Про незмінність принципів російської зовнішньої політики стосовно України

Категорія: Новини в Україні
Дата публікації
Автор: Admin Перегляди: 3449

141Збройна агресія Російської Федерації проти України, окупація і анексія Кримської автономії і вторгнення російських військ до українських областей Донбасу стали повною несподіванкою як для українських політиків, так і їх іноземних партнерів. Однак не для спеціалістів з історії міжнародних відносин. Вони добре знають, що в основі російської зовнішньої політики щодо України є кілька принципів, які незмінні за будь-яких форм суспільного ладу Росії: імперського, комуністичного, ліберально-демократичного чи ще якогось.

Принцип перший і найголовніший: невизнання українців окремим етносом (народом). «Украинец» – изначально не этническое, но политическое понятие».

Відомо, що етнос може бути визначений як стійка міжпоколінна сукупність людей, яка історично уклалася на певній території, має не тільки спільні риси, але й відносно стабільні особливості культури (зокрема мову) і психіки, а також усвідомленість своєї єдності й відмінності від усіх інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксовану в самоназві (етнонімі). Український народ відповідає всім вимогам цього визначення.

У українців є власна етнічна територія. Так, вітчизняний і знаний світовій науковій громадськості географ, демограф і картограф Володимир Кубійович (1900–1985) зазначав, що на 1 січня 1939 року українська етнічна територія мала 932 100 км2 із населенням 54 200 000 чоловік. Своєю чергою відомий вчений, академік АН України Степан Рудницький (1877–1937) стверджував, що разом із прикордонними, переважно українцями заселеними територіями, в основному на південному сході, Україна займає площу 1 200 000 км2 із населенням 57 600 000 чол.4 Це набагато більше, ніж сучасна Українська держава з її територією 603,7 тис. км2 і населенням 42 000 000 чоловік. Бо адміністративні межі «Української радянської соціалістичної республіки», з якої у 1991 році постала незалежна Україна, визначалися у Москві впродовж існування СРСР (1924–1991) без урахування прагнень та інтересів українців. Тому в складі Російської Федерації нині залишилось 114,3 тис. км2 суцільної етнічної української території з багатомільйонним населенням.

У українців є своя давня й самобутня культура, а також своєрідна психіка. На цю відмінність українців від росіян постійно звертали увагу численні мандрівники, дипломати й науковці. Зокрема, добре розрізняв українців (русинів) і московитів австрійський дипломат С. Герберштейн (1486–1566). Англійський посол при московському дворі у 1588 році Джильс Флетчер, який називав українців «черкасцями» або «черкесцями» (від м. Черкаси, нині обласний центр України) писав, що вони «…дуже гарні собою і шляхетні в поведінці». Натомість секретар посольства імператора Леопольда І у Москві (1698–1699) Йоганн Георг Корб дав таку характеристику московського народу: «Народ неосвічений, мають в’ялий і тупий розум», «московит цінить дружбу по вигоді». Про українських же козаків Корб пише, що «…цей народ сильний і перевищує московитів і військовим вмінням, і хоробрістю». Пруський дослідник Росії барон Август фон Гакстгаузен (1792–1866) у своїх «Дослідженнях», порівнюючи росіян із українцями, писав: «Українці є протилежністю московитам. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Українці – це поетичний, багатий уявою народ і тому легко зрозуміти, яка величезна кількість народних пісень, казок і переказів у них збереглася. Незрівнянно більше ніж у московитів розвинене в українців і естетичне почуття». Визначний французький географ Жан-Жак Елізе Реклю (Jacques Élisée Reclus) (1830–1905), автор монументального двадцятитомного твору (1876–1894) регіональної географії світу («La Nouvelle Géographie universelle, la terre et les hommes») у 5 томі представив Україну як самостійну географічну одиницю. Він пише: «Українці чітко відрізняються від поляків на заході й від росіян на сході; змішування дуже нечасті між українцями і росіянами».

У небажанні українців вважати росіян «своїми» та змішуватися із ними московська окупаційна влада вгледіла загрозу своєму пануванню в Україні. Тому постійно вдавалась до держзаходів з асиміляції українського народу з тим, щоб не було українців як окремого, самобутнього етносу.

Так, у документі, який Іван Мазепа, приймаючи гетьманську булаву, підписав у липні 1687 року і зобов’язався виконувати (Коломацькі статті), читаємо: «Гетьман зобов’язується усіма силами з’єднувати в міцний і нерозривний союз обидва русскіє народи всіма можливостями, особливо зв’язками сімейними». Цей нав’язаний гетьманові Іванові Мазепі росіянами пункт небезпечніший за горезвісні Валуєвський циркуляр 1863-го і Емський указ 1876-го років московського царя про заборону української мови. Він може бути віднесений до найстрашніших акцій російського самодержавства щодо ліквідації українства як нації, бо, на думку вчених, «спрямований на біологічне знищення українського народу через мішані подружжя».

У денаціоналізації українців надзвичайно важливу роль відігравала російська мова. Довший час маловідома, вона починає проникати в Україну тільки після Переяславської угоди 1654 року, коли до Києва, начебто для надання допомоги українцям у їхній війні з Польщею, прибуло кілька тисяч московських стрільців із сім’ями. Проте скоро російська мова в Україні із союзницької перетворюється на окупаційну. Заходами російської адміністрації вона почала витісняти українську мову зі сфери офіційної, церковної та науково-освітньої, зводячи її до «не престижної» говірки «простолюду» і «черні». Йшлося про знищення української культури, основою якої є мова, а з нею і почуття національної самосвідомості. Як зазначав відомий український громадський діяч і вчений М. Шаповал, «…Всі гнобителі воюють проти української школи, літератури, мистецтва і релігії, як проти основних форм духовної організації людей, чи інакше кажучи: проти організації свідомості українського народу. Гнобителі найбільше бояться свідомості, бо над свідомими панувати неможливо».

Одним із творців цієї підступної політики проти українського народу був Артамон Матвєєв (1625–1682) – розвідник і дипломат. Він наголошував на особливо важливому значенні захоплення України, адже йшлося не тільки про економічні вигоди, але й «прицепление – на його погляд – ветви к приличному корени», тобто родоводу. Незаконно привласнивши собі державний родовід української Київської княжої держави, московити поцупили і старовинну назву нашої землі – Русь, перейменувавши свою державу в «Россию». Відомий лист прибічника московського царя Меншикова від 1713 року до посла Московії у Копенгагені В. Долгорукого: «Во всех курантах (газетах – авт.) печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, в чем и к прочим дворам писано».

Відповідно жителі Московського царства тенденційно, з метою успішного проведення асиміляторської політики щодо українців, несподівано для них самих отримали невластиву їм етнографічну назву «русские», що не відповідало дійсності й цілком суперечило науці. Жоден сумлінний антрополог не ототожнює цих двох народів. Та найголовніше – самі українці не ототожнювали ніколи себе із сусідами.

Рідну землю українці здавна називали Україною (перша відома літописна згадка назви «Україна» датується 1189 роком), а себе – українцями. Тому на європейській карті кінця XVII ст. із Бібліотеки Баворовських у Львові територія України позначена так: Ukranie of T Land der Cosacken (Україна земля козаків). В офіційних, зокрема латиномовних, джерелах вживалася до нашої батьківщини і книжна назва «Русь» (Ruthenia), жителі якої писалися, відповідно, як «русини» (rutheniens). До оборудки московського царя Петра І назва «Русь» стосувалася наших земель, а не Московії.

Самоліквідація Російської імперії внаслідок Лютневої революції 1917 року та її розпад на національні держави припинили і чинність вживання назви «Россия» щодо московських земель. Це чудово усвідомлювали й тодішні більшовики, які, відновивши силою зброї імперію, не стали вживати її стару назву й запропонували у 1924 році «Союз Советских Социалистических Республик» (СССР), у якому знайшло собі місце адміністративне утворення під назвою «Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика».

Сучасне вживання назви «Россия» («Российская Федерация») не можна вважати законним з огляду на міжнародне право. Адже свідчить про імперські амбіції кремлівської верхівки та про її агресивні наміри щодо сусідніх національних держав, та є посяганням на їх суверенітет і територіальну цілісність.

Після розпаду у 1991 році СРСР керівництво Російської Федерації не змінило свого ставлення до незалежної України. Так, президент РФ Володимир Путін неодноразово повторював, що «русские и украинцы – это один народ». Якщо опустити всілякі «наукові» обґрунтування цієї тези російською історичною пропагандою, зрозуміємо її природу: у сучасному світі право на самовизначення й утворення незалежних держав визнається тільки за народами-націями. Намагання якихось адміністративних одиниць суверенних держав чи етнографічних груп усамостійнитися підпадає під визначення сепаратизму. Сепаратизм, за міжнародним правом – це злочин. Звідси постійне намагання офіційної Москви переконати світ у тому, що немає такого народу, як український, а є лише російське плем’я «малоросів», сепаратизм якого («українство») інспірується ззовні недоброзичливцями Росії.

Також тривале володарювання в українських землях і поступова асиміляція місцевого населення виробило у росіян стійкий погляд на українців як на другосортне плем’я. Відповідно, незалежність України російське суспільство сприймає у кращому випадку як історичний курйоз, а в гіршому – як кровну образу на польську (німецьку, американську тощо) політичну інтригу, внаслідок якої (і, на переконання росіян, тільки завдяки якій) така незалежність стала можлива. Врешті, невизнання українців окремим етносом означає і невизнання виняткового права українців на землю і надра України. Тобто, за всіма гучними історичними суперечками стоїть звичайнісінький меркантильний інтерес кремлівської верхівки до монопольного володіння та необмеженої експлуатації людських і природних ресурсів України.

Звідси випливає принцип другий: Росія ніколи не вважала Україну рівноправним партнером у міжнародних відносинах, а тому не виконувала взятих на себе зобов’язань перед українською стороною. Укладені українсько-російські домовленості за першої ж нагоди Москва порушувала, не переймаючись про наслідки для офіційного Києва.

Так, згідно з Брестським мирним договором з країнами Четвертного союзу (березень 1918 року), Росія визнала незалежність України, а російські війська були виведені за межі Української Народної Республіки. Для того, щоб роз’єднати збройні формування обох сторін конфлікту, була влаштована так звана «нейтральна смуга». Хоч і після довгих зволікань російської сторони, та все ж розпочалися мирні російсько-українські переговори. Ззовні складалося враження, що справа йде до дипломатичного врегулювання конфлікту між Україною та Росією.

Однак Росія щодо України вперто дотримувалася вікових принципів своєї політики. Мирні переговори велися лише «про людське око». Члени величезної російської «мирної» делегації у Києві, прикриваючись дипломатичним імунітетом, негайно взялися за організацію в Україні російського збройного підпілля, його забезпечення професійними кадрами з Росії, фінансування, постачання зброєю і спорядженням.

«Нейтральну смугу» Росія перетворила у місце забазування своїх диверсійно-розвідувальних підрозділів, які тероризували мешканців прилеглих українських земель. Водночас у прикордонних з Україною районах по лініях Тула–Калуга, Орел–Брянськ, в Кургані, Почепі, Зерновій та інших населених пунктах розпочалося формування армії вторгнення. Її основу склали 2-а Орловська дивізія і 43-й Робітничий полк російської Червоної армії. 11 листопада 1918 року на спільній нараді Реввійськради РРФСР і керівництва КП(б)У представник останнього Я. Яковлєв заявив, що «…хоч робітники й багато селян є і на нашому боці, проте нема чого й сподіватись без втручання значних сил Червоної армії не тільки на успіх революційного руху на Україні, але й на саме його виникнення».

Щоб вирішальна роль Червоної армії РРФСР у завоюванні України не впадала у вічі міжнародному співтовариству, в останніх днях листопада у Курську було відновлено комуністичний маріонетковий «уряд України», скасований II з'їздом КП(б)У за вказівкою ЦК РКП місяць перед тим. Цей новий, створений московським ЦК РКП, т.зв. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», очолений спочатку неукраїнцем за походженням Ю. П’ятаковим, а згодом недавнім головою російської делегації на мирних переговорах у Києві болгарином Х. Раковським, мав своїм завданням політичне прикриття воєнних операцій Червоної армії в Україні. Водночас Москва подбала про нейтралізацію Німеччини – тодішнього гаранта українсько-російського мирного процесу – підтримавши в Німеччині революцію восени 1918 року. Після того, як уряд кайзера Вільгельма впав, російський радянський уряд постановою від 13 листопада 1918 року, ламаючи міжнародне право договорів, офіційно оголосив себе вільним від взятого на себе в березні 1918 року в Бресті та підтвердженого на мирних переговорах у Києві зобов'язання визнавати й поважати самостійність і суверенність України.

У грудні 1918 року більшовицька армія на чолі з Й. Сталіним, В. Антоновим, і В. Затонським підступно, без оголошення війни перетнула встановлену раніше демаркаційну лінію та розпочала наступ на Українську Народну Республіку. Неофіційним гаслом агресора було: «Україна не для українців!»

Принцип третій: внесення розбрату в українське суспільство й поборювання одних українців руками інших – улюблений прийом Москви у справі знищення незалежності України. Цей прийом московська держава вповні застосувала за наступника Б. Хмельницького гетьмана Івана Виговського (1657–1659).

У своїй зовнішній політиці І. Виговський хотів підтримувати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до переваги в Україні. Він вважав, що система рівноваги міжнародних пріоритетів забезпечить Україні незалежність.

Виговський спочатку не хотів розриву з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною, бо ми є військо непереможне», – так відповів він московському послу на заяву про те, що нібито Україна – це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський хотів, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України, яка сама хотіла розпоряджатися своїм військом, фінансами, суспільними відносинами. Він також гостро виступив проти розміщення в регіональних адміністративних центрах України російських воєнних гарнізонів на чолі з непідконтрольними гетьману царськими воєводами. Така позиція Виговського не сподобалася Москві й вона поспішила усунути його від влади.

Спочатку московський цар ставив під сумнів легітимність обрання Виговського гетьманом України, мотивуючи це поправкою до Переяславського договору 1654 року, одноосібно ухваленою Москвою після смерті Б. Хмельницького. Згідно з цією поправкою, вибори нового гетьмана України мали відбуватися в присутності представника царя. Тож із Москви прислали боярина Богдана Хітрово, який намагався не допустити до переобрання на гетьмана І. Виговського. Однак це йому не вдалося й козацька рада обрала Виговського вдруге на посаду Гетьмана України.

Тоді царський уряд підбурив суперників Виговського за гетьманську булаву на бунт проти законно обраного гетьмана. Представник московського царя Хітрово зустрівся з полтавським полковником Мартином Пушкарем, обдарував його соболями, запевнив у царській ласці. І той, окрилений такою увагою, за підтримки кошового отамана Запорозької Січі Якова Барабаша вчинив збройний заколот, придушення якого коштувало українському народу численних жертв.

Так було започатковану московську традицію розколювання українського суспільства на ворогуючі групи з їх поступовим знищенням. Зміст цієї підступної політики викладено в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні, – пише Голіцин, – треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом… Як раніш я до вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті». Водночас московські урядовці декларували свої наміри захистити козаків і селян від, начебто, «обтяжень» з боку козацької старшини.

Про дійсні мотиви такої «турботи» про долю українських селян і простих козаків писав пізніше Кочубей до Мякотіна з приводу доповіді останнього про українське питання в Російській імперії, виголошеної 29.01.1927 р. у Парижі: «В основі «співчуття» московського уряду до українських народних мас лежав один і той же об’єкт: старшина козацька і її знищення». Але чому?

«Старшина козацька була тією єдиною матеріальною і політичною державною силою в Україні, яка могла відстоювати права територіальної незалежності Нації і разом з тим здержувати своїм патріотизмом соціальні стремління мас, скеровуючи їх на такі справи, як блискавичне визволення українських територій від Львова до безлюдних східних степів під проводом Б. Хмельницького. Вона була тією силою, яка змушувала держави: Москву, Польщу, Швецію, Бранденбург, Валахію та інші рахуватися з українською справою як зі справою державною, а не як з епізодом місцевого «бунту кріпаків».

Саме тому московський уряд докладав чималих зусиль для знищення української провідної верстви. Жертвою такої підступної політики стали не тільки всі соратники гетьмана Б. Хмельницького, а й ціле покоління української козацької старшини – учасників та свідків національно-визвольної боротьби українського народу 1648–1657 років проти Польщі.

Нейтралізувавши українську козацьку старшину, Росія без особливих зусиль «реформувала», тобто знищила козацьке військо. У 1797 році російський уряд здійснив перший в Україні примусовий рекрутський набір. І полилась українська кров у війнах за інтереси Росії на полях тодішніх «гарячих точок». Як влучно зауважив Шевченко, «не за Україну, а за її ката» довелось проливати кров українським «силовикам» далеко від рідної хати.

Позбавлений своєї провідної верстви і збройної сили український народ став легкою здобиччю російських колонізаторів. У 1783 році українських селян обернено в безправних рабів-кріпаків прибулих російських поміщиків. Українських купців та підприємців зумисне розорено свавільними урядовими рішеннями. Врешті Москва перетворила Україну в колонію, всі ресурси якої працювали на російську метрополію. Ось такі результати дали спроби вихованої у європейських університетах владної еліти Української Козацької держави вести мирну дипломатію.

Четвертий принцип політики Москви щодо України: без вагань застосовувати зброю для вирішення на свою користь спірних питань з українцями. Так, не зумівши повалити владу гетьмана І. Виговського руками своєї агентури, Москва вдалася до відкритої збройної інтервенції. Весною 1659 року більш як стотисячне московське військо під командуванням князів Трубецького, Ромадановського і Пожарського вдерлося на Чернігівщину, спрямовуючи удар на Київ. Однак 28-29 червня під Конотопом козацькі війська під проводом гетьмана І. Виговського вщент розгромили агресора. На жаль, гетьман І. Виговський не повторив після цього похід П. Сагайдачного на Москву 1617 року. Можливо, тоді б історія України пішла кращим шляхом…

Вищеназваними принципами Москва керувалася у ХХ столітті в стосунках з Українською Народною Республікою, що навесні 1917 року постала на руїнах Російської імперії.

Миролюбні керівники Української Центральної Ради 1917–1918 років не зробили правильних висновків з історичних уроків минулого. Вони не доклали належних зусиль для нейтралізації в Україні російської агентури, поборення московської підривної пропаганди і створення боєздатної української армії. А фізична слабкість потенційної жертви, як відомо, провокує агресію хижака. Таким хижаком щодо України восени 1917 року виступив більшовицький уряд Леніна, який прийшов на зміну «ліберально-демократичному» кабінету Керенського.

4 (17) грудня 1917 року російський уряд висунув Українській Центральній Раді зухвалий ультиматум у дусі нинішніх заяв офіційного Кремля, в якому, погрожуючи війною, вимагав зміни державного устрою Української Народної Республіки і визнання влади Совнаркому Росії над Україною.

Не зумівши залякати українців, Росія вдалася до прямої воєнної агресії. Російські війська захопили Харків. Під їх охороною керівники осередків Російської комуністичної партії в Україні за вказівкою свого московського керівництва створили власний нелегітимний самозваний маріонетковий «уряд України». Так російські верховоди намагалися переконати світову громадськість в тому, що в Україні начебто розпочалася громадянська війна і вторгнення військ Росії на територію Української Народної Республіки є лише «миротворчою операцією».

Невдовзі російські «миротворці» окупували Лозову, Катеринослав (09.01.1918), Олександрівськ (15.01.1918), Полтаву (20.01.1918), Глухів (19.01.1918) і Конотоп (16.01.1918). Їх шлях позначався масовими вбивствами цивільного українського населення, грабунками і насильствами.

Практика показує, що будь-які мирні переговори, наукові дискусії чи теледебати про роздільне співіснування України та Росії і рівноправне партнерство обох сусідніх держав, а також про побудову стосунків між українцями та росіянами на засадах правди й справедливості є даремною витратою часу і сил. Охочим до цих безперспективних заходів слід добре затямити слова Юля Юста, данського посла у Московії в 1709–1712 роках: «Загалом, коли маєш справу з росіянами, треба говорити з ними гостро і грубо, тоді вони йдуть на поступки; коли ж поводитися з ними культурно, то від них не можна нічого домогтися» («Чужинці про Україну»). Це підтверджує практика міждержавних стосунків України та Росії кінця ХХ – початку ХХІ століття. Тому Україні треба й надалі зміцнювати свої Збройні Сили і консолідувати суспільство для збройної відсічі кремлівському агресору.

Сергій Рудюк

http://ukrnationalism.com/

O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


88888


 ban23


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85


 

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv


 



Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
18611155
Лічильник

Українська рейтингова система