Ярослав Сватко: Спогад про Василя Кука

Цей спогад цінний тим, що написаний кілька годин після смерті генерал-хорунжого, щойно автор дізнався, що Василь Кук відійшов до своїх побратимів. Тоді автор спогаду якраз закінчував випуск у світ останньої книжки Командира – “УПА в запитаннях і відповідях”, яка пізніше була тричі перевидана. На момент смерті Кук затвердив макет текстової частини книжки, залишалися останні штрихи до закінчення обкладинки. – ред.

Василь Кук, як явище в українському національно-визвольному русі, заслуговує на серйозну аналітичну статтю. Однак зараз у мене зовсім не той стан душі, коли пишеться аналітика, а пам’ять про нього необхідно зафіксувати, щоб спогади не загубились в щоденній суєті. Тому пишу цей спогад, і наперед прошу вибачення в читача за деяку хаотичність тексту. Це скоріше текст про те, який був Василь Кук, як людина, яку я бачив зблизька. А біографію (радше автобіографію) можна буде прочитати у останній книжці “УПА в запитаннях та відповідях Головного Командира”, там є багато фрагментів його біографії.

Моя перша зустріч з Василем Степановичем відбулася в липні 1990 року. Він сам знайшов мої координати, подзвонив на роботу, і потім ми довго сиділи на прохідній корпусу Політехніки на Ватутіна, 5, проговоривши усю обідню перерву і шмат часу після неї. Трохи дивна була для мене ця розмова, бо Кук більше задавав питання, а я відповідав, хоча мені хотілося, щоб було навпаки. Думаю, приводом для його інтересу до моєї особи стало рішення Львівської міської ради щодо Акта 30 червня, текст якого писали ми з Володимиром Середою (зараз – голова товариства “Надсяння” – українців, переселених з Закерзоння), і яке тоді ж, з моїми коментарями, Ганя Стеців запустила в ефір “Свободи”. Однак відчуття допиту в мене не було, хоч видно було, що Кукові важливо було знати, що я думаю, і за якими принципами живу.

Тоді вже на Львівщині створилось Братство УПА, і ми говорили про можливі акції, завдяки яким можна було пропагувати визвольну боротьбу. Я передав йому свої литовські контакти, і завдяки Кукові теж, на Покрови цього ж року львівські упівці приймали в сесійному залі міськради литовських “зелених братів”. Це вони самі домовлялися, ми лише давали сесійний зал Ратуші, щоб була ясність щодо позиції міської ради стосовно УПА, і телебачення запросили.

Тоді ж Кук зв’язав мене з професором Володимиром Косиком, від якого я почав отримувати науково-популярні тексти про боротьбу УПА не лише проти СРСР, але й проти Німеччини. Для нас, в умовах ще існуючої радянської пропаґандивної машини, це було дуже важливо. Сам Кук “підкидав” мені дуже корисні в роботі з людьми свіжорозсекречені Інститутом марксизму-ленінізму листи Леніна, у яких Ленін пояснював доцільність терору проти священиків, селян і дрібної буржуазії, кого, в яких кількостях і наскільки публічно розстрілювати – все це ми використовували як дуже дієві тоді арґументи. Однак до проголошення Незалежности ми зустрічалися не частіше одного разу на два місяці, і завжди – у Львові.

Коли я перейшов на редакторську роботу, почав зустрічатись з Куком частіше, і в різних містах. Він активно їздив на наукові конференції, присвячені проблемам національно-визвольної боротьби, виступав, писав статті. Але не завжди сидів у президіях. Частково – бо сам не любив показушності, а частково – бо був своєрідний “карантин” на Кука. Це треба пояснити докладніше.

В березні 1992 року ОУН (бандерівська) проводила першу від часів боротьби УПА конференцію в Україні. Кук був у числі учасників конференції, це видно на відео архіву конференції. Але в президію його не посадили. Річ у тім, що стосовно всіх чільних діячів ОУН, які перейшли радянські тюрми, і зараз почали активне громадське життя, Служба Безпеки ОУН провела розслідування на предмет можливого колаборування з КГБ. У випадку Кука тим особисто займались Кашуба і Мудрик, а також, якщо не помиляюсь, Гриць “Микушка” – Пришляк. На час слідства існував неписаний мораторій на експонування цих громадських діячів, саме – неписаний, я думаю, що в рішеннях Проводу цього нема, це була просто як звичаєва норма. І сам Кук до цього ставився з повним розумінням, бо ж перевіряли не тільки його. Характерний приклад – в 1993 році в палаці “Україна” голандські генерали нагороджували упівців, які врятували з німецького табору голандських офіцерів і переправили їх в Голандію – був збір Всеукраїнського Братства УПА – і Кук тоді сидів у залі.

Десь від 1995 року Кук починає з’являтись у президіях, насамперед Братства УПА, і це є знак результату слідства. Я пишу про це тому, що час від часу, коли якась праця Кука викликала більший резонанс у суспільстві, національно-демократичним середовищем починали ходити неймовірні звинувачення на його адресу. Так от, безпека не виявила жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука. Це я кажу зі слів покійного вже Степана Мудрика, але, думаю, що колись будуть оприлюднені й документи. І після того, як перевірка закінчилась, до таких звинувачень почали ставитися, як до провокацій з боку ворожого середовища, а Кук почав з’являтись у президіях. Я хочу зауважити, що у Василя Кука було дуже гостре відчуття своєї відповідальності за свою поведінку, причому в контексті того, що він справді був останній Головний Командир. Не тільки в цьому випадку, де він розумів, що справа перевірки стосується не лише його одного, і дуже спокійно ставився до обмежень, які перевірка на нього накладала. В нього не “їхав дах” від титулу і загальної пошани з боку прихильників, він навпаки, розумів, що якраз це накладає на його поведінку з людьми серйозні обмеження.

Є один момент у житті Василя Кука, який для мене є дуже показовим у його ставленні до особистого, коли загрожене загальне. Свого часу Василеві Степановичу дорікали його листом до діяспори у “Вістях з України”, який буцімто є свідченням його колаборації. Це питання також було предметом слідства, і тому рано, чи пізно, з’являться архівні документи. Я зараз можу написати, що мені говорив з цього приводу Кук, а також учасник слідства – Мудрик.

Коли загинув “Дальнич” – шеф СБ ОУН на Закерзонні, КГБ за кілька років спільно з польською безпекою організували в Польщі невелику “операцію Трест”. Маючи в Англії Кіма Філбі, а в Польщі – поставленого собою “керівника СБ ОУН” – “Зенона”, вони налагодили “канал зв’язку з Краєм”, метою якого було контролювати трафік і вилучати з діяльності тих, хто цінніший для ОУН. Як це працювало, описано в спогадах радиста Юліяна Маґура. Найвищим ранґом діяч ОУН, якого в такий спосіб зловило КГБ, був Мирон Матвієйко. Кук знав після свого арешту про цю гру тому, що КГБ намагалося його зламати усвідомленням безнадійності боротьби. Але коли кйому запропонували написати листа до діяспори зі словами про цю безнадійність і безпотрібність, він вирішив використати можливість, щоб поламати цю машину виловлювання кур’єрів. Він вставив у текст слова зі своєї давньої розмови зі Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що канал провалено. КГБ цього не зрозуміло, а редагувати саме цей пасаж побоялось, щоб не втратити автентичності тексту Кука. Так пояснював мотиви свого вчинку Василь Кук.

З другого боку кордону був Степан Мудрик, і він мені прокоментував це коротко: ми коли прочитали цього листа, то перестали посилати людей старими каналами.

Для мене в особистості Кука тут є важлива така річ. Не скажу, що йому були байдужими питання життя і смерті, але ціну життя він визначав за моральними критеріями, причому тими, які існували в середовищі тих людей, які творили 30 червня. Їх оцінка для нього була важливіша, ніж особисті питання життя і смерти. Він знав, що на відміну від дисидентів, він може щезнути в будь-який момент, і ніхто у світі не підійме міжнародного галасу з цього приводу. Така доля того, хто воює зброєю, а не словом. Він знав, що безліч некомпетентних людей звинувачуватимуть його в колабораціонізмі – і серед цих людей будуть і ті, з якими він був на одному боці барикад. Але він не побоявся цієї втрати обличчя перед людьми, думка яких була йому важливіша від життя чи смерти, щоб врятувати невідомих йому однодумців від налаштованого сильця КГБ. Я підкреслюю – він дуже спокійно ставився до своєї фізичної смерті, він був людиною, для якої ідея є міркою вартости життя – тому для нього тут був вибір не між життям і смертю – а між справою в ім’я боротьби і ганьбою з боку некомпетентних.

Характерна риса Василя Кука – він був відкритий для інформації. Він мав тверді переконання, які дозволяли йому легко орієнтуватися на власній дорозі життя, але ця твердість переконань не була абсолютною довершеністю особи, яку не можна змінити, покращити тощо. Він був готовий вчитися навіть у 90 років. Характерний приклад – комп’ютер. Коли постала потреба писати статті та книжки, і виявилось, що для сучасної поліграфії потрібен комп’ютерний набір – він навчився цього і писав свої праці сам. Коли для комунікації виявилось, що електронна пошта ефективніша він звичайної – він і цим навчився користуватись. Це був спосіб життя усього того середовища, в якому відбувалось становлення Василя Кука, як особистості, і він про це завжди підкреслював.

Про стосунки зі своєю славою і своєю місією. Він був свідомий того, що він є історичною особою – бо як же командир УПА не може цією історичною особою бути? Але в той же час, у нього від цієї свідомости у нього “не їхав дах”, він до цього ставився можливо, навіть з якоюсь особливою відповідальністю – але абсолютно без наміру експлуатувати славу вже і зараз для особистого вжитку. Відмовився від пропозиції присвоїти йому “Героя України” – поки державою не буде визнано УПА. З гіркотою декілька разів згадував, що Мороз не дав йому виступити зі сцени Майдану – не тому, що йому хотілося показатись перед людьми, а тому, що його поява там була б своєрідним визнанням УПА – Майданом. Є така книжечка про підприємство Романа Шухевича – “Фама” – Кук не вважав принизливим для себе розшифровувати і редагувати звукозапис спогадів автора – і дуже тішився, що ця книжка вийшла – як спогади директора “Фами”, хоч я знаю немало редакторів, які вклавши стільки праці, як Василь Степанович, дописали б угорі своє прізвище, як автора.

Останньої зими він кілька разів у телефонних розмовах зі мною зачіпав тему свого похорону. Я думаю, що з цього приводу він говорив ще з кількома людьми (майже напевно – з Володею В’ятровичем), і вони могли б доповнити, як живий Василь Кук розумів місію того Василя Кука, який менше належить собі, а більше – Україні. “Де Ви мене поховаєте?” – це було пряме питання, і збутись жартом “живіть довго” жодного разу не вдалось. Він мав великі сумніви, що в близький час буде вирішене питання з Пантеоном, де будуть поховані учасники Визвольних Змагань 1917-20 рр., а потім і ОУН-УПА. Але розумів, що місце командира УПА (якщо такий Пантеон буде) не у Львові, а в Києві, бо він і сам (він багато разів це підкреслював) після проголошення Акту 30 червня ішов проголошувати загальнонаціональний Акт і створювати загальнонаціональний уряд в Києві. Мабуть, з цього народилось його бажання бути похованим у Красному – щоб залишити нам, живим, відкриту можливість для участі УПА в Пантеоні, в його особі.

Василь Кук до останніх днів життя зберігав ясний розум і не впадав у дітвацтво. Я це бачив по роботі над книжкою “УПА у відповідях Головного Командира” – часом, мабуть, йому було недобре, і він кілька днів підряд відповідав “я вашої правки не читав”. Але потім пересилав назад редагований текст, і його зауваження завжди були змістовні та логічні. Останню таку правку він зробив за десять днів до смерти – причому одну свою попередню відповідь повністю переписав заново – і вона справді краща. Він ще встиг побачити макет з фотографіями, які дав для цієї справи В’ятрович і проект обкладинки. Шкода, що не дочекався самої книжки.

Ось такий мій посмертний спогад про Василя Кука, сумбурний, але я це більше пишу для того, щоб певні спогади про людину не пропали в суєті щоденного життя, і ті, хто захоче використати його образ в літературних, чи ще яких творах, мали повнішу картину того, яким був Василь Кук. – 9 вересня 2007 року.

Ярослав Сватко, Український Погляд