До 83-х роковин...

Створено: 02 грудня 2016 Дата публікації Перегляди: 6399

Один із найвидатніших дослідників Голодомору, американський історик Джеймс Мейс називав українське суспільство постгеноцидним. З 1985 по 1988 роки він працював виконавчим директором Комісії Конгресу США з голоду в Україні, під егідою якої було вперше видано декілька томів свідчень очевидців трагедії.

У 1993 році переїжджає жити в Україну. За рік до смерті, у 2003 році, у статті «Ваші мертві вибрали мене ... Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство» він напише: «Сталінська політика соціологічно випаленої землі до певної міри справді знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу... Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР». Як видається, Дж. Мейс як ніхто інший мав знання та право для такого висновку: по-перше, дуже добре знав історію голоду, спілкувався із десятками свідків, по-друге, на той час прожив в Україні близько 10 років, по-третє, як іноземець та людина, вихована у іншій культурі, міг порівнювати та співставляти.

ЩОБ ПОБАЧИТИ... СЛІДИ ГЕНОЦИДУ В НАШОМУ СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Утім, цей висновок є не таким уже і простим, як може здатися на перший погляд. Для того, щоб говорити по постгеноцидність, необхідно побачити сліди геноциду в нашому сучасному суспільстві та повсякденному житті. Для того, щоб усвідомити постгеноцидність, слід розповісти найширшій аудиторії дуже різні історії жертв, свідків, злочинців і навіть їхніх дітей у найрізноманітніших контекстах.

В Українському інституті національної пам’яті розуміють, що такого усвідомлення на суспільному рівні ще немає. Українське суспільство ще не розуміє, наскільки нинішні комплекси та соціальні хвороби пов’язані з минулим, із довгим періодом комуністичного панування, як на перший погляд, мертві радянські соціальні практики продовжують відтворювати себе вже в умовах незалежної країни. Цілком у дусі психоаналітичної традиції вважаємо, що без такого усвідомлення власних проблем і їхнього коріння у минулому не зможемо до кінця вилікуватися та очиститися від трагічної та тоталітарної спадщини, розправити плечі й рухатися вперед. Демонтаж із наших вулиць комуністичних ідолів, перейменування наших міст і сіл, які носили імена організаторів Голодомору, — це лише частина того, що треба зробити.

Саме тому з нагоди Дня вшанування пам’яті жертв голодоморів ми намагаємося ініціювати та реалізовувати проекти, які відкривають нові сторінки цієї найтемнішої події новітньої української історії та розповідають особисті історії різних людей. За допомогою таких історій ми хочемо, по-перше, популярно розповісти про Голодомор, по-друге, шукати позитив, приклади опору злу та приклади взаємодопомоги та самопожертви, по-третє, сприяти суспільному усвідомленню цієї трагедії та хвороб, спричинених нею.

У 2014 році Інститут розповідав про опір голодоморній політиці Кремля, у 2015 році ми говорили про людей правди, які відкривали світу правду про Голодомору. Цього року ми пропонуємо спільно подумати про людей, що пережили Голодомор, не зламалися, прожили хороше життя та досягли успіхів у професійній та громадській діяльності.

Ми не хочемо сказати, що Голодомор зробив героїв нашого проекту сильнішими, радше навпаки, вони досягли успіху всупереч тому, що сталося. Просто життя завжди бере своє, навіть у суцільній темряві з’являються проблиски світла. Тому, з одного боку, немає нічого більш природного, ніж ті, хто вижив, захотів іти далі й підкорювати нові творчі й професійні висоти.

ПИСЬМЕННИКИ, ДИСИДЕНТИ ТА МЕЦЕНАТИ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОД І НЕ ЗЛАМАЛИСЯ

«Незламні» — це письменники Олесь Гончар, Василь Барка, Анатолій Дімаров, Нонна Ауска, художники Опанас Заливаха та Охрім Кравченко, дисиденти Микола Руденко та Іван Світличний, модель Євгенія Сакевич-Даллас, меценат Пилип Тараненко, музейник Михайло Сікорський, журналіст Борис Хандрос.

Олесь ГОНЧАР (1918 — 1995), письменник, літературний критик, лауреат численних радянських премій, депутат Верховної Ради СРСР, автор культового роману «Собор». Народився в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині — у межах Дніпра). Описував Голодомор у своїх щоденниках, листах, повісті «Стокозове поле», вступі до збірки спогадів «Безкровна війна».

Василь БАРКА (1908 — 2003), український письменник і перекладач. Родом із Полтавщини. Голодомор описав у своїй «Автобіографії», романі «Жовтий князь». За версією паризького часопису «Ле Монд» (1967 р.), «Жовтий князь» названо «найкращим твором у повоєнній Європі з одної з найважчих тем».

Анатолій ДІМАРОВ (Анатолій Гарасюта) (1922 — 2014), український прозаїк. Народився на хуторі Гараськи (нині у складі м. Миргород) на Полтавщині. Батька розкуркулили, який згодом помер. Мати обрала дітям нове прізвище. У своїх творах 1960 — 1970 рр. не боявся писати про колективізацію, розкуркулення, Голодомор. За роман «Біль і гнів» удостоєний Шевченківської премії.

Нонна АУСКА (1923 — 2013), письменниця, лікарка за фахом. Народилася в родині відомого вченого, професора Харківського університету Олександра Федоровського. Пережила Голодомор. Після війни опинилася спочатку в Німеччині, а згодом у Чехословаччині. Особливе місце в її літературній спадщині займає оповідання «Голодоморня».

Опанас ЗАЛИВАХА (1925 — 2007), український живописець, дисидент. Народився в с. Гусинка (нині Купянського р-ну на Харківщині). Був першим в українському образотворчому мистецтві, хто підняв тему Голодомору. На його картинах «33-й рік», «День і ніч», «У мандри», «Доля», «Лан» представлені драматичні, гранично напружені портретні образи, на яких оживає людська трагедія.

Охрім КРАВЧЕНКО (1903 — 1985), художник, представник школи Бойчука. Народився в с. Кищенці, нині Фастівського р-ну Київської обл. Заарештований у серпні 1930 р. «за систематичну антирадянську діяльність», засуджений до трьох років. Ув’язнення відбував у Архангельській області. У 1972 р. написав картину «Голод в Україні. Скорбота».

Микола РУДЕНКО (1920 — 2004), поет, філософ, правозахисник, дисидент, один із засновників Української гельсінської групи. Народився в селі Юр’ївка Луганської обл. Голодомор описав у поемі «Хрест» та поезіях.

Іван СВІТЛИЧНИЙ (1929 — 1992), критик, літературознавець, поет, дисидент, один із найвідоміших критиків радянського режиму. Народився в с. Половинкине Старобільського р-ну Луганської обл. У таборах став одним із лідерів руху опору в’язнів,

Михайло СІКОРСЬКИЙ (1923 — 2011), історик, краєзнавець, творець Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Один із промоутерів створення скансенів — музеїв просто неба. Народився в м. Чигирин Черкаської обл. В сім’ї Сікорських було четверо дітей. В 1930 р. в результаті аварії на заводі загинув батько. У 1932 році від голоду померла мати, і діти залишилися круглими сиротами. Після цього сиріт — десятирічного Михайла, братів Івана, Олександра та сестру Марійку — помістили до Чигиринського дитячого будинку.

Євгенія САКЕВИЧ-ДАЛЛАС (1925 — 2014), відома модель, громадська діячка. Народилася на хуторі Кам’яна Балка в Миколаївської обл. Її батько, заможний селянин, репресований 1931 р. Виховувалася у дитячому притулку. Під час Другої світової війни вивезена працювати на воєнний завод в Австрії. Історію свого життя описала в книжці «Одна жінка — п’ять життів, п’ять країн», в Україні ця книжка споминів вийшла під назвою «...Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору».

Пилип ТАРАНЕНКО (1912 — 2014), просвітянин, жертводавець. Під час колективізації їхню родину «розкуркулили» і вислали на північ Росії. До Запоріжжя вони повернулися напередодні Голодомору. Від голоду помер батько. Згодом Пилип емігрував, жив у Англії. На його кошти споруджено пам’ятник жертвам Голодомору в Запоріжжі.

Борис Хандрос (1923 — 2006), кінодраматург, журналіст, письменник. Пережите відтворив у кількох документальних фільмах, упорядкував збірку «Смертні листи» із сотнями листів українських селян до партійного керівництва. Його сценарії, книжки, інтерв’ю пробивали дорогу пам’яті про Голодомор.

Микола КАЩЕНКО (07.05.1855 — 29.03.1935), біолог, ембріолог, селекціонер, один із перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві. Народився на хуторі Веселий Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер смт Веселе Запорізької обл. Помер і похований у Києві.

Що пережили наші герої у 1932 — 1933 роках? Їхній досвід не відрізняється особливо від інших свідчень очевидців. Наведемо лише декілька цитат з їхніх спогадів.

ЇХНІ ІСТОРІЇ

• Олесь Гончар вижив лише завдяки фельдшерці, яка винаймала квартиру в бабусі майбутнього письменника. Вона ділилася із ними своєю пайкою, а вони ті грами пересушували на сухарі. Для п’ятнадцятирічного хлопця, який уже почав опухати, «всі дні минали, як у жовтому сні», «в якомусь жовтому тумані, і що тільки хотілося — спати, спати...».

• Борис Хандрос Голодомор пережив завдяки «делікатесам» матері — «млинцям» з макухи, затирухи, заправленим кропивою. В їжу вживали акацію, кропиву, а з березня 1933-го рятували шкільні пайки батьків.

• Анатолій Дімаров не без гумору розказував, що «якось у їхню хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою... Він уже не міг говорити, щось белькотів. «А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, бо висадили вікно разом із рамою!»

• Василь Барка згадував, що «мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту».

• Михайло Сікорський зберіг ясні спогади про смерть рідних навіть 80 років по тому: «Пам’ятаю, як мати повернулася з безплідних пошуків хліба, впала посеред кімнати і більше не встала. Два дні вона лежала мертва, а ми, діти, вовтузилися поруч, бо не знали що робити. Потім збирачі трупів відвезли її і кинули до великої ями, повної мерців. Ще й досі зринають у пам’яті пухлі люди, на яких тріскалася шкіра. Багато з них закарбувалося з грудочками землі в руках. Вони в останнє тягнулися до землі-годувальниці, а вона вже нічим не могла їм допомогти».

• Нонну Ауску вразили страхітливі жіночі голосіння та оплакування своїх мертвих, «які лились в тихій темряві».

Що спільного у наших героїв та їхніх сімей у часи голодування? Як їм вдалося вижити? Вони не сиділи склавши руки, дожидаючись повільної смерті, а намагалися активно рухатися та переїжджати із місця на місце. Батьки Остапа Заливахи у 1933 році, рятуючись від голоду, втекти з Харківщини на Далекий Схід до родичів. Матері Івана Світличного вдалося дістатися на Донбас і там працювати, щоб урятувати родину від голоду. Пилип Тараненко взагалі двічі тікав від ДПУ, а його сім’ї вдалося повернутися із заслання ще у 1932 р. Вони вижити лише завдяки карточкам на хліб, які видавали робітникам промислового Запоріжжя. Батьки Анатолія Дімарова (Гарасюти) були змушені розлучитися та приховати соціальне походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від репресій. Вони отримали прізвище покійного сільського вчителя — Дімаров.

Дехто допомагав іншим вижити. Микола Кащенко безкоштовно лікував хворих голодних селян травами. Нонна Ауске ділилася хлібом із селянами, які приходили у місто в пошуках хліба. Якось біля парку вона віддавала пиріжок опухлій дівчинці й упізнала в ній свою подружку з села, з якою там часто гралася. Опанас Заливаха раз віддав сліпому лірнику із малим хлопцем-поводирем чи не останню картоплину. «Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...»

У РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ ГОЛОД БУВ ТАБУ. ЗРОБИТИ КАР’ЄРУ ТА ДОСЯГТИ УСПІХУ ОЗНАЧАЛО МОВЧАТИ

У Радянському Союзі голод був табу. Зробити кар’єру та досягти успіху означало мовчати. Олесь Гончар написав повість «Стокозове поле» про голод ще у 1936 році. Втім, після того, як цензори виправили/знівечили її до невпізнання, та розмов із авторитетними колегами по літературному цеху, змушений був замовкнути. Більше жодного твору, присвяченого цій темі, Гончар не написав. Довіряв він лише щоденникам, на сторінках яких виливав свої переживання трагедії Голодомору. Михайло Сікорський, відкриваючи Музей хліба у 1984 р., не зміг сказати жодного слова про голод.

Згадувати означало наражати себе на небезпеку арешту, переслідування, загибелі в таборах. Із тими, хто не хотів мовчати, проводилися профілактичні бесіди, їх звільняли з роботи, кидали до психлікарень, цензурували.

• Після написання роману «І будуть люди» (1964), в якому підняв тему Голодомору, Анатолій Дімаров не міг жодної копійки заробити, влаштувався працювати лише разом із геологами. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка — ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії.

Він пізніше в інтерв’ю зазначав, що доводилося боротися не лише із зовнішнім, але і внутрішнім цензором, адже «але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення — також, про репресії — у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги». Себе він називав вовком поміж цими червоними прапорцями.

• Охрім Кравченко намалював картину «Голод в Україні. Скорбота» у 1972 році, але про неї знало обмежене коло людей. Син художника згадує, що «картина завжди у нас була у хаті в кутку, прикрита для стороннього ока. Батько показував роботу лише друзям і однодумцям».

Кожному довелося робити свій вибір. Далеко не всім було до снаги піти на розрив із системою, приректи себе на поневіряння та переслідування, як це зробив Микола Руденко. Він написав поему «Хрест» (1976 р.) про голодне й напівмертве українське село вже перебуваючи під пресом радянської так званої виправної психіатрії.

• Громадянська позиція Івана Світличного, через яку він отримав вирок — сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання, стосувалася зокрема і того, що він у самвидаві звертався до теми Голодомору.

• Опанас Заливаха також відбув у таборах п’ять років за «антирадянську агітацію і пропаганду». Не мав можливості виставляти свої картини. Достеменно невідомо, скільки робіт він створив; частина з них була вилучена та знищена органами. Його виставки закривали через «інакшість» — український символізм у роботах.

Нашим героям доводилося жити у світі амбівалентного. У радянській реальності Голодомору не було місця. Вся символічна картина радянського світу заперечувала та витісняла живу пам’ять про пережите. Замість живих спогадів у публічному просторі постали штучні герої, такі як Павлік Морозов. Микола Руденко згадував, що цей персонаж радянської популярної культури був для нього справжнім героєм, і йому навіть на думку не спадало ставити цю історію під сумнів. Про нього згадує і Нонна Ауска: «У читанках ми читали про дітей-героїв, як їх називали. Про Павлика Морозова та про інших прекрасних дівчаток і хлопчиків. Відзначилися вони тим, що доносили на своїх батьків. Ми вивчали віршики і співали пісеньки про «ненаситного ворога». Він повз уночі полем, тягнув за собою мішок і збирав колоски, що залишились після жнив. Відбувалося формування майбутньої гордої радянської людини. Що ті колоски означають, я розуміла. Не раз я чула уривки розмов нашої домашньої помічниці Шури з її товаришками про те, що і цього, й того зі сільських сусідів забрали за колоски».

НА СТОРОЖІ ПАМ’ЯТІ СТОЯЛИ Й ІНШОГО РОДУ ЦЕНЗОРИ — ЯК-ОТ БІЛЬ

З іншого боку, на сторожі пам’яті стояли й іншого роду цензори, які репресували важку пам’ять, заганяючи її в глибини підсвідомості. Навіть ті, кому вдалося виїхати з Радянського Союзу, довгий час не хотіли те згадувати. Євгенія Сакевич-Даллас писала, що «... хотіла після всього пережитого забути все і насолоджуватися життям. Минув час, проте цей душевний біль неможливо було викорінити з мого серця. І я розповідала мою історію друзям... Люди, не знайомі з історією України, до глибини серця були зворушені моїми розповідями про батьків, засланих у Сибір, про голод, поневіряння маленької дівчинки... Часто мене кидало в плач, адже знищили мою сім’ю, знищили моє життя, життя моїх братів Гавриїла, Гриші й сестри Наталі, але я намагалася пересилити себе і продовжувала працювати...». Що вже говорити, скажімо, про Олеся Гончара, який у 1993 році написав у щоденнику, що «є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо, про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла». І чи не є це абсолютно природною реакцією на пережите.

Втім, живі спогади залишалися, а почасти вони переслідували наших героїв. Миколу Руденка все життя мучила совість за те, що він виміняв на хліб медальйон, який украв у матері. «На тоненькому ланцюжкові медальйон висів під образами, там його й побачив учень нашого класу Олексій Лісняк.

— Віддай мені цю штукенцію.

— Ти що здурів? — розгнівався я.

— Я тобі півхлібини принесу.

Голод мене мучив жахливо. Корова саме перестала доїтися, то що ж оті два пряники й скибочка хліба на день дванадцятилітньому підліткові, що тягнеться вгору? З чогось же мій організм мусив вибудовувати нові клітини. І я погодився. Тепер я розумію, що жінка, яка була зображена під кришечкою медальйона, то була моя бабуся в молодості, мати моєї матері».

Не міг він собі пробачити і те, як вкрав пряники, які мати, знаючи, що діти не втримаються від спокуси, завбачливо замурувала у припічок. «Лишила невелику торбинку й видавала нам звідти по два пряники на день вранці й увечері. Та коли мати пішла в колгосп, я послав Таїсу [молодшу сестричку] на подвір’я, розібрав припічок і дістав із десяток пряників. Потім замурував так само, як було, й добре зашпарував глиною з кізяком. [...] Так це й лишилося моєю таємницею. Але ж як вона мене мучила, оця недобра таємниця! Особливо гнітило те, що я не можу поділитися краденим із сестричкою, бо вона розкаже матері. По суті, я крав від неї, бо мати пряників не їла, берегла для нас».

«Незламні» — не означає невразливі. Навпаки, здебільшого вони — вразливі. Євгенія Даллас згадує, що «я була завжди голодна, жахливо недоїдала. Я виростала голодною і з дитинства завжди відчувала, що всім заважаю. Ніхто мене не хотів. Ось що я відчувала в своєму житті».

Незламні — це ті, яких ламали, але які не зламалися, незважаючи на все пережите горе, стали відомими, успішними, шанованими людьми, мали гарні сім’ї й гарне життя.

ПАРАДОКСАЛЬНО, ЯК СЛАБКІСТЬ НАШИХ ГЕРОЇВ ВОДНОЧАС СТАВАЛА ЇХНЬОЮ СИЛОЮ

Парадоксально, як слабкість наших героїв водночас ставала їхньою силою, коли вони ще почасти неосмисленому та неусвідомленому бажанню виговоритись надавали форми написаного слова. Ось як письменник згадує історію написання роману «Жовтий князь». У 1950 році він виїхав до США та оселився у Нью-Йорку. Письменнику довелося працювати кочегаром, мийником вікон. У США він знову недоїдав, пережив муки голоду. «І от знову біда виходить на добрий вжиток. Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте. Напливом морським усе викинуло наверх. Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що то буде забагато. Я скорочував, креслив, міняв вислови, і так чотири рази ті 600 сторінок безперестанно змінюваних я переписував від руки».

Парадокс пам’яті про Голодомор — і це особливо добре простежується на прикладі героїв цієї статті — полягає в тому, що Голодомор одночасно створив радянську систему та радянську людину, але і почав її руйнувати.

Голодомор знищив українське тогочасне суспільство, переформатував культурні коди. Втім, пізніше пам’ять про Голодомор почала знищувати Радянський Союз і продовжує це робити, вичавлюючи з українців по краплині радянських людей.

Треба тільки подолати страх. Як говорив Опанас Заливаха: «В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї... Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати».

Віталій Огієнко

Україна Incognita

{module mod_knopka_comments}

O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


88888


 ban23


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85


 

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv


 



Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
18662845
Лічильник

Українська рейтингова система