Виступ Голови Спілки українців у Португалії Павла Садохи на засіданні круглого столу на тему: "Обличчям до людини: Церква і Держава у служінні емігрантам", Київ, 15 березня 2012 року

Категорія: Українська громада у Португалії
Створено: 16 березня 2012 Дата публікації Перегляди: 4563
Ваше Блаженство!
Шановні учасники круглого столу!
В першу чергу, хочу подякувати за запрошення і надану мені можливість як представнику українців в Португалії взяти участь в обговоренні проблем, що безпосередньо стосуються окремої частини українського суспільства – трудових мігрантів, що внаслідок економічної скрути і нестабільності змушені були виїхати з України.
Ставши з 2001 року активним учасником цього процесу, я на власному досвіді пережив всі етапи мігрантського життя - від безмовного чужинця у незнаній для мене країні до Голови української громадської організації у Португалії, що складається з 12 осередків і восьми суботніх шкіл в яких навчаються понад 400 дітей. Окрім того, минулого року мене обрали координатором Комісії УВКР з питань української трудової міграції, що зараз об’єднує громадські організації Чехії, Греції, Італії, Іспанії та Португалі і Заступником Голови Комісії допомоги українським громадянам за кордоном СКУ.
І, власне, з досвіду громадської роботи у середовищі мігрантів, а, отже, маючи можливість узагальнити їхні проблеми, я хотів би дати коротку оцінку і представити стан речей із середини. Це -  ставлення української громади до держави нинішнього свого перебування, її відносини -з державою походження і яким трудові мігранти бачать своє майбутнє.
Початок масового приїзду українців у Португалію в пошуках роботи супроводжувався ризиками не тільки соціально-побутового, але й кримінального характеру. Враховуючи те, що виключно всі новоприбулі іммігранти ставали порушниками імміграційного закону Португалії, вони відрізнялися від «традиційних» іммігрантів з португаломовних країн неволодінням мови та незнанням звичаїв, що ставило їх у становище  «підозрілого» у сприйнятті ситуації місцевим населенням. Особливо небезпечною проблемою були переслідування зі сторони організованих кримінальних груп з колишніх республік СРСР, що супроводжувалися рекетом, грабуваннями, нерідко, з важкими заподіяннями шкоди здоров’ю і навіть вбивствами. Але із-за таких ризиків мало хто повертався, оскільки на відкриття візи в основному позичалися немалі гроші, та й причиною міграції в той час, в основному була повна неможливість отримати працю в Україні, а, отже, безвихідь. Тому, коли нерідко в українських медія озвучується думка про те, що трудові мігранти – меркантильні авантюристи,котрі покинули  батьківщину заради кращого життя - це сприймається лише як незрозуміла для нас тенденція поділу українського суспільства на своїх та чужих. Але ми себе такими насправді не вважаємо і продовжуємо жити українським життям, хоча і за межами Батьківщини. Кількість грошових переказів в Україну від трудових мігрантів, яскраве цьому підтвердження.
Завдяки, в загальному, добрій освіті та природній вдачі українські мігранти швидко знаходили роботу і адаптувались до нових умов. Велику допомогу в той час ми отримували від неурядових організацій - таких як, наприклад, Служба Єзуїтів для мігрантів. І в першу чергу звичайно священників УГКЦ, котрі володіли португальською мовою і, окрім духовного супроводу, вирішували соціальні проблеми. Ситуація для мігрантів у Португалії кардинально змінилася з прийняттям нового Закону про легалізацію трудових іммігрантів у 2001 році. Українські іммігранти отримали право легального перебування з усіма соціальними гарантіями і захистом з боку Португальської держави. Легальне становище посприяло виявленню кримінальних груп і їхній повній ліквідації. В найбільших містах організовувались офіційні курси португальської мови, де іммігранти ще й отримували деяку грошову компенсацію за проїзд і харчування.
Таким чином, українці відчули до себе більшу турботу з боку держави і суспільства, куди вони прибули, порушивши закон, ніж від власної, яку вони в реальності вже сприймали не як опору захисту їхніх прав, а, швидше, як фіскальну загрозу.
І все ж активна участь у помаранчевих подіях, масове пікетування посольства України з вимогою проведення чесних виборів, показали, що українці не залишали надії на повернення в Україну і основним поштовхом до міграції вважали недемократичний устрій та правову незахищеність. Тому після перемоги демократичних сил у 2005 році почався процес повернення на батьківшину, що підтверджується статистичними даними Державної служби міграції Португалії. Так, у 2004 році було видано приблизно 65 тис. дозволів на перебування, а в 2006 - лише 37 тис.
Цей факт, на нашу думку, показує, що  значна частина українців, незважаючи на кращі соціальні умови в Португалії і значно вищу заробітню плату, все ж воліли будувати своє життя в Україні. Але українська держава не мала для таких активних людей з європейським досвідом якоїсь чітко визначеної програми реінтеграції. І через деякий час дехто повернувся назад в Португалію.
З новим курсом України на євроінтеграцію стало відчутним і нове ставлення держави до трудових емігрантів. Так, почалася співпраця посольства з громадьскими організаціями, з церквами, відбувалися координаційні засідання, зустрічі з політиками і урядовцями, що відвідували Португалію, надавалася моральна та матеріальна підтримка культурних проектів української громади, відбулося підписання низки двохсторонніх угод, що створили кращі можливості для українців. Наприклад, Угода між Україною і Португалією (2007р.) про визнання українських дипломів і атестатів Міністерством освіти Португалії дала можливість працевлаштовуватись за фахом, отриманим в Україні, а молоді -поступати в португальські ВУЗи.
Загалом, співпраця української держави, церкви і громади змінила і імідж українських мігрантів у португальському суспільстві. Українці почали ідентифікуватися вже не як радянські люди, без національності і власної мови з утопічною ідеологією, а як народ, що пережив окупаційний тоталітарний режим і прагне розвиватися у напрямку співдружності з демократичними європейськими країнами.  
З іншого боку, португальський уряд оцінив економічні вигоди від українських мігрантів, їхню працездатність, швидку інтеграцію, загальний високий рівень освіти, низький рівень правопорушень, самоорганізацію. Поступово почав створюватися позитивний імідж українця, що впливало і на побутові вигоди. Наприклад, кращі умови при наданні кредитів на купівлю житла. Це також сприяло тому, що українці почали все більше схилятися до думки залишатися жити в Португалії назавжди. Так, якщо в 2004 році у приватних розмовах більшість українців твердо планували повертатися в Україну, то вже в 2010 році повязували своє життя з Португалією, навіть незважаючи на попередження про затяжну економічну кризу.
Однозначно, що політична і економічна нестабільність в Україні, про яку ми дізнаємося не тільки з інформаційних джерел, але, в основному, від наших родичів і знайомих, ще більше сприяє остаточному прийняттю рішення про неповернення в Україну. І навіть в умовах втрати праці у Португалії, що може поставити українця на межу виживання, оскільки більшість мігрантів не накопичували капітал у Португалії, а пересилали гроші в Україну. Як альтернатива, розглядається переїзд до інших, більш розвинутіших країн. З нашого спостереження, заклики українських урядовців і політиків про низький рівень безробіття в Україні і зростаючу економічну стабільність серйозно українськими мігрантами не сприймається.
В загальному, важливою інституцією, яка, фактично, згуртувала українську громаду в Португалії була Капеленія УГКЦ. І не тільки для віруючих своєї конфесії, але й для українських громадських організацій, які утворилися з парафіальних громад і тісно з ними співпрацюють сьогодні. Тут мова йде не лише про спільні культурні заходи для збереження українських традицій, а, отже, стримання асиміляції, але й конкретну соціальну допомогу. Так, у багатьох випадках, коли потрібно зібрати якісь кошти для українців, що опинилися у скрутному становищі, власне парафіяни церкви за проханням священиків надають матеріальну допомогу. Окрім того, комісія в справах міграції УГКЦ фактично стала лобістом інтересів трудових мігрантів перед українською державою, що, на нашу думку, посприяло у прийнятті урядом України низки законів, направлених на покращення умов життя мігрантів.
Іншим важливими інституціями, які обєднують українські громадські організації, є світові надбудови: СКУ, ЕКУ та УВКР. Останнім часом ця співпраця стала більш структуризованою і цілеспрямованою. Поїздки голів СКУ та УВКР до країн нової хвилі української міграції, участь представників громад у форумах, з’їздах, організованих цими організаціями, спільні звернення. Все це посприяло створенню добре налагодженої і активної мережі спілкування між різними країнами. Так, наприклад, через комунікативні системи Skype, Facebook ведуться щоденні конференції, в яких обговорюються проблемні питання мігрантів, ведеться обмін досвідом у їх вирішенні, створюються спільні заяви та, в загальному, координуються спільні дії.
На жаль, мусимо константувати прикрий факт, що при нинішньому українському уряді, змінилася і наша співпраця з українськими дипломатичними установами, що виражено в таких світоглядних речах як: заперечення Голодомору, як геноциду; демонстративна перевага у співпраці посольства України з громадськими організаціями, що об’єднані фондом «Російський світ». Все це заперечує базові національні принципи об’єднання українців за кордоном, а, отже, опозиційно налаштовує ставлення громади до офіційних представників власної держави.    
За таких обставин громадським активістам важко планувати роботу для громади. Адже немає чіткої визначеної концепції України щодо трудових мігрантів. Вже декілька років Комісія в справах міграції УГКЦ безрезультатно пропонує прийняти окремий Закон про Статус трудового мігранта, який би якось врегулював наші відносини з державою, громадянами якої ми є. Створена у 2008 Міжнародна українська школа при МОН України з доброї ідеї перетворилася у комерцію атестатами. Без державної програми ми не можемо забезпечити інформаційний простір для української громади. Його у Потугалії контролює «Російський світ» з типовою пропагандою єдиного словянського простору.
Найважливіше, що нас тихо відсторонюють від виборчого процесу в Україні - єдиної можливості цивілізованого впливу на захист наших інтересів. Всі наші зауважання до виборчого законодавства, з якими ми зверталися до народних депутатів різних політичних партій, виходячи з досвіду попередніх виборів, проігноровані.
Крім того, активісти громадських організацій займаються вирішенням повсякденних проблем мігрантів у країнах їхнього перебування, що робиться за рахунок особистих відпусток та нерідко за власні кошти. Наприклад, супроводжуючи українців у різні державні інституції, займаючись перекладами, що є найболючішою проблемою (яку, на наш погляд, дипустанови могли б частково вирішувати), організовуючи масові культурні заходи  та інше, нам фактично приходиться ще й виконувати роль політичних борців проти власної держави за саму ідею української самоідентифікації і єдності нації.
У цьому контексті ми не бачимо іншого шляху для врегулювання відносин між Україною і трудовими іммігрантами, ніж координації дії між Урядом, Церквою та Діаспорою.
При цьому ми можемо виділити найбільш важливі напрямки співпраці: інформаційний простір, збереження культурних традицій, шкільництво, забезпечення конституційних прав та використання потенціалу громад для розширення економічних інтересів України у світі.
З нашого, громадського досвіду в імміграції, ми бачимо, що не зможе держава, чи громадські організації замінити найсильніший фактор єдності українського народу, який базується на багатовіковій християнській традиції, тобто церкві. Як і церква не покликана заміняти державні чи громадські функції.
Як священник, так і дипломат, чи громадський активіст повинні мати єдину візію нашої історичної спадщини, сьогодення та нашого майбутнього. І ця візія має бути викладена у чіткій програмі дій відповідно до глобальних викликів часу та інтересів кожної окремої людини, але з позиції інтересів України в цілому.
З урахуванням вищесказаного, нас, українських трудових мігрантів, не будуть сприймати в українському суспільстві ані жертвами, ані спасителями, а як членів єдиного суспільного організму – українського народу, в якому кожен бачить своє окреме щастя в єдиному українському тілі.
При щирій праці в ім’я України нам Бог допоможе!

Київ, 15 березня 2012 року

{module mod_knopka_comments}


O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


Центр допомоги українським біженцям «Всі тут»

45

8888814

Rádio Digital Comercial Ucrâniaradio comercial ucrania sq oficial new2312


 

ban23


Просимо кожного свідомого українця в Португалії підписати петицію до Португальського парламенту

26


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv

Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
13772704
Лічильник

Українська рейтингова система