Максим Пилипак, Уфа УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ середини ХХ – початку XXI століття

Максим Пилипак, Уфа
УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ
середини ХХ – початку XXI століття

Весільна обрядовість українців Поділля – складова загально-української святково-обрядової культури із спільними закономірностями, регіональними та локальними рисами. Для регіону Поділля характерні етнокультурні зв’язки українців з різними етносами, що склались упродовж різних історичних періодів: входженням до складу різних держав та сусідством з Модавією, що позначилось на особливостях культури цього регіону, зокрема, його південно-східної частини, що охоплює Могилів-Подільський, Ямпільський, Піщанський райони Вінницької області, розташовані у смузі міжетнічного молдавсько-українського порубіжжя.
Впродовж ХХ ст. весільна обрядовість зазнає трансформації: втрачаються складові, з’являються інновації. Соціальні перетворення, глобалізація суспільства відбиваються на традиційній обрядовості, традиційному світогляді. Водночас весільна традиція Поділля зберігає реліктові явища. Тому для сучасних дослідників є актуальним вивчення стійкості та змін у різних явищах народної культури і, зокрема, у сфері весільної обрядовості.
У цьому зв’язку великий інтерес становить дослідження регіональних особливостей весільної обрядовості Поділля, зокрема його субрегіонів. Недостатня вивченість регіональної специфіки весільної обрядовості українців позначилась також на оцінці стану побутування сучасної весільної обрядовості у радянський та пострадянський періоди. Зазначений аспект дослідження подільського весілля у книзі розглядається вперше.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період від середини ХХ ст. до початку ХХІ ст., що зумовлено інтересом у контексті простеження змін, які відбулися у традиційній весільній обрядовості Східного Поділля. Аналізуючи весільний ритуал в його розвитку, в монографії порівняно стан традиції, що фіксується в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., з періодами, на яких позначились колективізація, Друга світова війна, впровадження радянської обрядовості, як складової культурної політики радянського періоду, а також з’ясовано збереження традицій у сучасному весільному обряді ХХІ ст.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Вінницької області.
Етнографічні межі Поділля потребують уточнення, оскільки, як зазначають самі дослідники, унаслідок деякої невизначеності критерію для виділення зональних варіантів крайній кордон регіонального типу культури у певному сенсі умовний [230, с. 34]. Так, за висновками дослідників матеріальної культури Поділля, зокрема, вишивки, межа між Західним та Східним Поділлям визначається поділом краю по річці Збруч [118]. Ми співвідносимо межі території етнографічного субрегіону Поділля з межами поширення східноподільського говору, що за матеріалами Атласу української мови охоплює Вінницьку область [101]: умовна лінія між Західним та Східним Поділлям проходить на захід від ріки Студенця і лінії між Ярмолинцями і Хмельницьким. За діалектним поділом виділяють північні та південні східно-подільські говірки, межа між якими проходить по лінії: Дунаївці –Шаргород – Вапнярка – Чечельник – Балта – Ананьїв. У дослідженні простежено особливості весільного ритуалу у зонах, які виділяються як Східне Поділля.
Автором використовуються таксономічні поняття щодо територіального поділу Поділля: субрегіон – умовно визначаємо як Східне Поділля; для порівняльного аналізу залучаємо матеріал субрегіону Західного Поділля. У межах субрегіону простежується просторова варіативність обряду. Ми також виходимо з досвіду етнографічних регіональних досліджень, що активізувались на сучасному етапі, зокрема, присвячених поліському регіону, та які засвідчили близькість проходження діалектних і етнографічних меж поширення явищ (Л.Г. Пономар [199]; І.І. Несен [178]; Н.А. Ковальчук [159]).
Досліджуваний період побутування весільного ритуалу середина ХХ – початок ХХІ ст. становить інтерес для дослідників у співвідношенні традицій та інновацій. У цьому контексті для даного дослідження актуальним є виявлення інваріантної схеми весільного ритуалу (наявність сталої кількості етапів з незмінною послідовністю)
східних районів Поділля. Аналіз всіх циклів у цих районах показує, що основним його значенням було прилучення молодої до роду молодого, її перехід до статусу заміжніх жінок та входження до нової родини, до сільської громади. Структура і елементи обрядовості упродовж ХХ ст. зазнавали змін: трансформації ритуальних дій в ігрові, появу нових розважальних явищ.
Весільний ритуал є динамічною системою, у якому поєдуються динамічні (мобільні) та стійкі (інваріантні) явища – інваріантне ядро –це та основа, що притаманна при змінній структурі, зберігає сутність весільного ритуалу як явища духовної культури.
З метою вивчення типології обряду та етнографічного районування автором використано ефективний метод картографування, який має велике значення для етнографічних досліджень. Останніми роками використання картографічних методів застосовано в етнологічних дослідженнях Н.К. Гаврилюк [128], Л.Г. Пономар [199], О.В. Курочкіна [167], О.О. Васяновича [119], на матеріалі весільної обрядовості – І.І. Несен [178], Н.А. Ковальчук [159]. Досвід показав, що дослідження регіональних особливостей того чи іншого виду матеріальної або духовної культури в Україні на сучасному етапі неможливе без застосування методів картографування як ефективного способу узагальнення матеріалу. Метод картографування розроблений та широко застосовується у мовознавстві, зокрема діалектології та етнографії. Про ефективність методу картографування явищ матеріальної та духовної
культури неодноразово зазначали дослідники, наприклад Н. Гаврилюк: «Історико-етнографічне картографування дає цінний в етнографічному і територіально-просторовому відношенні матеріал» [126, с. 269]. Про необхідність введення методів картографування та значення ареальних досліджень неодноразово висловлювались В. Жирмунський [147], як один із засновників ареальних досліджень явищ народної культури та К. Чистов [235], який зазначав, що картографування є методом з'ясування певних протиставлень в їх географічному розподілі [235, с. 79]. Він наголошував на значенні цього методу разом з історико-порівняльним, історико-типологічним, структурним тощо [235, с. 73].
Картографування досліджуваних явищ є обов’язковою умовою створення ареалогічних робіт. Складання етнографічних карт з відображенням синхронії явищ важливе для порівняльних географічних спостережень. Для ефективного використання картографування як методу дослідження необхідне перш за все з’ясування послідовності весільного ритуалу, його структурних компонентів.
У роботі метод картографування є одним з основних у процесі типологічних та історико-регіональних досліджень весільної обрядовості Східного Поділля. На картах представлені основні обряди та обрядодії весільного ритуалу.
При складанні карт застосовувались два найпоширеніші засоби позначень: значковий та заливки. Перший відрізняється більшим ступенем точності, тому що кожне позначення відповідає конкретному явищу, а локалізація значка на карті вказує з достатньою точністю місце запису. Заливка має перевагу більшої наочності, хоча й поступається точністю. Карти також поділяються на два типи за основною легендою: картографування окремих явищ та комплексне картографування. При картографуванні окремих явищ за основу береться певна
конкретна обрядодія з його характерними особливостями. Частина карт представляє комплекс обрядодій. У дослідженні не представлені карти, що демонструють поширення явища на всій досліджуваній території без утворення протиставлення, натомість подано карти, що демонструють одиничне протиставлення а також карти, що показали поодиноке збереження обряду чи обрядодії на тлі зникнення їх на більшій частині території Східного Поділля.
Кількісний бік картографованого матеріалу відбивають комплексні карти поширення передвесільного та післявесільного циклу, карти зон поширення обрядів у середині ХХ ст., на яких зафіксовані не окремі явища, а група обрядодій.
За основу картографування бралась територія Вінницької області та для порівняння – суміжної Хмельниччини, що уможливлює ширше представлення подільської весільної обрядовості.
За одиницю у роботі дається стисла характеристика загальноре-гіональних, локальних, поодиноких і спорадичних типів весільних обрядів. Загальнореґіональні – характерні для всієї досліджуваної території; регіонально-локальні – поширені на частині території, як правило, окреслюють виразні ареали поширення; поодинокі – характеризуються поодиноким побутуванням явищ; спорадичні – вживаються в одному чи кількох пунктах.
Локалізація здійснена шляхом нумерації населених пунктів, що дозволяє точно окреслити межі поширення явищ.
Цифрове позначення населених пунктів на карті співвідноситься з картою та коментарем.

Опубліковано з дозволу автора

Максим Пилипак, Уфа

   УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ
середини ХХ – початку XXI століття

 При використанні матеріалів, посилання на автора обов'язкове.

{module mod_knopka_comments}