Степан Бандера

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (1 січня 1909, Старий Угринів — † 15 жовтня 1959, Мюнхен) — український політичний діяч, ідеолог українського національного руху ХХ століття, лідер найбільш відомої української визвольної організації ОУН (р) [Революційна Організація Українських Націоналістів]

Степан Бандера народився в сім'ї священика 1 січня 1909 року. Він народився в Галичині, яка тоді була провінцією Австро-Угорщини і мала статус Королівства Галичини і Лодомерії. Це давало провінції деякі права на самоврядування, а народу — поняття про демократію, відмінні від тих, що існували в царській Росії. Його батько був священиком, але водночас і громадським діячем, підтримував створення селянами кооператив, просвітницьких та сільськогосподарських організацій. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки він встановлював українську владу в Калуському повіті (районі), був депутатом парламенту ЗУНР від Калущини. Коли почалася війна, отець Андрій пішов в Українську Галицьку Армію капеланом. Таким чином Степан Бандера мав родинний досвід невдалої спроби встановити українську державу.

Восени 1919 року Степан Бандера вступає до української гімназії у Стрию, 70 км на південь від Львова, де мешкав його дід. В гімназії він вступає в українську скаутську організацію “Пласт”. У 1927 році Бандера закінчує гімназію, складає матуральні іспити. Він прагнув вступити до Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), але польська влада не оформила йому паспорта для виїзду за кордон. Наступного року Степан Бандера подає документи на аґрономічний відділ університету Львівської Політехніки. Тут він вчиться до арешту в 1934 році. Студентський період в житті Степана — це час його становлення як особистості, усвідомлення свого місця в суспільстві, міри відповідальності перед народом і друзями-однодумцями в боротьбі, формування власних поглядів на механізми боротьби за Українську Державу.

Під час навчання у Львові він був членом українського товариства студентів Політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюро агрономічного товариства «Сільський Господар», в рамках діяльності «Просвіти» (організації, яка займалася культурно-просвітницькою роботою) здійснював по неділях і святах поїздки в довколишні села з доповідями та допомогою в організації різних заходів. Керував церковним хором у Дублянах біля Львова, де проходили 3-й та 4-й роки його навчання в університеті.

У студентські роки Степан Бандера став членом української визвольної організації ОУН. В червні 1933 року його призначають керівником цієї організації на Західних Українських Землях. За час його керівництва організація зосереджувалася в основному на суспільно-пропагандивній роботі, однак для зовнішнього спостерігача найбільш помітними були акції протесту проти масового вбивства людей голодом у СРСР та пацифікації українських сіл польською владою. В рамках першого протесту українські підпільники вбили у Львові представника НКВД (попередник КГБ) Майлова, а у відповідь на знущання польської жандармерії над беззбройними українськими селянами здійснили успішний замах на міністра внутрішніх справ Польщі. За це польський суд засудив Степана Бандеру, як керівника акцій до смертної кари, зміненої на підставі амністії на довічне ув’язнення.

Після поділу Польщі відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, Бандера звільняється з тюрми, переходить на радянську сторону і знову організовує там підпілля. Потім переходить на німецьку сторону і починає готувати з тих українців, які були вимушені залишити зону радянської окупації, групи для організації української державної влади у випадку радянсько-німецької війни. Розуміючи, що домовитися з Радянським Союзом про незалежну Україну неможливо, він і його політична сила на початку намагалася не конфліктувати з німецькою стороною, щоб не створювати боротьби за незалежність відразу з двома світовими потугами. Він навіть намагався використати німецькі інтереси в боротьбі проти СРСР для підготовки майбутніх державних кадрів української держави, це стосувалося в першу чергу підготовки фахових офіцерів для армії. Однак політична реальність швидко скоригувала плани української визвольної організації і поставила її перед фронтом боротьби з обома учасниками конфлікту – і з Німеччиною, і з СРСР. На дев’ятий день війни між СРСР і Німеччиною ОУН проголосила у Львові, 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави і створила міжпартійний уряд. Німці відразу заарештували Степана Бандеру і прем’єр-міністра Ярослава Стецька, вимагали відкликати Акт, а після відмови ув’язнили обох в концтаборі Заксенгаузен. Разом з ними були ув’язнені інші міністри українського уряду. Двох братів Степана Бандери, Олександра і Василя, ув’язнюють в концтаборі Аушвіц, і там знищують, незважаючи навіть на те, що Олександр був одружений на племінниці італійського міністра закордонних справ Чіано, й італійський уряд, який був союзником Німеччини, намагався його визволити звідти. Одночасно ґестапо почало репресії та розстріли членів ОУН, про що свідчать численні документи в німецьких архівах. Практично в цей же час радянські репресивні органи розстрілюють в київській тюрмі батька Степана Бандери, отця Андрія, вказуючи у вироку, що основна вина розстріляного – лідерство в ОУН його сина.

Однак ОУН продовжила боротьбу з німцями, і напередодні Сталінградської битви, восени 1942 року об’єднала окремі партизанські загони в Українську Повстанську Армію, яка звільнила від німецької окупації значні райони північно-західної України. Командиром цієї армії став Роман Шухевич, близький соратник Степана Бандери. Більшість вищих офіцерів цієї армії встигли отримати військову освіту в німецькому війську до початку німецьких репресій проти ОУН. Однак була й частина офіцерів, які отримали освіту в радянській армії, і також прагнули боротися на незалежну Україну.

Після відступу німецьких військ з України, боротися проти незалежності України стали радянські війська, причому не фронтова армія, а спеціальні частини МГБ (попередника КГБ). Ця боротьба продовжувалася до середини 1950-х років, коли КГБ вдалося затримати останнього командира УПА Василя Кука. Однак члени ОУН продовжували боротьбу в радянських концентраційних таборах ГУЛАГу, організовували там повстання та вели пропагандивну роботу за розвал Радянського Союзу серед інших етнічних груп під загальним гаслом “Свобода народам – свобода людині!”. Вони отримали від радянського тоталітарного режиму довгі терміни ув’язнення, 25 років, а дехто й додаткові терміни, так що в тюрмах вони зустрілися з радянськими дисидентами періоду після Хрущова, і разом вели боротьбу за права людини.

Степан Бандера після поразки Гітлера опинився в американській окупаційній зоні Німеччини і почав розбудовувати українські еміграційні організації, які мали на меті продовжити боротьбу за незалежність України. Він багато пише як публіцист, і в цій ролі так само був небезпечний для керівництва СРСР. Тому на найвищому рівні ЦК КПРС було прийнято рішення про його знищення, і КГБ послало в Німеччину добре навченого кілера зі зброєю, яка стріляла отрутою. Бандера був убитий в Мюнхені 15 жовтня 1959 року на порозі власного дому. Однак КГБ прорахувалось з вибором кілера – він боявся, що його теж знищать, і втік в американську зону Берліну за день до зведення Берлінської стіни, та здався в руки німецьким властям. В Карлсруе відбувся суд над ним, на якому німецькі судді визнали, що організатором і замовником вбивства є радянський уряд. Цілий світ дізнався, що Радянський Союз посилає своїх аґентів у інші країни, щоб знищувати невигідних для себе людей.

Вбивши Степана Бандеру, КГБ не змогло ані розгромити ОУН, ані послабити прагнення українського народу до незалежності. Українська держава існує під тими самими символами, за які боровся Степан Бандера. Інших політичних сил, які в період існування Радянського Союзу декларували б про прагнення створити незалежну українську державу, на території сучасної України просто не було. Гімн, прапор і герб сьогоднішньої України — ті ж, які проголошувалися ОУН тоді, коли ґестапо вимагало від Степана Бандери відкликати Акт відновлення Української Держави в червні 1941 року. А оскільки Україна просто не має іншого визвольного руху, який би так довго вів боротьбу при повній підтримці народу (за оцінками КГБ через УПА та підпілля пройшло біля 500 000 людей), то особа Степана Бандери стала символом боротьби українського народу за незалежність. Тому йому ставлять пам’ятники в містах і селах, називають його іменем вулиці, і навіть існують фольклорні пісні невідомих авторів періоду СРСР, присвячені саме йому. У Бандери немає конкурентів на місце цього символа в історії України, і тому незалежно від зовнішньої думки інших політичних сил, він залишиться для українців символом боротьби, за яку він спочатку сидів у польській тюрмі, потім в гітлерівському концтаборі, а врешті загинув від рук агента КГБ.