ГОЛОВА СПІЛКИ УКРАЇНЦІВ ПОРТУГАЛІЇ: ПРОВЕЗТИ ДОПОМОГУ НАЙВАЖЧЕ САМЕ ЧЕРЕЗ УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОН – ОДНОГО РАЗУ ПРОСТОЯВ 18 ГОДИН

Голова Спілки українців у Португалії Павло Садоха у ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про боротьбу з російською пропагандою, допомогу діаспорян фронту, та як возив португальських журналістів на Донбас робити репортаж про вторгнення РФ

РОСІЙСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ПОРТУГАЛІЇ НАЗИВАЮТЬ НАС РАДИКАЛЬНИМИ НАЦІОНАЛІСТАМИ, ЩО ДЛЯ НАС Є ПРЕДМЕТОМ ГОРДОСТІ

‒ Пане Павле, Спілка українців у Португалії існує уже понад 10 років. Яка основна мета вашої діяльності?

‒ Цілі організації змінювалися відповідно до часу. Коли вона була заснована у 2003 році, основною метою було сприяти українським мігрантам: допомагати у пошуку роботи, житла, захищати їхні права, бо очевидно, що без знання мови українські емігранти не могли навіть піти в поліцію і заявити про ті чи інші правопорушення. Наприклад, про невиплату зарплати. Тобто, фактично першою діяльністю Спілки була конкретна юридична і соціальна допомога. Відповідно, пізніше, коли українці краще інтегрувалися – мета змінилася. Ми почали більше працювати над культурними програмами ‒ для самих українців і для того, щоб відкрити Україну для португальців. Проводили різні концерти, співпрацювали (і надалі це робимо) з асоціаціями мігрантів з інших країн. Наша асоціація, наприклад, є визнаною Вищим комісаріатом з питань міграції, що підпорядкований португальському Міністерству соціальної політики. Ми отримуємо від них деякі кошти для нашої діяльності, також вони нам допомагають організовувати різні національні, зокрема тематичні свята, як от тиждень української культури в якомусь місті, або загально емігрантські, на яких представляємо українську культуру. Хоч наша асоціація не є політичною, маємо чітку проукраїнську позицію (за це ліві, зосібна російські, організації у Португалії називають нас радикальними націоналістами, що для нас є предметом для гордості), робимо все для того, щоб об’єднати нашу громаду, зробити її структурною одиницею загальної всесвітньої діаспори.

‒ Зазвичай українці за кордоном організовують суботні школи. Чи є такі у Португалії? В яких містах?

‒ Звісно є! Першу суботню школу ми створили ще 2005 року ‒ організація і підтримка таких освітніх закладів є одним з наших пріоритетних завдань. За весь час нашої діяльності ми відкрили осередки у 15-ти найбільших португальських містах і на острові Мадера. Очевидно, не всі дуже дієві, не всюди є великі громади, але у восьми містах при тих осередках працюють наші суботні школи. У Лісабоні, до речі, найбільша школа, в якій вчаться майже 200 учнів.

Зараз наші суботні школи співпрацюють з програмою Міністерства освіти України "Міжнародна українська школа" (МУШ). Це, фактично, навчання екстерном. Учні мають консультації зі всіх основних предметів, які вивчають у середніх школах України. До нас приїжджають представники тої школи, проводять іспити, оцінюють знання (починаючи з минулого року на території Португалії почали проводити українське ЗНО). Відтак школярі мають змогу отримати атестат. Їхні батьки хочуть, аби вони мали документи про середню освіту, бо через португальське Міністерство освіти можна зробити визнання цих атестатів і відповідно поступити з ними у португальські виші. До того ж багато українців змогли легалізувати свої дипломи у Португалії і працювати за фахом (угоду з Україною про визнання дипломів Португалія підписала ще 2007 року). Звісно, що деякі фахівці, наприклад, юристи, ще повинні вивчити тутешнє законодавство, а лікарі мають пройти інтернатуру. А от економісти чи інші гуманітарні спеціалісти повинні лише пройти доволі просту процедуру визнання академічного рівня свого диплому ‒ цього досить, щоб працювати за фахом.

ЦЕ ПАРАДОКС, АЛЕ НАМ ФАКТИЧНО ДОВОДИТЬСЯ ВИМАГАТИ ВІД СВОЄЇ ДЕРЖАВИ БУТИ УКРАЇНЦЯМИ

‒ Чи охоче українські емігранти віддають своїх дітей в суботні школи?

‒ Справа в тому, що наші школи фактично працюють на аматорському рівні. У нас немає адаптованих освітніх програм, адже мігрантів у Португалії не вважають національною меншиною і вони, відповідно, не мають привілеїв та перспектив для розвитку, як от у країнах Східної Європи, де проживають автохтонні українці. Очевидно, що нас хочуть щонайшвидше асимілювати. Звісно, ніхто не забороняє нам засновувати ці школи, але і не підтримує. У Португалії, наприклад, при Міністерстві соціальної політики існує інституція Вищий Комісаріат з питань міграції. Її першочерговим завданням було організовувати суботні школи за кордоном у тих країнах, де є португальські мігранти (у світі їх чимало – близько 5 мільйонів). На жаль, Україна більшою мірою лише говорить про такі речі: багато років проводять конференції, ведуть дискусії ‒ і все. Добре хоч, що є "Міжнародна українська школа", проте і вона нас до кінця не задовольняє. Проблема в тому, що її директорка з самого початку більшою мірою була зацікавлена у підтримці проросійських асоціацій і шкіл, як от "Перша слов’янська школа" у Лісабоні. Всім відомо, що це російський проект, зареєстрований у фонді "Русскій мір"... Директор тої школи пише португальською мовою статті про те, що Голодомор ‒ не геноцид, а помилка керівництва країни. Ми неодноразово порушували це питання на конференціях, організованих Українською всесвітньою координаційною радою, зверталися до відповідних профільних міністрів з тим, щоб Україна не підтримувала російські проекти. Тільки цього року, вже після двох років війни, нам вдалося припинити цю співпрацю. Це парадокс, але нам фактично доводиться вимагати від своєї держави бути українцями!

ЗАРАЗ ТУТ ПЕРЕБУВАЮТЬ МАЙЖЕ 40 ТИСЯЧ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ЩЕ 15-20 ТИСЯЧ ОТРИМАЛИ ПОРТУГАЛЬСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО

‒ Багато українців сьогодні проживають у Португалії? Чи всім вдається легалізуватися? Наскільки лояльна португальська влада до українських мігрантів?

‒ За статистикою Центру з питань кордонів і міграції, зараз тут перебувають майже 40 тисяч українців – і це лише ті, хто має дозвіл на проживання. За нашими даними ще 15-20 тисяч отримали громадянство і не входять у статистику, як емігранти. Серед усіх країн Європи Португалія має найбільш ліберальні закони щодо набуття громадянства. Але легалізуватися тим, хто приїжджає зараз, є важко. Для цього треба мати робочий контракт, а зважаючи на зростання безробіття, отримати його вкрай важко. Через сирійську міграційну кризу роботодавці у Португалії сьогодні не хочуть мати справу з мігрантами. Щоправда, до українців загалом тут добре ставляться ‒ як на урядовому, так і на особистому рівні.

‒ Ви не раз організовували акції протесту, мирні мітинги, щоб звернути увагу португальського суспільства на російську військову агресію проти України. Як ставиться до таких акцій тамтешня влада? Чи висвітлюють вашу діяльність місцеві ЗМІ?

‒ Ми почали наші акції одразу після того, як на Майдані у Києві побили студентів. І я вважаю, що їх необхідно робити, бо це вияв громадської думки. А громадська думка у європейських країнах значить дуже багато. Іноді навіть більше, ніж позиція офіційної влади. Тому ставлення до нашої діяльності цілком нормальне. Все ж в рамках закону! З самого початку революції мене дуже часто запрошували на телебачення ‒ прокоментувати ситуацію в Україні. Було й таке, коли протягом одного дня брав участь програмах на трьох найбільших португальських каналах. Деколи самі приїжджали по мене. І навіть нашу нещодавню акцію ("Два роки російської агресії") дуже добре висвітлено: чотири канали говорили про неї в денних і вечірніх випусках новинах, і що головне – з такими гаслами, з якими ми вийшли на вулиці.

ГРОМАДСЬКА ДУМКА У ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ЗНАЧИТЬ ДУЖЕ БАГАТО, ІНОДІ НАВІТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЗИЦІЯ ОФІЦІЙНОЇ ВЛАДИ

‒ Наскільки впливовою є російська пропаганда? Чи були такі випадки, коли російські емігранти перешкоджали мирним мітингам проти військової агресії Росії в Україні?

‒ Як би нам того не хотілося, але програми "русского міра" не перестали діяти. Багато на позір проукраїнських організацій, які швидко адаптувалися до нових умов і стали нібито прихильниками України, дуже вигідні Росії. Бо такі організації, наприклад, можуть збирати гроші для українського війська, а тим часом закидати у португальське суспільство російські меседжі про те, що Україна насправді має вихід з ситуації – мусить провести вибори на окупованих землях.

Російської громади у Португалії не багато – 3-4 тисячі осіб. І очевидно, що провести якусь контракцію вони не можуть. Були спроби організувати у одному з готелів фотовиставку "Одеська хатинь" про події в Одесі 2 травня 2014, але ми одразу її заблокували, сказавши менеджерам, що розповсюдимо інформацію про цей готель як такий, що підтримує світовий тероризм. Був випадок, коли комуністи проводили зустрічі зі втікачами, які нібито постраждали від "українських фашистів". Та коли ми прийшли на ту акцію, переконалися, що їхня слухацька авдиторія незначна, а дискусії зводяться до антиамериканських випадів, і надалі не відслідковували їх.

КОНФЛІКТИ Є В БАГАТЬОХ КРАЇНАХ, АЛЕ ЖОДНА СПІЛЬНОТА НЕ ДОПОМАГАЄ ТАК ВІДДАНО СВОЇМ ЗЕМЛЯКАМ, ЯК УКРАЇНЦІ

‒ На вашому сайті є багато інформації про волонтерську допомогу українському війську. Хто зазвичай відгукується на заклик допомогти?

‒ Допомогу ми почали збирати фактично відразу після початку революції. Спочатку передавали її для мітингувальників, а коли почалася війна – для війська. Португальці дуже дивувалися з такої самоорганізації: соціальні чи військові конфлікти є в багатьох країнах, але жодна спільнота не допомагає так віддано своїм землякам, як українці.

Як правило, працюємо через гуманітарну співпрацю зі Світовим конгресом українців, представництво якого два роки тому відкрили у Києві. Їм надходять запити, а вони потім звертаються до громад за кордоном і повідомляють, що потрібно. Спочатку купували одяг для військових, якісне взуття, наплічники, а згодом ‒ транспортні засоби, які перед тим, як віддати на фронт, мусили відремонтувати. Загалом працюємо у трьох напрямках: допомагаємо військовим (в основному – добровольчим батальйонам), медичним закладам та надаємо гуманітарну допомогу біженцям з Криму, Донецька і Луганська, а також дітям загиблих військовослужбовців. І скажу вам, що провезти ту допомогу найважче саме через український кордон. Одного разу мені довелося простояти 18 годин – ніяк не хотіли мене пропустити в Україну.

‒ Чи є якісь постійні меценати?

‒ Великих меценатів не маємо – волонтерство тримається на зусиллях громади, хоч іноді звертаємося до португальських організацій, що займаються трансфером грошей, і вони стають спонсорами деяких наших акцій. Буває, що гроші для війська нам передають українські громади португальських міст, або просто люди доброї волі. Знаю одну сім’ю, яка витратила приблизно 4,5 тисячі євро для допомоги. Вони навіть у відпустку не поїхали, щоб зекономити гроші для наших хлопців. Щирі патріоти.

ПОРТУГАЛЬСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ ЗНАЛИ, ЩО В НАС ВІЙНА, АЛЕ ДО КІНЦЯ НЕ РОЗУМІЛИ, ХТО З КИМ ВОЮЄ

‒ Протягом останніх двох років ви не раз їхали через усю Європу, щоб, ризикуючи, доставити на передову автомобілі з Португалії. Розкажіть про цей досвід.

‒ У жовтні минулого року у мене була особлива подорож ‒ разом зі мною у машині швидкої допомоги, напакованій різними речами, захотіли поїхати відомі португальські журналісти Бернардо Мендонса та Тіяґо Міранда, щоб зробити репортаж для щотижневого видання Expresso. Я одразу погодився на їхню пропозицію, бо розумів, що такий матеріал для португальців буде більш переконливий, ніж, скажімо, десяток наших акцій чи коментарів у їхній пресі. Тож ми їм зробили акредитацію в Міністерстві оборони і вирушили. В дорозі багато спілкувалися, вони постійно питали про Україну. Знали, що в нас війна, але до кінця не розуміли, хто з ким воює.

До передової нас супроводжував мій знайомий контррозвідник, який мав з собою амуніцію: автомати, гранати, пістолети. Він показав те все журналістам і жартома запитав, чи вони вміють стріляти, бо, можливо, доведеться відстрілюватися. В них були великі очі від здивування, хоч це репортери-міжнародники, які побували в гарячих точках, зокрема в Сирії. Описувати таку військову ситуацію для них не первина, а от стріляти ‒ то вже занадто. На щастя, все обійшлося: я відвіз допомогу у всі заплановані місця дислокації, а журналісти досхочу поспілкувалися з військовими ‒ багато призовників вільно розмовляли англійською. В результаті вони написали чудовий репортаж, який я переклав українською і опублікував на нашому сайті spilka.pt.

‒ А посольство України вам хоч якось допомагає?

‒ Екс-посол України у Португалії Олександр Никоненко вів активні дії проти Майдану. Коли мене кликали на програму давати коментарі, він писав у редакцію листи з проханням бути зі мною обережним, бо я, бач, належу до крайніх радикалів. Деякі "українські" організації, на які екс-посол мав вплив, збирали проти нас підписи, але це не мало результату. Після революції Гідності ми всією командою написали петицію до торішнього в. о. міністра закордонних справ України Андрія Дещиці і Никоненка відкликали. Це була перемога громади.

Тепер тісно співпрацюємо з новим послом ‒ Інною Огнівець. Вона одразу розставила концептуальні акценти: Голодомор – це геноцид, Крим ‒ український. Звісно, ми не чекаємо від посольства матеріальної допомоги ‒ проукраїнська позиція, як на мене, зараз є найнеобхіднішою.

Леся Салій, для 5.ua

{module mod_knopka_comments}