Україні потрібен план дій

«Я вважаю неможливим повернення Криму в найближчі три-п’ять років. Поясню, чому. Особисто моя точка зору полягає в тому, що Крим повернеться до складу України тоді, коли в Росії від економічної кризи знову з’являться відцентрові сили. Зараз це може здаватися маячнею і фантастикою, але можна подивитися стрічки новин середини 1990-х років, яким чином розвивалися події і в Калінінграді, й у Татарстані... потім вибухнула Чечня. Ми все це бачили на власні очі», — заявив заступник міністра у справах окупованих територій Георгій Тука в ефірі телеканалу «112 Україна». На його думку, події у РФ за тим самим алгоритмом можуть повторитися, і слід готуватися використати їх: «Якщо світова спільнота не зменшить тиск на Росію, ми все це спостерігатимемо в найближчі п’ять-десять років».

Що ж, оцінка перспектив відновлення статус-кво Криму абсолютно твереза; проте водночас із такими перспективами — навіть в найкращому для України варіанті(!) — пов’язана низка серйозних проблем, на які не можна заплющувати очі й до розв’язання яких слід уже сьогодні готуватися.

Одна з головних проблем тут — це домінування серед активної частини населення Криму (включно з Севастополем) проросійських настроїв і неминуче посилення таких настроїв унаслідок міграційної (точніше — колонізаційної) політики влади РФ. І навіть якщо погодитися з публіцистом Павлом Казаріним, що 20% кримчан — це потенційно «ядерний» проукраїнський електорат, то не менш «ядерних» проросійських сил на півострові більше.

Згадаймо, як заселявся Крим після депортації звідти корінних народів і які наслідки це мало. Перша хвиля переселення охопила період із 1944 до 1950 років. Це було переважно організоване («добровільно-примусове») переселення з найближчих до кордонів України областей РФ для заповнення етнодемографічного вакууму після депортації кримськотатарського народу та представників деяких інших етносів (греків, німців, болгар, вірменів). Чимало людей з цієї хвилі переселення та їхніх спадкоємців ще й дотепер мешкають у житлах, що належали депортованим. Друга хвиля охопила період з 1950-го до 1964-го, йдеться теж про переважно організоване переселення з російської «глибинки» для відбудови зруйнованих війною міст, створення промисловості та реконструкції аграрного сектора. Третя хвиля — це період з 1964 до 1975 років, уже переважно стихійна міграція; в «пошуках кращої долі» люди з усіх регіонів РФ їхали до Криму, цьому сприяла тогочасна штучна індустріалізація (нерозривно пов’язана з посиленою мілітаризацією) півострова, що звався в СРСР «непотоплюваним авіаносцем». Остання ж, четверта хвиля міграції, вихлюпнулася на півострів з 1975-го і до кінця 1980-х; то була стихійна міграція у зв’язку з погіршенням умов життя у Центральній Росії.

Представники цієї останньої хвилі більшою мірою, ніж попередніх, стали найвиразнішими носіями антиукраїнських настроїв, вони мають найміцніші та найрозгалуженіші особисті зв’язки з Росією; почуваючись її посланцями на півдні, вони, як правило, охоче рекрутувалися до всіляких антиукраїнських організацій і брали участь в операції «КримНаш».

Усі чотири міграційні хвилі підпиралися своєрідними «осадниками» — тобто відставними військовиками російського походження, що отримували далеко не найгірші умови при розселенні; значна їхня частина (особливо із середовища колишніх політпрацівників) була апріорі налаштована по-антиукраїнському.

На загал, населення Криму російського етнічного походження після 1991 року мало досить високий рівень російсько-совєтської самосвідомості, але тісно пов’язаної з економічними чинниками, передусім особистим добробутом (оскільки значна кількість або цих росіян, або їхніх дідів і батьків у різний час прибула до Криму, розраховуючи на життєві блага). У разі принципового покращання економічної ситуації в України в минулі роки Кремль навряд чи зумів би здійснити мобілізацію населення, крім представників певних запекло антиукраїнських груп, на підтримку своїх «зелених чоловічків». І хоча етнічні росіяни Криму були найменше з-поміж населення регіонів України готові до сприйняття української мови, культури, історії, проте соціально-економічний чинник міг спонукати більшість цієї категорії населення врешті-решт змиритися з перебуванням у складі Української держави. Як відомо, сталося інакше — і чималу роль тут відіграли щедрі обіцянки ледь не райського життя в разі приєднання до Росії 2014 року та чималі кошти, кинуті в перші місяці в соціальну сферу півострова для закріплення російської окупації.

Не меншу роль відіграв й інший чинник. Серед значної частини кримського населення російського етнічного походження після 1 грудня 1991 року панували настрої вичікування та схильності до лояльності щодо України і навіть інтеграції до українського суспільства. Проте відсутність політичної волі офіційного Києва, його слабка, невиразна, нерішуча політика в Криму сформувала інші настрої: мовляв, Україна — це несерйозно і ненадовго. А серед колишніх військових і службовців, які здебільшого мають звичку поважати будь-яку, але сувору і рішучу владу, українська влада минулих часів викликала лише безмежну зневагу і презирство.

Водночас у Криму до 2014 року мешкало приблизно півмільйона етнічних українців. При цьому, за результатами проведеного окупантами «перепису», їхнє число впало до 300 тисяч. Це зайвий раз доводить терористичний характер російської окупації, бо люди бояться правдиво вказувати своє етнічне походження; так само зросла кількість росіян, що засвідчує те ж саме. Водночас внаслідок млявої політики центральної влади русифікація кримських українців тривала і за незалежності України, що мало свої наслідки 2014 року.

Російські окупанти та їхні пахолки розуміють, що збереження попереднього складу населення Криму — навіть за описаних вище обставин — є для них небажаним, оскільки «політичне болото», що становить переважну частину кримчан, може в разі вигоди для себе перейти на український бік. Тому вже тепер докладаються значні зусилля щодо зміни етнодемографічного балансу.

Зокрема, йдеться про створення умов повсякденного буття, неприйнятних для всіх жителів Криму, зорієнтованих на Україну. Йдеться про постійний тиск, залякування, брутальне «правосуддя», атмосферу безправ’я та негарантованості особистої безпеки, про нищення будь-якої української культурної, мовної, історичної, інформаційної тощо присутності в Криму. Це вже дало свої результати: за офіційними даними, з Криму на материкову Україну впродовж двох років переїхало понад 20 тисяч осіб, а за неофіційними даними (що явно ближчі до істини) — до 100 тисяч.

Посилюється тиск на кримських татар і, незважаючи на заклики меджлісу до них за будь-яку ціну залишатися в Криму, кількість кримців, які виїжджають за Перекоп, постійно збільшується. Причому це найбільш молоді й активні представники кримськотатарського народу. Водночас посилюється політика заселення Криму громадянами РФ, насамперед представниками чиновницько-бюрократичного корпусу, які покликані замінити «ненадійні» місцеві кадри. Завозять також представників російських парамілітарних формувань «козаків» та різних «патріотів» зі складу радикальних організацій.

Однак поки що перед ведуть кадрові російські військові, й у цьому немає нічого дивного, враховуючи, що в Криму сформовано багатотисячне армійське угруповання, яке постійно зростає, і посилюється Чорноморський флот. Як заявило міністерство оборони РФ ще в квітні 2014 року, воно планує будівництво 20 тисяч квартир у Криму для військових (це десь 60 - 70 тисяч осіб). Із 2015 року в Криму почалося масове житлове будівництво для Збройних сил та інших силових структур РФ. Так, у серпні 2015 року в Севастополі здали мікрорайон на дві тисячі квартир, найближчим часом планують збудувати ще 10 тисяч квартир, а також чотири тисячі кімнат у гуртожитках. І це лише в одному Севастополі, а на півострові вистачає й інших «воєнізованих» міст.

Крім того, окупанти активно розвивають іпотеку для військових. Завдяки іпотеці тисячі офіцерів, надстроковиків і контрактників можуть придбати собі житло в Криму. І не тільки ті, хто зараз служить на півострові, а й ті, хто несе службу на російській Півночі, на Уралі, у Сибіру, на Далекому Сході.

Власне кажучи, в Севастополі ще до подій 2014 року така політика мирної на той час колонізації, за байдужості офіційного Києва, здійснювалась усі роки перебування там російського флоту. Спочатку будували квартали житлових будинків для російських військових, а потім — школи для їхніх дітей, а згодом — філії вишів РФ, а разом із ними розширювалася мережа пропагандистських медіа...

Отже, Росія активно змінює етнодемографічний склад населення Криму. За два з половиною роки на півострів прибуло не менше 200 тисяч громадян РФ. А в Севастополі населення за рахунок цього збільшується до двох-трьох тисяч осіб на місяць. Зміна етнічного складу населення контрольованої території — це класика колонізаторської політики.

А тому в Криму час не працює на Україну. Сьогодні в разі виникнення глибокої внутрішньополітичної кризи в РФ (а в Росії карколомні політичні події мають здатність відбуватися зненацька, як-от неповні сто років тому — демократична революція) 20% «ядерного» проукраїнського населення за сприяння Києва (не обов’язково офіційного) цілком можуть здолати «ядерні» проросійські сили. Питання в тому, як максимально зменшити число тих, хто активно підтримав «КримНаш», а разом із тим залучитися бодай нейтралітетом (бажано доброзичливим) інших груп. Але що робити в разі, якщо за названі Тукою 10 років «ядерна маса» кримчан, вірних Російській імперії за будь-якої політичної погоди, перевищить 50% населення? І нашій владі, й громадянському суспільству, й меджлісу слід мати плани дій на такий випадок — але краще не допустити здійснення в Криму колонізаторських планів Кремля та радикальних етнодемографічних та етнополітичних трансформацій на півострові. Як це зробити? То — вже тема обговорення у вузькому колі експертів.

Автор Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ

day.kyiv.ua

{module mod_knopka_comments}