Пам'яті жертв Голодомору в Україні

Старенька солом’яна стріха,
Підведена призьба рівненька,
Одна у тім домі втіха:
Розумничка доня гарненька.

Там мати давно овдовіла
Дочку як могла підіймала...
І думка лиш серце їй гріла,
Щоб доля щаслива спіткала.

Недільного ранку у храмі
В старій, але чистій хустині
Доводилось сплаканій мамі
Лиш щастя просити дитині.

Всевишній почув ті благання,
Дав в пару Ярині Миколу...
Ніжнішого в світі кохання
Не бачив ніхто і ніколи...

«Ярино, ти квітка прекрасна!
Моя наречена жадана!
Ти щастя, ти зіронька ясна
Омріяна, ніжна, кохана».

«Миколо, мовчи! Не кажи так...
Від щастя аж в грудях тріпоче
Який ти, Миколко, дивак...»
Кохало і серце дівоче...

Він ніжно її обіймав,
Про очі шептав, мов волошки...
Тоді з них ніхто ще не знав,
Так щастя лишилося трошки.

Це був тридцять третій страшний...
Від голоду пухли й вмирали,
Тоді і бур’ян був смачний...
У полі спасіння шукали.

Яринка лежала в куточку,
Вже сили її покидали
Вона обняла свою дочку,
Що їй народити не дали.

Не чула, як б’ється дитя,
І серце надія лишає
Миколи вже три дні нема...
Мабуть, десь у полі вмирає.

Примарилось сонце її
Сади зацвіли коло хати
Картопля зійшла вже з землі
І наче б жива її мати.

Так світло і ясно навкруг,
І ангели наче співають
Микола іде тягне плуг
У люльці дитину гойдають.

« Яринко, Господь нас забрав,
Забрав аж до самого раю...
Він бачив страждання і знав,
Як сильно тебе я кохаю».

Чорнява в коліно коса,
І очі мов сині волошки
Ти ніжність моя і краса
Навіки , назавжди... не трошки.

Людмила Кубряк