“Голодні бунти” чи боротьба за державність?

У 1950 році американський вчений Гарвардського університету Алекс Інкелес та декілька його колег взялись проводити серію інтерв’ю з совєтськими громадянами, які у той час все ще перебували в таборі поблизу Мюнхена. Інтерв’ю та докладне їх вивчення було опубліковане у 1959 році і стали відомі як “Гарвардський проект із совєтської соціальної системи”. Результати були досить цікавими. Більшість тих, у кого брали інтерв’ю, хвалили совєтську систему за дві основні речі: безкоштовну освіту та медицину. “У цьому плані, – сказав один з опитаних, – більшовицька політика справді дуже добра”. “Безкоштовна освіта, – сказав інший, – це повинно бути завжди. Це всім подобається” [Даллас, 2012, с.353].

Однак у звіті проступили і деякі вияви потворної правди. “Під владою совєтського режиму ми ставали рабами, – сказав колишній “селянин-середняк”, – отож це було природно, що захищеними ми почувалися тільки вдома. Вдома ми ридали і сміялись, ми критикували та проклинали тих, хто зробив нас бідними та голодними” [Даллас, 2012, с.353-354].

“Гарвардський проект” називає ці перетворення в Совєтському Союзі, що викликали такі неоднозначні спогади в інтерв’юерів, “індустріалізацією” (взаємозв’язану із колективізацією). На думку британського історика Грегора Далласа, цей процес був продуктом примусової праці, яка на той момент, до приходу до влади Гітлера в Німеччині, не мала аналогів у світі [Даллас, 2012, с. 354].

Однак чи був цей процес трансформації таким однозначним? Звичайно, що ні. Більшовики змушені були провести ці перетворення лише за допомогою методів терору та геноциду.

Американський дослідник колективізації Вільям Нолл приходить до очевидного висновку, що «селяни не мали жодних намірів добровільно вступати до соціалістичної системи сільського господарювання. Не існує жодних свідчень у статистичних даних чи в опитуваннях того часу, що серед селян був інтерес до саморуйнування їхнього суспільства і культури…. Селяни не вважали колективізацію прийнятною для сільського господарства, економіки, культури. Навпаки, на їхній погляд, вона не була розумною. Але комуністична влада не вважала за потрібне прислухатися до селян. Навпаки, марксисти-ленінці мали тверде переконання в необхідності так змінити сільський світ, аби надати йому форми, народженої саме їхньою комуністичною уявою» [Нолл, 1999, с.17-34].

Це пов'язується насамперед з тим, як розвивалось українське село від початку ХХ століття. В цьому контексті ми можемо говорити про два важливі фактори, що мали місце – це самоврядна селянська громада та бурхливий економічний розвиток внаслідок Столипінської реформи [Карась, 2009]. Адже до 1917 р. 65% землі перебувало у власності селян. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. З 1910 до 1913 рр. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і всього становила 22,9 млн. десятин. 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових у дожовтневий час — 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25% [Україна: хронологія розвитку, 2009].

Як наслідок, резолюція пленуму ЦК ВКП(б) від листопада 1929 року про сільське господарство України і про роботу на селі констатувала: “Україна за своїми умовами (порівняно високий рівень сільського господарства, в тому числі по товарності, наявність великих кадрів сільськогосподарських робітників і батрацтва) має всі дані як для Степу, так і на Правобережжі для того, щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти більш посиленим темпом попереду інших республік” [Хрестоматія, 2013]. Після чого, на теренах УРСР розпочинається посилена колективізація.

Відповіддю на суцільну колективізацію, розкуркулення та закриття церков стали одні із наймасовіших та найпотужніших селянських заворушень в історії Совєтського Союзу.

За паспортами областей, складеними в 1945-1950 рр. обласними управліннями КДБ, із 557 районів України 265 районів в 1928-1932 рр. були охоплені стихійними виступами селян (“волинками”) [Круцик, 2011, с.228].

Одними з перших ці повстання почали виникати на прикордонних територіях колишньої Подільської та Волинської губерній. Тут, ми можемо говорити як і про поодинокі виступи невеликої кількості селян, що мали на меті протидіяти більшовикам в межах свого населеного пункту, захищаючи інтереси місцевої громади, так і про цілі організаційні структури, головною метою яких було повалення більшовицької влади.

Власне, перші виступи селян стосувались тих заходів, які проводились більшовиками на селі. Вони є яскравим свідченням того, як селяни, у звичний для себе спосіб, намагались висловлювати незгоду.

“В с. Михайловцы, Ялтушковского района, зажиточный Полторак распространяет слухи,… что мероприятия по поднятию урожайности никому не нужны и, что не Соввласти учить крестьян хозяйствовать на земле” [ ДАВО Ф. 489, Оп. №4, Спр. №40, Ст. 133.].

“В с. Рожнятовка, Джуринского района, кулак Сукульский проводит агитацию среди крестьян против нового закона о сельхозналоге, убеждая таковых, что закон издан для того, чтобы побудить крестьян побольше засеять свою площадь, каковая затем все равно будет обложена налогом” [ ДАВО Ф. 489, Оп. №4, Спр. №40, Ст. 133.].

Більшість таких заяв робилась на загальних зборах населення громади – “сходках”. Ще з початку ХХ століття селянський “народ так цікавиться громадськими справами, що вважає для себе моральним обовязком брати участь у всіх громадських сходках” [Михайлюк О.В., 2010], – читаємо в церковнопарафіяльному літописі с.Соснівки Заславського повіту сусідньої Волинської губернії. На думку українського філософа Анатолія Карася, селянська громада і гуртувалася довкола такої інституції як “сходка”; сходки відбувалися за ініціативою селян, без втручання держави. Навіть в 1929 селяни с.Носківці Станіславчикського району обурювались: “Почему нам все диктуют из центра, а село должно выполнять” [ДАВО Ф. 489, Оп. №4, Спр. №40, Ст. 133.]. Це дає підстави говорити про інституції селянського громадянського суспільства [Карась, 2009].

Всенародні зібрання мали неабиякий вплив і виступи на цих зібраннях були надзвичайно важливими.

“...Кулак Томашполя Хмельницкого района Гринчук Матвей Иванович … в 1929 году ... на собрании крестьян выступил против коллективазации, где говорил, что колектив нужен советской власти для того, чтобы забирать весь хлеб, а крестьяне будут работать даром и голодные…

Весной 1930 года Гринчук продолжал агитацию против колективизации на собрании села выступал с речью, где заявил, что коллектив разорит крестьян и крестьяне будут жить без хлеба… В следствие агитации Гринчука из колхоза выписалось 90 хозяйств… а осенью 1931 года на собрании крестьян, где проводился план заготовки выступил с агитацией не принимать плана и не сдавать хлеба государству” [ ДАВО, Ф. Р-6023, Оп. 4, Спр. 2649, Стор. 12-13].

Кількість таких поодиноких виступів почала наростати – це призводило до залучення все більшої кількості селян до акцій спротиву совєтській владі.

В доповідній записці зазначається, що “…к началу 1930 года…в отдельных участках Подолии были попытки поднять восстание.

На Тульчинщине и Бердичевщине (Любарь, Янушполь, Погребище, Брацлав, Немиров) эти попытки переростали в вооруженное выступление отдельных групп петлюровцев и кулачества, сопровождавшиеся разгромом сельсоветов, избиением активистов и оказанием вооруженного сопротивления отрядам милиции и войск ГПУ” [ ДАВО, Ф. 136, Оп. 3, Спр. 8, Стор. 29-48].

Відзначалось також, що селяни швидко організовуються в повстанські групи, які за досить короткий період часу розростаються і охоплюють значні території. Це було наслідком специфічної структури діяльності таких організацій. “…Что касается структуры организациии, то она создавалась по принципу десяток, т.е. каждый член организации должен был завербовать десять человек, каждый из этого десятка в свою очередь вербовал новых 10 членов и т.д….” [ДАВО, Ф. Р-6023, Оп. 4, Спр. 20969, Стор. 9-31].

Працівники більшовицьких каральних служб відзначали в документах, що “...кадрами для пополнения групп и организаций, служат в первую очередь, остатки бродячего кулачества, бывшие петлюровцы ы бандиты «обиженные активисты», ущемленные оскривлениями середняки, отдельные представители сельской и учащейся молодежи, отдельные выходы из сельинтеллигенции, а также церковники и сектанты” [ ДАВО, Ф. 136, Оп. 3, Спр. 8, Стор. 29-48].

Як наслідок, до квітня 1929 року лише на території Могилів-Подільського району було викрито “помимо отмеченых 246 одиночных антисоветских проявлений, также выявлены 22 группировки из кулаков, церковников и прочего антисовэлемента с общим количеством участников в 138 чел., в то время, как при прошлых перевыборах одиночных антисовпроявлений отмечено 138, а группировок 9 с общим количеством участников в 71 чол.” [ДАВО Ф. 489, Оп. №4, Спр. №40, Ст. 133.].

Такі організації, які створювались за принципом уже згаданих “десяток”, могли об’єднувати населення цілих районів і творили потужну силу у боротьбі з більшовиками. Діяли вони протягом тривалого періоду часу. Переважну більшість органам ГПУ вдалося ліквідувати уже в 1932 році.

Зокрема, лише в останніх числах лютого 1932 року вдалося викрити повстанську організацію, яка охопила своєю мережею Гайсинський, Тепликський, Уманський, Шепетівський, Одесский, Тираспольський, Зіновєвський і ряд інших районів. Згідно з матеріалами слідства, сформувалась і діяла така організація протягом всього 1931 року. Особливо вражає спланованість і координація дій повстанців у проведенні зборів, роботи з членами організації, вербовці та охопленні території. Відзначається, що в окремих випадках в зборах, що проводились під Тирасполем, брало участь до 100 чоловік, які були виборними делегатами від кожної території на яку поширювалась дія організації. Завданням було збройне повстання проти Совєтської влади [ДАВО, Ф. 136, Оп. 3, Спр. 8, Стор. 29-48].

В травні 1932 року на Поділлі було викрито схожу підпільну повстанську організацію, яка навіть мала свою програму.

“…Говоря о программе организации Семенюк заявил, что, если возстание удастся и советская власть будет свергнута, то в Украине будет созвано учредительное собрание, которое выберет новую украинскую власть и эта новая украинская власть будет проводить в жизнь следующую политику:

1/Допускается частная полная собственность

2/Земля отведенная под сахарные заводы и совхозы – передается безвозмездно селянству.

3/Колхозы будут превращены в добровольные кооператывные хозяйства

4/Крупные заводские предприятия остаются в руках государства

5/Допускается свободная частная торговля

6/Устанавливается 8-ми часовый рабочий день

7/ Аннулируются все роспорядения Советской Власти, направляные к построению социализма

8/ Устанавливается свобода печати для всех, независимо от их политических взглядов

9/ Раскулачивание заможного селянства отменяется и им возращается обратно отобранное имущество…” [ДАВО, Ф. Р-6023, Оп. 4, Спр. 20969, Стор. 9-31].

У квітні-травні 1932 року Вінницький облвідділ ГПУ ліквідував повстанську організацію під назвою “Інтернаціонально-Трудове братство”. Метою організації була підготовка широкого повстання проти совєтської влади. Також відзначається, що після встановлення нової влади відбудеться покращення матеріального положення селян, буде відмінено колгоспну систему приватною власністю і введено вільну торгівалю. Своєю мережею охоплювала території Липовецького і Плисківського районів [ДАВО, Ф. Р-6023, Оп. 4, Спр. 20969, Стор. 2,3-8, 9-31, 32-36, 59-60, 72, 86, 85,88-99, 103, 112, 116, 120.].

Як наслідок величезна кількість населення і територій була охоплена діяльністю таких організацій та виступами селян проти влади. Це страшенно непокоїло керівництво СРСР, яке змушене було йти на нечувані кроки. Крім того, повстання мали масовий характер і охопили абсолютно всі верстви селянського населення. незважаючи на стать чи вік.

У 1927 році в с.Чеботарка Крижопільського району Тульчинської округи учні старших класів місцевої профтехшколи створили антирадянську організацію “Політорганізація визволення України від жидів”, скорочено: “П.О.В.У.Ж.” [ДАВО, Ф. Р-925, Оп. 8, Спр.26, Стор.5 – 162].

“...На перших кроках діяльність П.О.В.У.Ж виражалась в складені і розповсюдженні по пошті і інш. засобами закликів і “віршей” антірадянського і погромно-антісемітського характеру, при чім для друкування помноження закликів то-що…була вхоплена з помешкання Піщанського Райпарткому друкарська машинка “Ремінгтон”… Від “літературної творчости” члени “П.О.В.У.Ж”а перейшли до придбання зброї і озброювання організації, а від методів агітації – до активних антірадянських дій, готуючись виступити проти Рад.влади у випадку війни й інтервенції.

…В балачках з Дмитришиним про міжнародне становище, член «ПОВУЖ»а Денесюк говорив: «коли-б скоріще була війна, наші грали-б велику ролю” [ДАВО, Ф. Р-925, Оп. 8, Спр.26, Стор.5 – 162].

Непоодинокими, також, були виступи жінок, що відзначалися великою кількістю учасників. У березні 1930 року така “волинка” відбулася в с.Вільному Новомосковського району.

“…К 9 час. утра хлынула масса женщин со всех концов села…и в течение получаса собралась толпа женщин в 500-600 чел…вся эта толпа была заинтересована…в вопросе о возврате кулака Семеренко...

…4-го числа…Когда начали извещать о собрании, то вместо сбора их на участке масса эта хлынула опять на площадь, подговаривая: «не дадим мы чтоб нас раздиляли на участки, а будем вместе». К 10 час. 4 числа образовалась толпа женщин в 600-700 чел. Последние направились к сельсовету, подкрикивая: «рви телефон, бей председателя…” [ДАДО Ф.7, Оп. 1, Спр. 1639, Стор.192-194].

Таким чином, можемо говорити про такі своєрідні етапи у селянському спротиві більшовицькій колективізації:

1 етап – 1927-1929 роки, який характеризується поодинокими виступами окремих “свідомих” селян, котрі не погоджувались з діями совєтської влади на місцях;

2 етап – 1930-1932 роки – характеризується масштабними та багаточисельними акціями непокори, проте хлібозаготівельна криза 1931 року спричинила в Україні голод, тому повстання 1932 року можна характеризувати як “голодні бунти”;

3 етап – 1933 рік, коли фактично “волинки” згасають, як наслідок штучно спровокованого акту геноциду голодомору.

Проте вся ця повстанська боротьба, яку розвинули українські селяни в 1928-1933 роки мала надзвичайні наслідки. З одного боку, совєтській владі вдалося не тільки придушити ці повстання, а й унеможливити їх в наступні роки. Психологи пояснюють таку поведінку формування так званого «стокгольмського синдрому» в українців. Професор Огберг пояснює це таким чином: коли людина опиняється на порозі смерті (від голоду чи з іншої причини), вона переживає регресію до рівня немовляти – почувається такою ж беззахисною, несамостійною. Її розум не здатний до критичного осмислення дійсності. Якщо в момент очікування смерті агресор несподівано виявляє хоч найменшу «доброту», надає жертві допомогу, на нього накладається образ батька і захисника з усіма належними емоційними нашаруваннями [Рева, 2013].

Однак, якщо людська психіка змінилась, і її зміну ми продовжуємо відчувати навіть сьогодні, то це не вбило і не змінило ідею, яка провокувала українське селянство не миритись з діями совєтської влади: ідея боротьби за власні права, цінності і переконання, врешті-решт, ідея за власну державність.

Автор Григорій Рій

ukrnationalism.com

{module mod_knopka_comments}