Фальшиве свято

Щорічні бучні святкування в «незалежній» Україні «побєди» росіян у німецько-російській війні 1941-1945 років наводить на певні роздуми. Ми знаємо, як і з якою метою впроваджувалися «радянські свята й обряди», зокрема і Дєнь Побєди.

Росія патологічно залежна від власної армії і її «побєд». У 1900 році російський генерал О. Куропаткін подав цареві меморандум, в якому стверджував, що впродовж XVIII і XIX сторіч Росія мала 128 воєнних років і 72 роки миру. З цих 128 років війни 5 років припадає на оборонні війни, все інше – війни завойовницькі.

Заради розширення своїх кордонів Росія XVIII ст. провела 19 війн. Серед них були: Північна війна 1700-1721, Прутський похід 1711, воєнна експедиція на Хіву 1717, Низовий похід 1722-1724, війна з Персією 1725-1733, війна з Польщею 1733-34, похід на Рейн 1735, війна з Туреччиною 1735-1739, війна зі Швецією 1741 -1748, похід князя Рєпніна на Рейн 1748, війна з Пруссією 1756-1762, війна з Польщею 1769-1772, війна з Туреччиною 1769-1774, війна з Туреччиною 1787-1791, війна зі Швецією 1788-1790, війна з Польщею 1792, війна з Польщею 1794, війна з Персією 1796, війна з Францією 1798-1799. До цього треба додати внутрішні війни: придушення повстань: Астраханського 1705-1706, Башкирського 1707-1709, Булавінського 1707-1708, Коліївщини 1768, Пугачовського 1773-1774, знищення Запорозької Січі у 1775 році.

Із 19-ти війн і походів, з наступальною метою ведено сімнадцять воєн і тільки дві війни – з метою оборони. У XIX сторіччі Росія вела п’ятнадцять зовнішніх і три внутрішні війни. Майже всі воєнні кампанії проходили поза її кордонами.

Внаслідок жорстоких завоювань Московія, що на початку XVIII сторіччя мала 12 мільйонів населення, перетворилася в Російську імперію, яка у 1900 р. налічувала 132 мільйони жителів, і займала одну шосту суші на планеті. Значна частина сусідів Росії взагалі перестали існувати як окремі державні одиниці. Інші стали васалами, або перетворилися на держави другорядні. У межах Росії опинилися десятки різних народів, серед них й українці. Завоювавши їх землі, росіяни змусили підкорені народи платити окрім грошових податків також данину кров’ю.

Не вдовольняючись «даниною крові» українських козаків, Москва, ламаючи договори з українськими гетьманами та надані раніше привілеї, у 1797р. провела на Лівобережній Україні перший рекрутський набір. Попасти в рекрути було рівнозначне смерті. І досі в українському фольклорі згадуються ті страшні часи, коли російські «пристави» ловили по селах молодих українських хлопців, забивали у кайдани, голили голови і везли до «прийому», а звідти – на загибель. Так тривало всі наступні віки.

Влітку 1812 р. для участі у війні проти Наполеона росіяни сформували українське військо загальною кількістю понад 100 тис. старшин і козаків, не враховуючи українських полків у російській армії, що існували раніше. На загал українські формування становили третину 320-тисячної армії М. Кутузова.

Під своєю національною назвою вони брали участь у битві народів під Ляйпціґом 4-6 жовтня 1813 року, воювали у Франції, проходили переможним маршем вулицями столиці Парижа. На знак подяки переможці Наполеона отримали від росіян кріпацький нашийник.

Під час Кримської війни в 1854-1855 рр. російський уряд знову сформував 6 українських кінно-козацьких полків. В обороні Севастополя брали участь кубанські козаки. І знову «не за Україну, а за її ката» довелося поневоленому народові проливати свою кров.

Під час Першої світової війни в армію Російської імперії мобілізовано мільйони українців, які воювали на фронтах, гинули, ставали каліками на догоду московським і петербурзьким правителям, котрі ненавиділи українців, принципово заперечували існування української нації і держави. Однак здобували «побєди» українськими руками і привласнювали їх плоди.

Принагідно зауважу, що у битвах Першої світової війни в складі австро-угорської армії брали участь сотні тисяч українців. З них у 1914-1918 роках сформовано 8 піхотних дивізій, 19 стрілецьких, 5 кінних та 7 гарматних полків, 8 гарматних бригад, в яких українці становили 60-80 відсотків від усього особового складу. Однак, за винятком легіону Українських Січових Стрільців, українські частини австро-угорської армії, як і російської, були національними не по суті, а лише за укомлектуванням. Тому ми не претендуємо на бойову спадщину австро-угорської армії і не привласнюємо її перемог. То чому ж стосовно російської Червоної Армії ми чинимо діаметрально протилежно? Бо в ній «не за Україну, а за її ката» проливали свою кров мільйони примусово мобілізованих українців? Але і в царській російській армії теж було так само.

То, може, оголосимо і російську царську армію «українською», її ветеранів – ветеранами і героями України, а її «побєди», з Полтавською включно, нашими державними святами? Як і польську армію, в яку насильно мобілізували галицьких українців у 1939 р., і канадійську, в якій теж служили тисячі українців в роки обох світових воєн, та й, зрештою, німецьку. У тій же німецькій армії служило також кількасот тисяч росіян і чимало українців. Давайте тоді назвемо німецький вермахт російською Червоною Армією-2 і будемо платити його ветеранам пенсії. А чому б і ні? Адже ветеранам російської Червоної Армії, тої армії, яка знищила Українську Народну Республіку, забезпечувала голодомори українців, поборювала український національно-визвольний рух, ми платимо пенсії, даємо всім поголовно вищі офіцерські й генеральські звання, нагороджуємо орденами, влаштовуємо їм святкові паради?

Правду кажуть, що вшановувати своїх ворогів можуть хіба психічно хворі люди. На жаль, двадцять п’ять років після проголошення незалежності України спостерігаємо психоз населення України на початку й першій половині травня. Цей психоз штучно створюється і підтримується п’ятою колоною Росії, продажними засобами масової інформації. І недарма. Готується ж бо нове «освобождєніє», тобто чергова окупація України. І тому мовчать про те, що в Другу світову війну Росія вступила як союзник фашистської Німеччини. Замовчують правду про «визвольні походи» Червоної Армії у Фінляндію, Польщу, Прибалтику, Румунію, Китай, Іран. Трублять про російську «побєду», в результаті якої Україна ще на 46 років потрапила у московське рабство.

Ворогам не дивуюся, а землякам – так. Чи був СССР українською національною державою? Ні! Російською. Чи була Червона Армія українською національною армією? Ні! Російською. Чи її перемоги були нашими перемогами? Ні! Російськими. То яке вам до них діло? Чи не таке, як в українській приказці: «Коня кують, а жаба ногу підставляє!» Хочете бути «своїми» в таборі штатних московських «антифашистів»? Не треба вам цього! «Блаженний муж не ступає на лукавих раду!» – сказано у Св. Письмі. Майте власну думку, честь і гідність. І не плодіть зраду!

Святослав Богун

ukrnationalism.com