Про мову

«Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією». Це сказав не «український буржуазний націоналіст», а професор Віденського університету Міхаель Мозер у інтерв’ю в газеті «День».

«Я прекрасно понимаю ваш язык, и если бы он вам самим был нужен, вы бы не говорили везде на русском! Вы сами не хотите никакой Украины!» – а це цитата із дискусії у Фейсбуку.

Зараз, бачу, піднялася чергова хвиля дискусій про українську мову. То я також хочу поділитися своїми думками. Особисто я і у побуті, і в професійній діяльності спілкуюся українською мовою. Апріорі. У Донецькій обласній військово-цивільній адміністрації, де я вже півтора року працюю керівником, моя позиція також однозначна – усі державні службовці на роботі повинні послуговуватися українською мовою. Крапка. Цього року ми двічі організовували курси ділової української мови для держслужбовців. Спрацювало: щораз більше в коридорах ОДА звучить українська мова. Хоча дехто вперто не переходить на українську. І ось саме про це хочу висловити кілька своїх думок.

Імперська Росія напрочуд тонко використовує стратегію удава, в результаті якої «кролик сам залазить у пащу удаву». Добровільно і «окончатєльно». Щоб зрозуміти суть цієї стратегії, уважно розгляньмо основні маркери ідеології «русского міра»: єдиний «русскій народ», єдина мова, єдина культура, єдине минуле, єдине майбутнє. Основні аргументи «єдіного русского народа»: живе на «ісконно русскій» землі «від Львова до Владивостока». Розмовляє одною мовою – російською, слухає в маршрутках і магазинах одну і ту ж музику з «рускіх» і «наших» радіо. Дивиться одні й ті ж серіали, читає одні й ті ж «комсомолки» і «аргумєнти». Має єдину історію, де Пйотр1 – мудрий царь-батюшка, а Мазепа – зрадник, де Лєнін – все ще трошки вождь, а Петлюра – бандформірованіє, де Міхалков – свій, а про Курбаса, Зерова чи Маланюка навіть не знають.

«Русскій мір» очаровує, огортає і заковтує «хохляцького кролика». На запитання – чому не переходите на українську, відповідь типова – «а какая разніца». А попри те, як тільки «рускій мір» приходив чи повертався на українську землю, першим ділом він заперечував, щемив і нищив українську культуру та мову. Натомість, як шолудивий пес, «мітив» кожен дім в Україні своїм поганим слідом. А вже потім брався за село, за господарів, за підприємців і за все решту. В тому числі знищував і своїх недавніх наймитів та союзничків.

Давайте не дурити себе і одне одного. Якщо б сьогодні Росія не вела супроти України своєї брудної і похабної «гібридної війни», можна було б говорити про мову, як про культурний феномен. Але російська мова, стараннями ошалілих імперців, перетворилася на ефективний інструмент гібридної війни. Практично такий самий, як і колись невинна «георгіївська стрічка». Пригадайте, під яким приводом в Україну поперли різного роду «зелені чоловічки», незрозумілі казачкі та інші «православні воїни»? Під приводом захисту «соотєчєствєнніків, рускоязичних, рускокультурних»!

Сьогодні українська мова із феномена культури перетворилася на фактор безпеки народу, громадян України. Питання вибору мови спілкування майже прямо корелює із питанням громадянської відповідальності за майбутнє своєї країни. Тим більше, що переважна більшість нинішніх російськомовних українців є російськомовними, насправді, у першому поколінні, й їхні батьки народилися в україномовному середовищі.

Я розумію, що сьогодні значна частина солдат, які воюють проти «руского міра» розмовляють російською мовою. Але це не дає відповіді на питання – як нам вберегтися як політичній нації надалі.

Війна вщухне. А нам з Росією й далі бути сусідами. То щоб не наражати себе на небезпеку знову колись бути «визволеними», пора більш чітко ідентифікувати себе та сформувати основні атрибути своєї держави. Ми довго не делімітовували та не демарковували кордонів із Росією, бо ж ми «братья». Ми довго не оберігали від Росії свого інформаційного, політичного та економічного простору, бо ми «братья». Ми й далі не відбудовуємо свого культурного та мовного простору, бо ми «братья». Слухайте, можливо ми й браття, але один із братів точно називається Каїн. І це точно не Україна.

Я – за братерські і рівноправні стосунки між сусідніми народами. Але я нікому не дозволю упосліджувати та зневажати мій народ, мою землю, мою культуру і мою мову.

Саме тому сьогодні легковажна чи вмотивована відмова громадян України від своєї мови – це абсолютне слідування логіці й планам Путіна. І підігравання йому. Якщо дійсно «какая разніца», то навіщо наші солдати воюють і проливають кров? Може, складімо зброю і повернімось у путінський «русскій мір»?

Можливо, комусь моя аргументація видається «не демократичною». Вибачте, але стріляти у ворога на війні також не особливо демократично. Однак, доводиться.

Я розумію, що мої аргументи дійдуть не до усіх. Але до тих, хто «має вуха і очі», вони повинні дійти. Майже 100 років тому «на зарє совєцкой власті» українці повелися на гібридні загравання Лєніна-Троцького-Сталіна. Це закінчилось не тільки втратою культурної ідентичності, але й тотальним знищенням усієї споконвічної господарсько-економічної моделі українського суспільства. Ми не маємо права допустити подібних помилок.

А поза тим, не все так зле. Щораз більше людей, зокрема на Сході України, сьогодні усвідомлює – чим для них насправді є українська мова. Щораз більше людей переходить на українську. Попри шалений опір «русского міра», Україна щораз чіткіше оформлює свій інформаційний та культурний простір. Щораз більше людей розуміють роль і силу національної культури. Щораз більше батьків віддають своїх дітей до україномовних шкіл. Зокрема у нас, на Донеччині. Я впевнений, що цей процес буде тільки набирати обертів. Бо я бачу цю динаміку. І «нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить!»"

- Павло Жебрівський, голова Донецької обласної військово-цивільної адміністраці

Про Мову