114 років тому, 30-го червня 1907 року народився Роман Шухевич

СЛАВНИЙ СИН СВОЙОГО РОДУ Й РІДНОГО НАРОДУ Пам’яті покійного командуючого генерала УПА Романа Шухевича
Василь Лаба, душпастир УГКЦ, митрат, начальний духівник Дивізії "Галичина"
Рід Шухевича належав до визначних галицьких українських родів. Його нащадки відiграли видатну ролю в культурно-національному розвитку галицьких українців і в боротьбі за самостійну Українську Державу. Декотрі з них, як проф. Володимир, отаман Степан, командуючий генерал УПА Роман, увійшли в альбом світлих мужів народу.
З трьох останніх поколінь роду Шухевичів ясніють ось які постаті:
Володимир Шухевич, син у Відні вихованого священика Йосифа, перекладача чужомовних творів на українську мову, професор реальної гімназії у Львові, громадський діяч і етнограф, знавець Гуцульщини і автор великого твору “Гуцульщина”.
Його брат священик, який побудував величаву церкву в Підберізцях коло Львова, де був довгі роки парохом, і подбав про стилеве розмалювання тої церкви артистом-малярем Сосенком. До Підберізької церкви часто їздили на прощі зі Львова (між іншим, теж відділи пластунів) і захоплювалися виглядом церкви та були сердечно гощені в приходському домі висококультурного о. пароха. Син того ж о. пароха др. Степан Шухевич, львівський адвокат, отаман УСС і УГА, персональний референт Начальної Команди УГА, автор воєнних “Споминів” і оповідань “Видиш, брате мій”; “Гіркий то сміх”, знаний оборонець у великих політичних процесах. Помер на еміґрації.
Тарас і Дарія (замужна Старосольська) Шухевичі, діти Володимира, піяністи, професори Українського музичного інституту ім. Лисенка у Львові.
Судовичі Шухевичі: оден в Долині, а другий у Львові. Дітьми того останнього були: інж. Роман, студент університету Юрій і гімназистка Наталія. Вони всі троє були теж дітьми Українського Пласту. Ціла та родина Шухевичів – батьки і діти – зложили на жертвенику України своє родинне щастя, волю і життя. Це родина борців, страдальців і мучеників за Україну – Мученича Макавейська родина українського народу. Батьків і їхню доню-одиначку Наталію вивезли большевики у глиб Росії, і їхня дальша доля незнана. Юрія большевики закатували в поліцейських казармах при вулиці Лонцького у Львові, положеній якраз напроти того музичного інституту ім. Лисенка, у якому він, прекрасний тенор, вчився сольового співу. Роман, командуючий генерал УПА, згинув в геройському бої з відділами НКВД, оборонюючи свою воєнну квартиру в білогорському лісі коло Львова під весну 1950 р. Мученича родина Шухевичів, нині, може, вже вся покійна включно до ніжно молоденької Наталії, пригадується усім нам, що ту родину знали, стрічалися або й дружили з батьками чи їхніми дітьми-небожатами, скільки разів під весну завертаються роковини геройської смерти сл. п. командуючого генерала УПА Романа Шухевича. Шухевичів поодиноко знали ті, що жили колись у Львові, що були шкільними товаришами когось з трійки рідні Шухевичів, були з ними разом в одних пластових частинах, літних таборах, організаціях, а вкінці ті, що оставалися під командою сл. п. генерала УПА Романа Шухевича та однаково, як Він, або й разом з ним поклали голови в боротьбі за волю України.
Я буду одним з небагатьох нині, що мали честь знати всіх осіб славної родини борців, страдальців і мучеників за Україну, всіх до одної. Тихих батьків, таких, як та Кадетська вулиця на вигоні міста, при якій вони жили у Львові, я правильно видав на неділях в їхній парохіяльній церкві св. Юра.
Від своїх побожних батьків сл. п. командуючий генерал УПА Роман Шухевич перейняв сильну віру в Бога. Він був зразковим практикуючим християнином, у якого трійця основних християнських чеснот в’язалася у таку низку: віра в Бога, любов до Батьківщини, надія на визволення рідного народу з вікової неволі. Діти всі троє були моїми учнями в львівських школах: Роман і Юрій – в Українській ака демічній гімназії, Наталія – в школі вправ ІІІ Державної учительської семінарії. Талановиті, виплекані діти знакомих мені батьків, всі гарні з вигляду (русяві, подібні одно до одного), мусіли видніти мені на очах, коли я глядів на ряди лавок в клясі і на тих, що у них сидять.
Ще нині, по довгих від 1923 р. промину роках, наче бачу перед собою у першій лавці восьмої кляси головного заведення Української академічної гімназії у Львові молоденького учня Романа Шухевича. Він чомусь-то ще з кількома товаришами в послідньому році середних студій перейшов з філії до головного заведення. Не знаю чому. Але тому, що це був 1923 рік, у якому Рада амбасадорів своїм рішенням від дня 15 березня видала українську Східну Галичину на поталу Польщі, вслід за чим з української сторони пожвавилася організація самооборони перед ясно передбачуваною полонізацією краю, не безосновним буде здогад, чи Роман Шухевич і його товариші не були переведені, як небажаний і неблагонадійний елемент, на інший для них ґрунт.
Роман Шухевич зробив на мене вражіння неспівмірно до його віку задумчивого молодця. Завжди здавалося мені, що в його легко кучерявій головці снуються думки, які сусідуючими з ним входовими дверми до кляси викрадаються кудись поза клясу і поза школу. Він теж пам’ятав, переживав і розумів трагедію рідного народу, якого буде програна визвольна війна, та терпіння і упокорення українського жовніра і всього українського народу, ось те горе побідженим, що послідувало за програною.
Роман Шухевич перейшов по скінченні середної школи і зложенні іспиту зрілости на інженерські студії до Данціґу. Побічним його заняттям у Данціґу був військовий вишкіл “для усякого случаю”. А сей случай висів у воздусі і зголосився у скорому часі.
З дальшого мені і усім відомого бігу життя Романа Шухевича нетяжко відгадати, про що він так думав ще серенькошкільним учнем.
Думав про те, що опісля з такою залізною послідовністю і геройською посвятою робив.
“Станичні вісті”, березень 1956, Едмонтон, Альберта

https://lesinadumka.blogspot.com/