Дійова спадщина Шевченкового націоналізму

Зосередження уваги нашої громадськості на цьогорічних роковинах історичних подій не випадкове. Це наслідок поглибленого усвідомлення відомої правди: наше теперішнє коріниться в нашому минулому, а майбутнє виростає із ґрунту теперішності.

Яка ж є ця наша теперішність? А вона така складна і така оманлива, що будь-кого може звести на манівці. Сьогодні треба опитувати одні одних: чи ви, друже, твердо вірите в самостійну Україну? Чи ви далі визнаєте доцільність визвольної боротьби за неї? А якщо так, то чому ви дозволяєте своїм землякам втрачати цю віру?

Ще Тараса Шевченка журили ці запитання. Його наступника, Івана Франка, вони спонукали написати:

Народе мій, замучений, розбитий...

Твоїм будущим душу я тривожу.

Як у Шевченкові і Франкові часи, так і сьогодні, надто багатьох українців відтягають дві чужі сили: великодержавна русифікація на рідних землях і побутова асиміляція в розсіянні. В Україні вже донікуди загнуздали українську мову і культуру, до абсурду звузили українське самоуправління. Слово «українець» там знецінили такою мірою, що весь наш нарід досі стоїть перед лицем людства, «мов паралітик той на роздорожжу», все ще «людським презирством, ніби струпом, вкритий».

Проти цього зашморгу московських шовіністів і їхніх самосадних інтернаціоналістів піднялась у народі нова хвиля обурення і відродженої національної гідності. Але водночас там прилюдно лунають голоси зневіреної трудової інтелігенції, голоси утоплених душ дійсно щирих українців, які кажуть: «Ми любимо українську мову, але вже не мучте її, не будіть – вона вмирає...» Тим часом навіть від українців, свідомих свого національно-культурно-політичного «я», там чуємо пропозиції укласти якусь нову «конфедерацію» України з Росією. Вони закликають українських емігрантів і їхніх нащадків підтримати цю ще одну великодержавну фікцію і навіть власними фондами зміцнити її розслаблену економіку. В ім’я ілюзорних добросусідських стосунків вони готові подарувати Кримський півострів татарам, а далі, може, відокремити від Українського Материка Волинь, Галичину, Буковину і Закарпаття. Зовсім так, як нишком-тишком 45 років тому київські адміністратори відокремили від України Підляшшя, Холмщину і Лемківщину.

Загальне становище української державницької справи погіршилося тим, що під впливом т.зв. «крайових голосів» деякі українські емігранти також заплуталися в чужоземних політичних спекуляціях. Навіть дехто з колишніх прихильників воюючої України обіцяє не експортувати революційно-визвольних ідей з еміграції до Української ССР, так немовби ідея самостійної України справді це тільки вигадка закордонних чинників, а не щирий вияв прагнень нашого народу.

На всі ці маячення ми знаходимо гірку, але дуже влучну відповідь у рідному минулому – в Тараса Шевченка:

Неначе люди подуріли...

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть.

Ось яка наша теперішність у краю і з розсіянні по всьому світу.

Одначе з нею не треба миритись – за своє майбутнє треба боротись. Під чиїм проводом? Якщо ми хочемо втримати правильний курс польоту космічного корабля нашої державності, тоді головним пілотом нашим мусить далі бути Тарас Шевченко. Стіни його стернової кабіни викладені сторінками його «Кобзаря». Для нас, українців, вони мають таке саме тривале значення, як у духовному житті людини мають кам’яні таблиці з Божими заповідями. Бо Тарас Шевченко перший навчив нас, що українська національність – це ніщо інше, як морально-історична спільнота «і мертвих, і живих, і ненароджених земляків» його в Україні та поза її межами. Цим словом Шевченко визначив духовно-історичний зв’язок кожного українця з культурою і державністю свого народу, визначив відповідальність кожної української людини за теперішню і майбутню долю всієї української спільноти. Це Шевченко своєю небуденною поетичною творчістю, щирим криком сорому і болю будив наш народ до усвідомлення ганебності своєї неволі. І він криком гніву та протесту розкрив усю злочинну структуру рабовласницької імперії як великої тюрми народів. Крилатим висловом «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» Шевченко перший своїм сучасникам і всім наступним поколінням українців унаочнив потребу відновлення рідної державності як єдиного ґарантора вільного, всебічного розвитку нашого народу нарівні з іншими. Сміливим закликом до волелюбних кавказців –

«Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає,

За вас правда, за вас слава

І воля святая» – Шевченко Божим і природним законом обґрунтував право поневолених народів на революційно-визвольну боротьбу. І був це голос революціонера-пророка, не російського декабриста чи совєтського дисидента, що компромісними реформами хоче стару імперію перебудувати в нову, ефективнішу тюрму народів з добровільними в’язнями в ній. Шевченків принцип, що всяку рабовласницьку імперію треба розмонтовувати, а не ремонтувати, людство частинно застосувало щойно після другої світової війни: кількадесят колоній в Азії, Африці та Латинській Америці визнано самостійними суверенними державами. Щоб той самий принцип врешті застосувати до останньої колоніальної імперії – Совєтського Союзу – то за це безкомпромісно мусять далі боротися всі поневолені Росією народи, а насамперед – український народ.

Головним організуючим чинником у цій боротьбі досі був і далі буде народовладний визвольний націоналізм.

Що являє собою і на чому ґрунтується наш український визвольний націоналізм? Якщо переглянути основні ідеї та головні дії українського визвольного руху, тоді ясно, що виросли вони на українському ґрунті, оформилися власним, не позиченим розумом. Це ж Шевченко своєчасно остеріг українських інтелектуалів не наносити з «чужого поля» «великих слів велику силу». Він радив їм користуватися власним розумом і придбаним досвідом із рідного минулого. Ясно, не всі послухались його поради, не всі українці прийняли його визвольну концепцію, але суперечні вітри історії не зовсім розвіяли Шевченкове вчення. Актами 22 січня 1918-1919 рр. таки відновлено Самостійну Соборну ні від кого не залежну Державу українського народу. Побудована конституційно під Шевченковим прапором, ця наша держава мусіла в той час бути зразком для всіх народів Європи й Америки: своєю щирою народовладністю і справедливістю суспільного ладу, цілковитою рівністю всіх її громадян без уваги на їхній рід, стать, расу, релігійні та політичні переконання.

На цих самих Шевченкових ідеях і на державницькій традиції вже української визвольної війни 1917-1920 рр. створилася ОУН (1929 р.).

В її програмі та в її діяльності протягом 60-ти років сильно проявилося почуття солідарності її членів з усією спільнотою, спільнотою «і мертвих, і живих, і ненароджених» земляків Шевченкових на всій історичній території України та поза нею. Згадайте, наприклад, як на очах у всього людства Москва у 1932-33-му рр. нищила голодомором мільйони українців в Українській ССР та на Кубані. А тоді 19-річний бойовик ОУН Микола Лемик пострілом у представника ґеноцидно-московського режиму у Львові привернув увагу байдужого світу до цього большевицького злочину. Це, врешті, був яскравий доказ відчуття органічної єдності всіх частин розчленованої української нації. Як цей бойовик, так і всі члени ОУН вважали, що агресія Росії та інших сусідів 1918-1920 рр. ніяк не перекреслила юридичного існування суверенної Української Держави. Агресори далі залишилися тільки незаконними окупантами. Це засвідчив молодий виховник Юнацтва ОУН Ярослав Стецько у Львові 1936-го року. Тоді він прилюдно заперечив право польських суддів судити його на державній території України. Він казав: «Я визнаю, що Українська Держава існує. Існує вона потенціяльно в серцях українського народу, існує вона правно в наших душах. Змислом цілого мого життя було, є і буде – Україна вільна, Україна Соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу. Я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрми, ані смерть. Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів». Так говорив Ярослав Стецько перед обличчям польських суддів у Львові. Сказано ясно і сказано згідно з Шевченковою вірою в перемогу: що загарбник, навіть найбільш неситий, «не виоре на дні моря поля», якщо ця наша віра перетвориться у визвольний чин.

Наш визвольний український націоналізм видав цих борців з таким високоідейним приреченням – Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї! Згідно з цим приреченням жили і діяли тисячі українців та українок, не тільки членів ОУН, але й прихильників активної самооборони, світських та духовних, вчених, інтелігентів, письменників, економістів, професіоналістів, селян і робітників. Хто з них свідомо вибрав другу частину цієї дилеми-присяги, тих ми величаємо героями, бо вони (а їх тисячі!) власним життям проголосували за Самостійну Соборну Україну.

Коли на тлі теперішнього знецінення всіх моральних вартостей у світі згадуємо отих українських героїв, тоді мимоволі на думку насувається питання: чим керувалися вони, ці українські герої? Що давало їм ту моральну снагу, щоб у критичному моменті перейти межу, яка розділяє героїв від пересічних патріотів? Це не була тільки їхня віра у справедливість своєї справи. Сама віра не завжди спонукує вибрати радше смерть, як зламати присягу. Та й саме усвідомлення історичних прав свого народу на власну самостійну державу не завжди допоможе опертися тискові псевдонаукових і фальшиворелігійних аргументів озброєного ворога. А втім, бувало, малі хлоп’ята і дівчатка, які ще не могли мати ані такої віри, як дорослі, ані того знання своєї справи, але добровільно потайки несли у ліс воякам УПА та бойовикам ОУН трохи постачання: одну хлібину, глечик молока чи води, або якусь пересторогу.

За це ждали їх побої, тортури, а то й смерть, якщо попалися до рук озвірілого наїзника. А все-таки ці діти зважувалися на ті скромні – та які ж героїчні! – вчинки. Чому? А тому, що так само, як і їхні батьки й матері та земляки різного віку, вони відчували свій зв’язок з рідною спільнотою. Тую країну з її природою і людьми вони любили тією благородною любов’ю, що, як писав 19-річний Іван Франко, «за нас пішла на хрест». Ця любов «не горда, чести не бажає, Терпить, відплати не шукає».

Перший український зразок такої душевної наснаги наші герої знайшли саме у Шевченковому признанні. Він писав:

Я так її люблю,

Україну мою убогу,

...За неї душу погублю!

Таку можливість передбачав Шевченко тому, що він сам справу спасіння, визволення України ставив у своєму житті вище, як справу спасіння власної душі. Для себе і для всіх українців усіх часів він встановив небуденно високий ідейний принцип:

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Значить, не за своє спасіння, але за спасіння й визволення України треба нам усім молитися своїм останнім віддихом, останньою своєю думкою в тяжку хвилину прощання з життям.

Наші борці, бойовики ОУН і вояки УПА, саможертовні герої, виховані на Шевченковому визвольному націоналізмі, відзначалися саме такою силою духу в найтяжчі хвилини випробувань. Коли вони йшли на шибеницю в польській окупантській тюрмі, коли в їхні обличчя націлилися німецькі автомати, коли в їхніх потилицях застрягали московські кулі, коли в землянках ворог закидував їх гранатами або коли на полі бою, тяжко ранені, дострілювалися власного рукою, щоб не потрапити в полон, – тоді останні їх слова були: Слава Україні! Тоді їхній останній віддих належав справі визволення свого народу, тоді остання їхня думка благала: Боже, Україну охорони... Такі саможертовні борці-герої походили з кожного прошарку українського суспільства, і всі вони керувалися тією самою благородною любов’ю, яка «за нас пішла на хрест».

При тому не забудьмо ще й того, що також наші верховні провідники ніколи не були і не могли бути слабші духом, як їхній Учитель-Пророк та їхні пересічні рядові борці. Президент другої Української Народньої Республіки Симон Петлюра, засновник ОУН полковник Євген Коновалець, президент Карпатської України о. доктор Августин Волошин, Головний командир УПА і Голова Президії УГВР Генерал Тарас Чупринка-Шухевич, Провідник революційної ОУН Степан Бандера і Владики обох наших святих мученицьких Церков відзначалися тією любов’ю і почуттям обов’язку супроти спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених» земляків Тараса Шевченка. Вони чесно боролися і гідно віддали своє життя за Шевченкову концепцію Самостійної Соборної Християнської Держави українського народу.

Як нам охоронити цю дійову спадщину Шевченка? Щоб зберегти цю Шевченкову державницьку спадщину як дійову силу, нам треба заново, всебічно і яскравіше, ніж досі, висвітлити ідеалістичний характер і правдиву історію українського визвольного руху в усіх його виявах. Партійні агітатори і несумлінні вчені на службі в окупанта видерли цілі сторінки історії життя й боротьби нашого народу за свою державну самобутність. Роль українця вони звели до ролі наймита Москви, наймита імперіального класу партійних вельмож. Всілякими вигадками вони заплямували чесне ім’я українських патріотів і всього націоналістичного руху в Україні та за її межами. Тому, в першій мірі, нашим землякам на рідних землях треба засвоювати правдиве наукове розуміння рідного націоналізму, треба засвоювати вміння відрізняти його від великодержавного шовінізму, себто імперіалізму. Та й нам самим годиться глибше усвідомити безкорисливу жертвеність, ідейність і гуманність українських націоналістів та їхньої ідеології.

Ця ідеологія ґрунтується на всенародній любові, на солідарності всіх прошарків рідного суспільства і на щирому пошануванні суверенності всіх поневолених і неагресорських державних народів. Український визвольний націоналізм відкидає всяку самоізоляцію усамостійнених народів, словом і чином підтримує співпрацю визвольних рухів у боротьбі проти кожного великодержавного шовінізму, головно російського. Це ж навколо українського визвольного руху зосередилися визвольні рухи поневолених народів в Антибольшевицькому Блоці Народів (АБН).

Поряд із цим також треба дбайливо охороняти ідейний авторитет справжнього творця українського визвольно-державницького націоналізму Тараса Шевченка. Його могутнє Слово далі намагаються приручити до новоімперіального воза злощасні інтернаціоналісти, себто всі ті, що на рідних землях помагають «москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати». «Полатана сорочка» Матері-України сьогодні – це якраз ота придушена режимниками українська мова і культура і рештки державно-політичної свідомості в народних масах. Бо тепер наш народ знову опинився майже на початкових вихідних позиціях, позиціях, з яких виводив його Шевченко 150 років тому. Тоді треба було спочатку творити єдину українську літературну мову, єдину літературу для всіх українських земель під різними окупантами. І тоді далі треба було творити єдине українське суспільство з візією самостійної держави та спільною боротьбою за відновлення її.

Навколо Шевченка тоді зібрався невеличкий гурток патріотів, а ворогів його ідеї було мільйони. Сьогодні, коли наш народ розлився на півсвіта, а борців за його визволення нараховується тисячі тисяч, – перемога в нашій визвольній боротьбі можлива і певна. Очевидно, якщо зі зміцненою вірою в перемогу, зі збільшеним знанням своєї справи та з оновленою всенародною любов’ю, солідарністю об’єднаються у визвольній Шевченковій Колоні всі українські самостійницькі сили, адже це до них, до Вас, і до нас усіх, із далекого минулого кличе Тарас Шевченко:

А ви Україну ховайте...

Не дайте Матері, не дайте

В руках у ката пропадать!

Автор Зеновій Красівський, «Українські проблеми» № 1, 1991 р.