Українство закордоном: не тільки чекати на допомогу, але й самим допомагати!

Про співпрацю України та нашої діаспори після початку війни з Росією не говорить лише лінивий. Утім, до 2013 року в нашому суспільстві не існувало цілісного розуміння такого явища, як «діаспора», а тим паче «український світ».

Так, до 2000-х років поняття діаспори у наших громадян більше асоціювалося зі США чи Канадою. Діаспора українським політичним істеблішментом розглядалася як безкорисний донор — низка політиків та громадських діячів керувалася дивною логікою: «Дайте нам гроші, а ми побудуємо таку країну, про яку ви і ваші предки мріяли», — і не соромилася вимагати кошти в британців чи американців українського походження.

У цей же час про допомогу з боку України, особливо — українцям Росії чи інших країн СНД ці політики не думали. І це призвело до практично катастрофічних наслідків — подивіться-но лише на стан української громади РФ, загнаної в підпілля, заляканої, репресованої… Як людина, що народилася на Кубані, не з чужих слів знаю, що відбувається з українцями в Росії.

На жаль, Українська держава досі не виробила цілісної політики і стратегії співпраці з діаспорою — як із трудовими мігрантами, так і з політичною еміграцією. Більш того, іноді навіть до абсурду доходило, наприклад, коли прихильники «совково-азарівської» економічної моделі намагалися обкладати доходи наших заробітчан за кордоном податком тут, в Україні. І це при тому, що трудові мігранти виступали ледь не головним зовнішнім інвестором української пригальмованої економіки!

До 2010-х років ми не змогли зрозуміти діаспору, а низка представників діаспори, в свою чергу, не усвідомлювала всю складність українських насущних проблем. Як казав Генеральний секретар Світового Конґресу Українців, Голова Проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Стефан Романів, не можна зрозуміти Україну, буваючи тут лише «наскоками»... Але саме завдяки СКУ та партнерським організаціям в Україні ситуація почала змінюватися. Від початку війни з Росією низка українців із Канади, США, Європи не лише повернулася працювати в Україну, але й пішла на фронт, віддала за нашу батьківщину своє здоров’я і життя. СКУ та інші організації українських громад за кордоном плюс окремі українці з діаспори надали нашому війську допомоги на десятки мільйонів доларів. А дехто долучився до реформ, працюючи на чільних посадах в уряді.

У цей же час посилення співпраці по лінії Українська держава — діаспора повинно охопити й інші сфери. Зокрема, має вирішитися питання із представництвом закордонного українства у нашому парламенті. Тим паче, в світовій практиці є приклади, коли діаспору залучають до участі в законотворчому процесі.

У Хорватії, наприклад, існують 10 округів і закордонний виборчий округ, а 11 членів парламенту Франції обираються від закордонних округів. Також закордонний округ є для обрання громадян Естонії, які мешкають поза батьківщиною.

Досвід України в плані обрання до Верховної Ради навіть просто громадян України, які проживають за кордоном, поповнивши свого часу лави трудових мігрантів, м’яко кажучи, не дуже успішний. Так, під час парламентських виборів 2014 року за списками «Народного фронту» в парламент потрапляв голова Християнського товариства українців Італії Олесь Городецький, який серед усіх українських громад країн ЄС надавав чи не найбільшу допомогу українським військовим. Але тодішній і, на жаль, поки чинний голова ЦВК Михайло Охендовський через особисту неприязнь до Городецького натиснув на склад Комісії, і та відмовилася реєструвати Олеся депутатом. Підстава — нібито Городецький протягом п’яти останніх років не був в Україні необхідну для участі у виборах кількість днів…

З представників діаспори до ВР мали змогу потрапити лише ті, хто приїздив до України після отримання незалежності в 1991 році, отримував громадянство і залишався тут жити постійно. Серед них, зокрема, була Голова ОУН (б), керівник КУН Слава Стецько або ж, серед останніх прикладів, Роман Зварич, який нещодавно знову пройшов у парламент за списками БПП.

Очевидно, виборче законодавство треба докорінно змінювати в напрямку не лише прозорості виборів, але й інтеграції закордонних українців у політичний процес держави, надання права балотуватися не лише громадянам України, що проживають за кордоном, але й особам українського походження, які беруть участь у громадському та культурному житті української громади в тій чи іншій країні, закріпити за ними квоту — від 5 до 10 місць у Верховній Раді.

Це рішення матиме конкретні політичні, а в подальшому — економічні і демографічні наслідки. Воно стимулюватиме закордонних українців до повернення в Україну. Покращить взаєморозуміння між закордонними українцями і державою Україна, збільшить обсяги двосторонньої підтримки. У тій же Росії — це запобігання асиміляції, бо амбіції тих, хто хоче потрапити в український парламент, змушують гуртуватися навіть уже напівасимільованих українців РФ чи інших країн так званого СНД.

Треба не лише просити допомоги, але й допомагати самим. Маємо віддячити нашим закордонним братам за їх підтримку в цей складний для України час.

Сергій Багряний