Досі триває наша столітня війна за свободу

Текст промови на урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди відзначення сторіччя Української революції 1917-1921 років.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки у цій залі готувалася ухвалити одне з найважливіших в її історії рішень. Рішення, яке стало для неї фактично останнім, адже ставило крапку в існуванні УРСР. Пропозицію його ухвалення запропонувала тодішня демократична меншість. Але факт, що її готові були підтримувати тисячі людей на вулицях, змушував погодитися на ухвалення і назагал непоступливу комуністичну більшість парламенту.

Проте, навіть, попри тиск вулиць не обійшлося без гарячих дискусій і вимушених поступок з боку демократів. В результаті документ, проект якого доручили підготувати одному з найбільших авторитетів в демократичному таборі, багатолітньому політв'язневі Левку Лук'яненку, змінив назву. Написаний ним чорновик Акту відновлення незалежності України став називатися "Актом проголошення незалежності України".

Ця здавалося б не суттєва поступка комуністам, на яку погодилися їх опоненти, насправді відіграла визначальну роль протягом наступних двох десятків років розвитку держави. Незалежна Україна таким чином відмежувалася від попередніх спроб утвердити її державність, відмовилася від спадщини українського визвольного руху. Її поява на мапі світу відтак розглядалася як така, що стала можливою не завдяки тривалій майже столітній боротьбі українців, а лише унікальній міжнародно-політичній кон'юнктурі, яка призвела до розвалу СРСР.

Відречення від спадщини визвольного руху дозволило колишнім комуністам утримати в суспільній свідомості здебільшого радянські уявлення про минуле. А це в свою чергу дозволило їм ще довго залишатися владною елітою новопроголошеної держави. І продовжило фактичне існування УРСР навіть після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Передача у 1992 році президенту Кравчукові державних реліквій УНР стала гарним символічним актом, про який швидко забули.

Двічі після 1991 року (у 2004 та 2013) українці піднімалися на небачені за масштабами протести, щоб не дозволити владі повернути країну в авторитарне минуле. Щойно після другого разу, оплаченого кров'ю, ми почали системно долати тоталітарну спадщину.

Ухвалені в цьому залі два роки тому закони з декомунізації дозволили позбутися тисяч пам'ятників тим, хто нищив українську державу в 1917-1921 роках та український народ протягом наступних семи десятиліть. Їх імена нарешті зникли з мапи нашої держави. Серед нових назв, які з'явилися – зокрема ті, які пов'язані з Українською революцією 1917-1921 років. Законом про правовий статус учасників боротьби за незалежність нинішня держава врешті віддала належну шану усім тим, хто зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами наближали її незалежність, зокрема воякам збройних формацій доби Української революції.

Тож Україна поступово повертає собі державотворчу спадщину, якої так необачно зреклася чверть століття тому. Завданням інформаційної роботи, яку розгортає Український інститут національної пам'яті, є нагадати, що події, які сталися сто років тому, заклали початок ключових державних інститутів. Нині в річницю створення Української Центральної Ради ми говоримо про століття українського парламенту. Будемо говорити про століття українського уряду, збройних сил, дипломатії, академії наук. Нам надзвичайно важливо розповісти про це не лише українцям, але й світові, аби заперечити одну з ключових тез російської пропаганди, що Україна лише геополітичне непорозуміння, яке з'явилося на мапі світу через розвал СРСР.

Але важливо говорити не лише про спадщину Української революції 1917-1921 років, але й про її жорстокі уроки. Їх актуальність загострюється тим, що Україна нині як і тоді протистоїть російській агресії. Досі триває наша столітня війна за свободу.

Уроки Української революції 1917-1921 років повинні уважно вивчити в першу чергу сучасні політики. Один з найважливіших з цих уроків – в Україні кожен з них може мати друзів, союзників, конкурентів, суперників, опонентів. Але вороги, з якими треба боротися справді безкомпромісно, – за межами країни, у Росії, яка веде війну проти усіх нас. Конкуренти, суперники, опоненти можуть бачити Україну іншою. Вороги її просто не бачать у майбутньому. Вони можуть вдавати союзників чи навіть друзів, формулювати спокусливі пропозиції для боротьби з опонентами, але не можна забувати – їх метою є знищити цю державу.

Учасники Української революції 1917-1921 років зрозуміли цей урок надто пізно. Тому полишили країну на поталу ворогу, тому дописували свої повчальні мемуари в кав'ярнях Відня, Парижа чи Берліна. Нині ми ще маємо шанс зробити так, щоб нащадки могли без брому читати про нашу епоху.

Скористаймося цим шансом в повній мірі.

Слава Україні!

Володимир В’ятрович
Історик, голова Українського інституту національної пам’яті

http://blogs.pravda.com.ua/