолютну більшість кордонів СССР. І підводять риску під усіма актами про незалежність російські армади на теренах всіх “суверенних” республік. Точніше, перекреслюють усі ці акти, як і результати референдумів і плебісцитів”.

“Інакше як зраду не сприймаємо, що досі “міністерство оборони” не розробило концепції національної безпеки: не визначило головних загроз, не спрогнозувало прихованих небезпек, не визначило механізму їхнього подолання, – пишу я в книжці “Про ворогів, союзників і попутників”. – Водночас органи масової інформації України всебічно маскують образ ворога – імперської Росії. “Міністерство оборони” України досі не створило військовий округ на північно-східному напрямку. І це в час, коли російські частини, що виводяться зі Східної Європи, дислокуються на кордоні з Україною! Російські генерали та офіцери, що домінують в українському “міністерстві оборони”, заблокували ідею резервного напрямку, з якого в час війни з Росією можна було б перекинути наші частини назустріч “армії-визволительці”. На жаль, має рацію міністр оборони Росії Грачов, стверджуючи, що міг би розчленувати Україну на чотири частини за два дні (...) У разі російської військової інтервенції Київ не зможе на північно-східному напрямку виставити достатніх сил…”.

Так і сталося 2014 року… Дивно чути розгублені голоси тих, хто не чекав такого розвитку подій, хто вірив у миролюбність і братерство Росії. Адже правда була відома давно. Я її лише озвучив. Книжка “Про ворогів, союзників і попутників” вийшла 1993 року, а статтю “Дійсність і перспективи національного руху” я написав ще раніше.

До всього цього дійшов, бо мав вчителя, який знав історію українсько-російського протистояння, був його учасником. Ось що про нього написав художник Панас Заливаха у спогаді “Зеновій Красівський у моєму житті”, опублікованому у книжці “Жага і терпіння: Зеновій Красівський в долі українського народу”: “Не раз, їдучи з Красівським в авті по Прикарпаттю, зупинялись і Зеньо казав: “Глянь, Панасе, яка краса, яка гарна наша Україна!” В іншому місці звертав з дороги, брав торбу зі сніданком і пропонував: “Давай посидимо, поснідаємо на нашій землі та надивимось на Божу красу рідного краю. Не віддадуть окупанти його без бою, не злізуть, гниди, із нашої шиї добровільно”.

Трагедією України стало те, що нею керували не такі люди, як Зеновій Красівський, а такі, як Кравчук, Кучма, Медведчук, Табачник, Янукович, Азаров, Арбузов – маріонетки Москви. Ці люди не вірили в силу українського народу, вони вірили в силу російського народу, а відтак сподівалися на його ласку… Наші керманичі переконували, що Росія ніколи не нападе на Україну. Звичайно, не нападе, – якщо будемо покірні як телятко і віддамо Москві Україну, “мирно”, без бою.

Але вертаємося до моєї книжки “Про ворогів, союзників і попутників”, написаної понад 20 років тому. Цитую: “Ми не повинні забувати, що війна для Росії – природний стан. Не вести війн на чужих територіях вона просто не може. Зовнішній ворог згуртовує росіян: збройні конфлікти в Середній Азії та на Кавказі вигідні Росії, тому вона провокує і роздмухує їх, постачаючи зброю обом сторонам.

Війна продовжує існування імперій. Якби був мир, деструктивна енергія росіян обов’язково вилилась би проти власної держави – швидше всього у вигляді всеросійського кривавого бунту. В цьому і полягає феномен російських імперіалістичних воєн. Це “принцип пружини, стиснутої в Росії, і розпрямленої за її межами”.

Михайло Демкович-Добрянський у книжці “Україна і Росія” (Рим, 1989) стверджував, що генерал А. Куропаткін 1900 року в меморандумі цареві зазначив, що впродовж XVIII і XIX ст. ст. Росія “мала 128 воєнних років і 72 роки миру”. З цих 128 років воєн п’ять припадало на оборонні, інші – на війни завойовницькі.

Звичайно, у лексиконі великодержавників немає визначення “завойоницькі війни”. Російські імперіалісти завжди “возз’єднують” і “визволяють”, хоч насправді минуле Росії – це історія інтервенцій і загарбань. “Росія прийшла в цей світ поневолювати. Саме в цьому і полягала її “історична місія”.

Не допустити російсько-української війни можна лише тоді, коли будемо мілітарно могутніми, коли своєю слабкістю не спровокуємо Росію на виступ проти нас. Ядерна зброя може стати гарантом українсько-російського миру”.

Далі я пропонував “русофобську” програму дій.

“По-перше, активізувати тиск на Кравчука з метою прискорення введення в дію потужного телевізійного комплексу, будівництво якого мало б уже бути завершене. Треба розпочати теле- та радіотрансляції на етнографічні українські землі.

По-друге, звести до мінімуму години російських телевізійних і радіопередач на Україну.

По-третє, на російські центральні видання накласти податок, щоб продавати їх в Україні було невигідно. Те ж саме стосується передплати на російські видання. Допоки Росія домінуватиме в інформаційній, пропагандивній ділянці, нам нема чого розраховувати на успіх.

Четверте, активізувати ідейний спротив москвофільству та малоросійству, ідеології “співдружності”.

П’яте. Вимагати українізації війська, створення військових округів на найнебезпечніших напрямках, вироблення воєнної доктрини (…)

Шосте. Невпинна боротьба з пацифізмом, який межує з капітулянтством. Вимагати від українського керівництва відмовитися від самовбивчого принципу нейтралітету та без’ядерного статусу.

Сьоме. Вимагати від Кравчука контролю над виконанням Закону про мови. Людина, що не володіє українською мовою, не має права бути обраною чи призначеною в законодавчі чи виконавчі органи.

Восьме. Через органи масової інформації реабілітувати образ ворога. Без цього до перемоги не наблизимося ні на крок.

Дев’яте. Нещадно критикувати ідеї лібералізму та їхніх провідників в Україні, які активно формують антинаціональний центр в Україні. Бути готовими до конфронтації з ними.

Десяте. Плекати реваншистські настрої серед українців.

Отже, найважливішою проблемою сьогодні є проведення яскравої демаркаційної лінії між Україною та Росією. Сьогодні українська ідея формується як заперечення ворожої, російської. Самоусвідомлення України починається з усвідомлення, що вона не Росія, що вона анти-Росія. Правдивий образ ворога в особі Росії необхідний задля самозбереження та національної самоідентифікації”.

Звичайно, ніхто не планував втілювати в життя програму, яку накреслив “русофоб”. Врешті, багатолітня антинаціональна політика призвела до втрати Криму й частини Донбасу, зокрема й міста Горлівки, де я народився, де пройшло моє дитинство.

Чому досі за це ніхто не відповів?

Якщо хочемо втриматися, то таки мусимо цю програму виконати.

Отже, наші теле- та радіотрансляції повинні чути не лише в Криму і на Донбасі, а й на етнографічних українських землях. Ми повинні мінімізувати вплив російських ЗМІ на Україну, активізувати ідейний спротив москвофільству, малоросійству та пацифізму, відмовитися від самовбивчого принципу нейтралітету, виробити антиросійську воєнну доктрину, створити військо, повернене на схід і північ, й прагнути вступу в НАТО.

Ми повинні впроваджувати у всі сфери українську мову, яка остаточно відмежує нас від Росії. І тепер дотримуюсь висловленої майже 25 років тому думки: “Людина, що не володіє українською мовою, не має права бути обраною чи призначеною в законодавчі чи виконавчі органи”. Кажу й тепер, у 2016-му: “Сьогодні українська ідея формується як заперечення ворожої, російської”.

А завершую цю статтю думкою, яку я висловив у жовтні 1991 року: “Ми повинні усвідомити: боротьба тільки починається. Ганебні пута ми ще не порвали. Україна ще не поклала на вівтар перемоги своїх героїв.

Лише коли вона вкриється синьо-жовтими похиленими стягами із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свободи лишився один крок”.

Автор Роман КОВАЛЬ

 ukrnationalism.com

{module mod_knopka_comments}

O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


88888


 ban23


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85


 

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv


 



Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
18626619
Лічильник

Українська рейтингова система