МІФИ І ПОКРУЧІ НАВКОЛО ЖОВТНЯ

Категорія: Новини , Україна
Створено: 07 листопада 2016 Дата публікації Перегляди: 5958

Можна деякий час обманювати багатьох,

можна тривалий час обманювати декого,

але не можна весь час обманювати всіх.
Авраам Лінкольн.

Вже чвертка століття минула з тих пір, коли Україна здобула незалежність, та у наших головах все ще зберігається інерція байдужості до своєї історії, свого минулого. Таке собі гуманітарне хуторянство, сповите совковим анахронізмом. Бо тривалий час нас харчували викривленими, спотвореними фактами, вигідними радянській чи російській ідеологічній машині, а деякі з них взагалі замовчувалися , або приховувались. Та найстрашніше те, що від дитсадка й до вишівського диплома, включно, “ втиралися” ідеї й висновки, котрі плекала Москва для маніпуляцій. Під такими довбодятлами й зараз нидіє, коричневіє й тупіє наш агресивний північний сусід. Проти цієї російської отрути нам все ще потрібна детоксикація. Та, мабуть, на те й вовк, щоб вівці не дрімали. Бо ми ще вівці.
Сьогодні ж на сторінках своєї історії , взагалі дуже заплутаної, маємо період, в який ми вірили, і все ще віримо, як діти в казочку. Та дійсність виявилася такою, що потопаємо у брехні, в якій вже не можуть розібратися ні обдурені, ні самі брехуни. Вітчизняні історики знаходяться багато в чому на різних позиціях, особливо коли мова йде про « Жовтень -1917» і ту революційну хвилю, яка, як наслідок, накрила Україну. Оскільки в наступному році вже маємо соту річницю, то дискусії навколо цього викривленого питання значно посилились. То добре, нехай пошук історичної істини вирує й клекоче, бо, як кажуть у нас в народі, до глечика, який кипить, мухи не летять.

 

ПРАВДА ПРО ВОЖДЯ РЕВОЛЮЦІЇ.

За часів суверенної України поступово зникла цікавість до персони Ілліча. Але “Великий Жовтень”, як до завіси радянської влади величали державний переворот у Петрограді 1917-го, не можна розглядати без постаті Леніна, проповідника і практичного реалізатора ідеї класової боротьби. Новітня історія наполягає на тому, що саме він поклав початок одному з наймерзенніших режимів в історії людства. Як не дивно, але його твори було перекладено на 125 мов світу. Практика ж, як невдалий світовий експеримент, довела, що “вчення” Леніна — це повні цебра облудних псевдотеорій утопіста. Стосовно такого висновку, як присуду, то в цивілізованому світі суперечок вже немає. Хіба що світова гуманітарно-наукова сфера терпляче ставиться до догмату північних корейців та консервату китайців, бо там ще цінують окремі постулати марксизму-ленінізму.
Зовсім не дивно, що з усім цим не дуже згодне людонаселення Росії, якому й дотепер офіційна пропаганда нав’язує постать Леніна, як ефективного менеджера і вдалого технолога. Якщо на українських вулицях і майданах, як результат декомунізації, вже майже не зустрінеш Леніна у бронзі й міді, то в Росії нараховується біля 1800 його пам’ятників і до 20 тис. бюстів, більше 5 тис. вулиць носять ім’я вождя революції. Все активніше він прославляється, як рятівник Росії. Справа в тім, що вже не тільки кремлівські політики, але й науковці, навіть ліберальні історики, говорять про геноцид проти російського народу. В цьому контексті все більше експлуатується єврейська тема, навіть “зарябів” термін «Советская иудейская революция».
Щодо росіян, то той хто потопає, хапається й за бритву. Але єврейська складова того перевороту й подальшої кривавої вакханалії не без їхньої участі — це секрет Полішинеля й для нас, українців. Негоже пускатися берега й добалакатись до речей антисемітських. Але весь світ знає, що Росія іудеям цього не забула. Як приклад, був чистої води терор проти геніїв культури: Мейєрхольду після витончених катувань почергово зламали всі пальці, потім втопили у нечистотах; Бабеля не розстріляли у 40-му, як це вважалося донедавна, його просто залишили помирати на лісовій дорозі; Мендельштама поклали в заморожені штабелі, які потім переносились в безіменні братські могили; Міхоелса, за особистої вказівки Сталіна, вбили на дачі й викинули на дорогу під версію “був збитий машиною”; Хармс був замучений голодом в психіатрії в’язниці “Крєсти”.
А от Ленін, виявляється, майже одинаком рятував Росію від єврейсько-масонської навали. Свій, рідний і по-російськи земний. Та справа навіть не в тому, що в Ілліча не було ні каплі слов’янської крові ,тим паче — російської. Його авторитарного характеру мати — німкеня з домішкою шведської та єврейської крові, батько ж — наполовину калмик, наполовину чуваш.І син їхній взагалі-то страждав русофобією, це вже досконально вивчено, і про російський народ говорив тільки у зневажливій формі. Справа саме в тому, що коли біснуватий Гітлер — нацист, то Ленін — інтернацист, який був провідником експерименту по створенню нових людей, таких собі Рахметових.

Слід нагадати й слова проросійської “любові”, написані Леніним буквально напередодні подій 1917-го: “Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно нема в Європі”. Не без цього, мабуть, ним особисто було ініційовано та здійснено багато темних справ. Ще в 1905-му зі Швейцарії Ульянов(Ленін) закликав молодь у Петербурзі обливати поліцейських кислотою в натовпі, лити з верхніх поверхів окріп на солдатів, розкидати цвяхи, щоб калічити коней. З часом буде ленінський наказ до Саратова: “Розстріляти змовників, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тягянини”. Наприкінці 17-го саме Ленін запропонує розстрілювати кожного десятого дармоїда. Це в період тотального безробіття і масового голоду. Потім ще: “Спалити Баку повністю...Виплачувати вбивцям по 100 тисяч рублів”. Прісно знаменитий і лист Дзержинського від 19.12.1919 тим, що на його повідомленні про мільйони козаків у полоні вождь наклав резолюцію: “Розстріляти всіх до одного”.
Та й знищення православ’я в Росії розпочав саме Ленін, вже з 18-го провівши низку заходів щодо заміни його католицизмом.
То ж в історію Ульянов-Ленін ввійшов як настійливий пропагандист і здійснювач насилля й терору. Саме він був одним з основних менеджерів (якщо по-сучасному російському) у здійсненні злодійств, кривавої вакханалії, спрямованої не тільки на розгром “до основанья, а затем...” однієї з наймогутніших імперій, але й спроби нав’язати “привид комунізму” всьому світові. Це вже час зрозуміти й московитам, з їхніми вбивчими танками й буками, і навіженими шойгами на додачу.
Щодо розвінчування радянських міфів, то до створення більшовицької партії Ленін відношення не мав, бо на той час полював на зайців у Шушинському. А термін “ленінізм” ввів все-таки Мартов, а не однодумці по боротьбі, і вкладалося в нього критичне значення. Та й газеті “Правда” надав життя Броштейн-Троцький. Пройшла мимо Леніна і Лютнева революція 17-го...
А ще зовсім фейковий вигляд мають спогади про знамениту усмішку Ілліча і всепоглинаючу любов до дітей. Справа в тому, що він був повністю позбавленим почуття гумору, а спілкування з дітьми, на відміну від Крупської, просто цурався. Зате часто впадав у депресію і міг тижнями не працювати. Потім ним опановувала бурхлива діяльність, про що Крупська зазначала як “Володя впадав у раж “.
Це Л. Бердяєв назвав Леніна “гением бранной речи”. Відомі його примітки на полях статті Р. Люксембург , як то: “идиотка”, “дура”, “чокнутая”. Був Ілліч і абсолютним безбожником, але агіткою є нав’зана думка про нього, як повністю ігноруючого спиртне. Вже побачили світ документи щодо грандіозних банкетів, які Ленін влаштовував у Кремлі в умовах масового голоду. А покинути пити він вимушений був аж у 21-му, коли заявили про себе перші симптоми хвороби, яка вже 22-го зробила Леніна напівовочем. Його заповіти писалися іншими, в основному Троцьким, який був найбільше наближеним до Крупської.
Багато міфів існувало, та й зараз не без цього, навколо хвороби, смерті і подальшого ритуального поклоніння Леніну.
Щодо причин хвороби, яка у 22-му призвела до втрати пам’яті й мови, то довгий час Ілліча лікували від сифілісу. В сім’ї не було дітей в силу безплідності Крупської (однопартійці жартували, що Ленін одружився з Крупською заради її каліграфічного почерку). Та вождь мав п’ятирічний роман з Інесою Арманд, і саме з нестабільною в інтимності коханкою й пов’язують сифілісну історію. Але за Брежнєва була високофахова перевірка цього діагнозу, з вивченням збережених ленінських мізків. Дійшли висновку про відсутність такої “слизької” теми в причинах смерті.
Довготривалий час вивчалося питання отруєння, організованого Сталіним. У своїх пізніх роботах це досить чітко виписує Троцький. З часом і сам Сталін публічно, у стані випивши, обмовився про свою причетність до пришвидшення смерті. Не було дозволено провести якісну медекспертизу. Та й з часом знищено не тільки відповідні папери, але й всіх, хто був близьким до Леніна. В цій версії лишилося багато запитань, але вона не виключена.
Основною причиною захворювання й смерті нині вважається наслідок замаху на Леніна Фаїною Каплан. Одна з куль лишилися в шиї, перетиснула судину, це й спровокувало з часом низку інсультів.
Щодо мавзолейної проблеми, то з нею також пов’язано чимало версій, переважно містичного характеру. Річ у тім, що ініціаторами створення не мумії, а терафіми (не Єгипет, а Вавілон) були Дзержинський і Блюмкін, які фанатично переймалися окультизмом. Сталіна ж влаштовував ленінський культ, зо всіма його ритуалами, як альтернатива набридливому у своїй популярності православ’ю. Не зважалося й на те, що великий гріх стверджувати “Ленин — жив!”, вказуючи на блискучу лисину бальзамованого тіла.
Сьогодні ж російська молодь масово за те, щоб Леніна вкінці-кінців по -людськи поховати, влаштувавши в час цього заходу дискотеку (включивши щось на зразок Раммштайна). Цьому, з причин зрозумілих, опираються старші покоління, особливо люди похилого віку. Путінська ж влада на проблемі вдало грає, відволікаючи народ від питань на злобу дня.


КРИВАВА ЕКСПРОПРІАЦІЯ ЕКСПРОПРІАТОРІВ.

По Жовтневій революції проведено безліч досліджень і написано сонгми книг. Але залишилося багато білих плям, в більшості своїй завдячуючи ідеологічно та агітаційно заангажованій радянській історіографії, нині - російській. 7 жовтня вже давно не святковий вихідний. Але, як показує соціологія, переважна більшість українців -вихідців з СРСР, навіть не знають, що Велика Жовтнева соціалістична революція в сучасних підручниках вже називається простим словосполученням “блільшовицький переворот 1917 року”. До речі, саме так називали жовтневі події Ленін і Сталін, і тільки під святкування десятиріччя з’явився новий революційний термін. Зарубіжні ж історики усі 70 років цього чемпіонату світу з великої політики знаменували зазначену подію, як заколот.
Незаперечним є те, що 1917 рік багато в чому переломив світову історію, а соціальна демократія отримала поштовх саме від Жовтневої революції. Тим паче, слід ревізувати хоча б основні легенди і міфи навколо цієї події, зважаючи не тільки на зарубіжні джерела, але й на відкритий доступ до спецфондів і архівів КДБ, особливо в часи допутінської Росії та незалежної України.
У сучасній Росії щодо причин тих історичних потрясінь обговорюються різні химери: революцію організувала Англія; монархія була повалена змовою євреїв і масонів; зречення царем престолу — фальшивка, та й сім’я цього полковника з круговидом ротмістра розстріляною не була ( а О. М. Косигін і є Альоша, відомий спадкоємець царського престолу). Диму, як кажуть, без вогню...але тих же масонів в Росії у той час практично не було.
Якщо ситуацію спростити до відвертої та пересічно зрозумілої мови, то є сенс зазначити наступне: не було б більшовицького перевороту, якби ненажерлива імперія не вплуталася у світову війну, одної шостої суходолу планети Романовим було замало; створився непомірний розрив між царатом і простим людом під тягарем війни і господарської розрухи; політики розбудили сили, які потім змели їх усіх; влада вилилась на вулиці, а більшовики її підібрали, купка заїжджих професійних революціонерів (єврейських гангстерів) на чолі з Леніним і Троцьким вдало використали труднощі затяжної війни; майже на ціле століття червона чума заволоділа найбільшою державою світу, роблячи епізодичні спроби свого розширення.
Все так, але за всім цим бедламом стояли зовнішній фактор і великі гроші. Звичайно, спонсорами революції були й місцеві товстосуми (як то Терещенко, Морозов чи Шмідт), та це були копійки. За більшовиками також були бандитські грабунки банків, поштових відділків та привокзальних кас. Але центральну роль у фінансуванні революції зіграв банківський капітал, і в першу чергу — американський, якщо вірніше, то американські євреї-банкіри. Частину коштів було направлено в Росію через Троцького, частину — через німецькі канали, з виходом безпосередньо на Леніна. В цілому ж за цим стояли спецслужби Англії, США і Німеччини. Західні історики досконально розібралися в даному питанні і оцінили загальну суму фінансових витрат на російський заколот (долари, марки, фунти) співвідношенням у 9 тонн золота.
Щодо участі зацікавленої в революції кайзерівської Німеччини, то саме її спецслужби зіграли основну організаційно-рушійну роль. В. Черчіль 1929 року висловився образно вдало: «Німці завезли Леніна зі Швейцарії в Росію як бацилу чуми, в закритому вагоні». Наукові дослідження доводять, що цьому передували ніяк не ленінські задумки , а грандіозний системний план Ізраїля Гельфонда (Парвуса) щодо виведення Росії з війни через розпалювання революційної пожежі. Вже навесні 15-го було включено міждержавний багатоступінчатий механізм надходження коштів заколотникам. Тільки протягом своєрідного шлюбу між Леніним і Німеччиною в 1915-1918 рр, партія більшовиків отримала більше 50 млн марок. На той час це були шалено великі кошти. І як результат – Росію було вибито з війни.
Хто дав кошти, ті й нав’язали різного калібру кадри, в основному – єврейські. В цих розкладах Ленін став просто проросійською ширмою, в першу чергу для Свердлова і Троцького. При тому, що він все-таки привніс у революцію європейський шик, якого нахапався по швейцаріях, австріях і франціях. Потім буде боротьба цих трьох осіб (замах Ф.Каплан – спроба Свердлова прибрати Леніна), а переможцем вийде Сталін. На це було «добро» США і Британії. Не випадково, коли в 40-му Троцького буде смертельно поранено агентом НКВС, США відмовляться прийняти його тіло.
Що ж до штурму Зимового палацу і легендарного пострілу «Аврори», то захоплюючі кінокадри з х/ф Есфірі Шуб і Сергія Ейзенштейна – не більше, ніж ефектний пропагандистський штамп. Як 28 героїв-панфіловців або «Молода гвардія», з їх суцільними видумками.
Правда в тому, що Зимовий палац майже ніхто не охороняв і не обороняв. Там були 136 ударниць з жіночого батальйону, невелика кількість юнкерів та 40 георгійовських кавалерів, під командуванням одноногого героя на додачу. Його ж оточили 2.5 тис. матросів, більше тисячі з них - «штурмували». Юнкери розбіглися, козаки відійшли, але жінки-ударниці лишилися в строю і потім «згодилися» матросам, які через два дні передали їх в казарми Петропавлівського полку (Жах! Але факт…). Загинуло в цілому 6 осіб, поранено – 52, це достовірно описав Джон Рід.
Історичною правдою є слова Антонова-Овсієнка про арешт міністрів: «Кто здесь временный? Ваше время кончилось». А вже вранці в Зимовому палаці почалося масове мародерство. Сотні модних тоді шкіряних курток (бо в них не заводилися воші) було пошито саме зі зрізаної оббивки з крісел і диванів. Не менш цікавими були підвали, де зберігалися колекції рідкісних вин. Лише через декілька днів велику п’янку вдалося зупинити кулеметними чергами, залишки дорогоцінного вина було вилито в Неву.
І почалося. Бо більшовики діяли рішуче, без демагогії та лібералізму. З в’язниць випустили злочинців і відразу включили в збройні загони-«червону варту». Криваве колесо набирало обертів, офіційно було введено політичний терор. Смертельна злоба, помста виходили на перше місце. Навіть Пушкіна й Лермонтова було оголошено контрреволюціонерами.
Кістяк червоної армії і загонів ВЧК складали добровольці-іноземці (біля 300 тис.). Якщо й вести мову щодо пролетарської революції, то її допомогли здійснити й захистити найманці з угорців, хорватів, австрійців, латишів, естонців, китайців, послуги яких оплачувались зарубіжними грошима. Тільки китайські червоні частини, найбільш жорстокі, нараховували до 40 тис. осіб. Всіма іноземцями опікувався безпосередньо Свердлов (з часом саме його назвуть «кривавим механіком радянської влади»), і їх пачками приймали в партію. Допомагав «механіку» Ф. Дзержинський – злий геній терору. Це був не тільки революційний фанатик але й садист, не випадково його йменували «козлобородим палачем».
Та й білогвардійці стали відвертими бандитами. Знаменита контррозвідка Денікіна нічим не відрізнялася від ВЧК більшовиків
Про все це задокументовано багато вражень і спогадів очевидців і учасників. В першу чергу завдячуючи їхнім свідченням, відомо, що через звірства нової влади у 17-му в Петрограді був стан, гірший за блокаду Ленінграду. Переїзд уряду в Москву у березні 18-го пов’язаний саме з тим, що не могли угамувати матросів, які займалися відвертим бандитизмом і мародерством. Ще більш погіршилося при запровадженні політики воєнного комунізму. Зимою найціннішим подарунком у великих містах були дрова. А на суп йшла дохла конина. Живі коні у Москві та Петрограді зимами з’їдались повністю.
Не здичавіти було важко. Висихали й тіла й душі, а поля боїв були висипані кращими. І в цей час (парадокси періоду революційного) вже почали друкуватися й тиражуватися листівки Саші Коллонтай про любов, як стакан води – випив, мовляв, і пішов. Таким чином розкручувалась і сексуальна революція.
Кривава вакханалія не обійшла стороною й православ’я. У 18-му було відокремлено церкву від держави і почалося її гоніння, розгортався справжній релігійний геноцид. Було знищено більше 300 тис. священнослужителів, монастирі перетворювались в концтабори, десятки тисяч храмів було розвалено, заборонялися всі релігійні свята, навіть різдвяна ялинка. Ленін і Урицький вперто знищували не тільки православну церкву, але й слов’янську культуру.
Таким чином, задуривши голови простому народові гаслами «мир – народам», «заводи – робітникам», «землю – селянам», «владу - народові», більшовики встановили небачений до тих пір у світі червоний терор. Повна дезінтеграція імперії привела до параду суверенітетів на її просторах. Проти більшовиків виступила Білоруська рада, підтримавши Комісію порятунку батьківщини й революції. На Кавказі виник уряд Гірської республіки. Була проголошена автономія Сибіру та Алаш-Орди. Волзькі татари проголосили Урало-Волзькі штати, а крайові уряди виникли на Дону, Кубані та в Криму.
Лише в центральній московщині більшовики захопили владу без особливого спротиву. В немосковських околицях проти них вибухнула запекла війна.

ЖОВТЕНЬ І УКРАЇНА: ФАКТИ ПРОТИ МІФІВ.

Україна виходила з 1 світової війни психологічно контуженою та бруталізованою, зі зруйнованою економікою та втратами населення. То ж каталізатором масштабних суспільно-політичних змін у цій частині імперії стала саме Лютнева революція в Петрограді. Протягом кількох днів в Україні були ліквідовані всі органи старої царської влади, і падіння самодержавства зумовило піднесення українського національного руху. Вже на початок березня громадськість утворила свій представницький орган – Українську Центральну Раду. Після багатьох століть Грушевському (який хоч і з запізненням, але повернувся з Москви) та його молодій команді все-таки вдалося створити, або хоча б задекларувати, незалежну українську державу.

Про це в Україні замовчується, але Жовтневий переворот став повною несподіванкою для Центральної Ради, яка боялася зрадити заповітам Михайла Драгоманова. Саме він авторитетно й настирливо затягнув передову українську думку до московського соціалізму. І коли щербата доля України дала в 17-му державну владу нашим соціалістам-драгоманівцям, то вони кинулися здійснювати на практиці ідеї свого вчителя. Зовсім незабаром це призвело до суперечок з лідерами національних рухів і вилилося в різні нісенітниці на кшталт Третього Універсалу: «В ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо, що віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Саме з цієї безглуздості розпочалися на теренах нашої країни не тільки дивні, але й страшні речі.
Боляче про це говорити, але 40-мільйонна, багата й культурна українська нація не змогла втримати свою Богом дану державну незалежність, тоді як багато менші й бідніші народи зробити це зуміли. В історичних працях нинішнього дня, на жаль занадто політизованих і консервативних, не висвітлюється той факт, що московське ярмо в черговий раз було накладено багато в чому завдячуючи своїм домашнім безтолковникам. Доречно зазначити, що саме так вважають зарубіжні історики-україністи.
Ми, українці, весь час нарікаємо на підлотність сусідів, і не тільки росіян, але не на свій власний брак національного інтелекту й державницького розуму. Так було за Хмельницького і Грушевського, так сталося й за Кравчука, з його ядерними подарунками і будапештськими папірцями. Виходить, саме нас власна історія нічому не вчить. Навіть в тій частині, яка вже нам достеменно відома.
Весь світ спостерігає за тим, як українці саме зараз все ще по-совковому співають дифірамби Михайлові Грушевському до його 150-річчя. Суцільний єлей і повна відсутність об’єктивності. Так, він написав унікальну «Історію України-Руси», але історичним діячем виявився слабким, треба це визнати. Спочатку було гасло «Мати наша Україна і батько Грушевський», але потім – українське «поміж крапельками». Саме це з часом вилилось у його втечу закордон в критичний для державності період і подальші переговори з комуністами про своє повернення в Україну, заклики до інтелігентів-емігрантів співпрацювати з радянською владою. Та й « президент Грушевський» – також міф. Він навіть головою УНР не був, а тільки Головою Центральної Ради.
З одного боку, чим більше знайомишся з документальною основою того часу, тим частіше з’являються інтонації гіркоти. З іншого, розумієш, що державні українські лідери М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра й П. Скоропадський мали нещастя народитися в тій же імперії, де й Ленін, Троцький, Керенський, Денікін і Врангель. І були вони лише українськими сепаратистами, якого б негативу не принесли в це поняття нинішні події в Криму й на Донбасі. Для нашої історії вони не стали і не будуть політичним нафталіном, про це мова не йде. Але правду потроху треба звищувати над брехливою псевдонаціональною гордістю.
Стосовно хронології розвитку революційних подій в Україні, нині викладено все правдиво від шкільних підручників до солідних монографій. Інша справа, що вже час зміщувати акценти в бік об’єктивної деталізації. Бо Москва тоді офіційно проголосила, що вона воює й бореться «за мир во всем мире», а уряд Леніна не тільки підписав з Україною мирну угоду, але й визнав її державну незалежність. Українські міністри швиденько розпустили своє військо (ЦР підтримували близько 300 тис. вояків), бо росіяни, мовляв, добра бажають. А коли Винниченко з Грушевським закликали боронитись, то довіри до влади вже не було. Незабаром ті ж міністри опинилися у московських в’язницях, а Україна – у стані московської осади, або ж колонії. Вкотре було ігноровано народну мудрість: «Навіть москаль з неба – вірити йому не треба».
Більшовики усвідомлювали, що без України побудова нової пролетарської імперії неможлива (як нині дійшло це й до Путіна). Ленін першим зрозумів, що в тій ситуації без українського хліба Росії не вижити. Тому зголодніла московська саранча хмарою посунула на Україну. Вдало було використано улюблений московський прийом – наявність в Україні двох центрів влади, київського національного та харківського радянського ( уряд у Харкові складався з 4 росіян, 4 євреїв і тільки 3 українців). Як і в нинішній час, це було спочатку спровоковано, а потім подано як внутрішній конфлікт. Україна вимушена була звернутися за допомогою до Німеччини. Однією з причин такого європошуку була неприязнь у відносинах між Скоропадським та Винниченком, що також замовчується нашою вітчизняною історією. З часом, у сум’ятті революційних подій вирішальне значення мала не чисельна перевага, а ініціатива й натиск. У цьому більшовики проявили себе цікавішими. І робітники, солдати, та й селяни, були чутливішими саме до популістської більшовицької пропаганди. На додаток до цього Україну масово заполонили дезертири, які грабували та спалювали цілі села. Такого Україна не бачила з часів монголо-татарської навали.
Як наслідок, білі, червоні, анархісти, петлюрівці, німці – це був неминучий смуток України. В окремих населених пунктах влада змінювалася тричі на день.
Підкидали проблеми й місцеві отамани, яких в Україні проявилося декілька десятків, і які не взаємодіяли поміж себе, більше влаштовуючи гризню. Замовчується цікавий факт, що київське повстання навесні 19-го на чолі з отаманами Струком, Гончаром і Зеленим було розбито об’єднаним загоном китайських чекістів Лі Сю-Ляна та єврейських реакціонерів Міхаіла Віхмана. Якщо перші просто підзароблялись, то другі билися за свої братів-євреїв, яким розтрощили й пограбували крамниці й продовольчі склади на Подолі все ті ж повстанці. До речі, саме єврейські погроми перетворили Петлюру на жахливий символ українського антисемітизму. За це йому й помстилися євреї у 26-му, а паризький суд зовсім не випадково залишив на волі вбивцю Шалома Шварцбарда.
Єдиним отаманом, який, попри аморальність своєї поведінки, боровся з антисемітством, був Нестор Махно – харизматичний анархіст, командир 40-тисячної селянської армії. Саме він ввійшов у конфлікт з Григор’євим, найкривавішим в Україні отаманом, який був то червоним, то білим, то зеленим, і «пан Грициан Таврический» писався саме з нього. Це той Григор’єв, який успішно звільняв Одесу, Херсон і Миколаїв та не менш успішно їх грабував зі своїм військом, яке включно з отаманом прославилося п’яними оргіями. Цікаво, що Махно вважав саме цього «козака» основним конкурентом у заграванні з радянською владою і отриманні від неї прибутку, тому підступно його знищив, залишки війська залучивши до себе.
Маловідома в Україні історія роману-обожнювання Махна й анархо-партизанки Марусі Нікіфорової. Саме Маруся, за епізодичної підтримки отамана, блудливого у своїй вірності владі, готувала замахи на Леніна та Денікіна й за малим не знищила їх реально. Нею та її загоном переймався особисто Дзержинський, особливо після їхньої спроби зірвати Кремль. Але взяла Марусю контррозвідка Денікіна й влаштувала показове повішення у Сімферополі.
Цікава історія людини-легенди Григорія Котовського, і не тільки тим, що до 17-го він був широко знаною кримінальною особистістю. У 25-му його ліквідували за особистого замовлення Сталіна, такому висновку слугують архівні наробки останнього часу. Як підстава для ліквідації – для починаючого вождя занадто непокірним був цей найавторитетніший командир, з яким поруч міг стати хіба що Фрунзе. Цікавим є й те, що Котовський ввійшов у трійку важливих осіб імперії (плюс Пирогов і Ленін), забальзамованих у склепах (нині м. Котовськ Одеської обл.).
Забагато неправди й навколо Троцького. Стала в Україні думка про те, що багато в чому через нього не відбулася УНР, є не тільки хиткою, але й хибною. Про симпатії в українстві до цієї знакової в історії фігури свідчать багато «піднятих» сьогодні матеріалів. Відомі низка статей, в яких Троцький обґрунтовано доводить необхідність створення незалежної соборної української держави. Вороже ставлення до нього з боку Сталіна й пов’язане, зокрема, з побоюванням об’єднання українського націоналізму з троцькізмом. Також цікаво знати, що рідне для Льва Давидовича село Янівці на Херсонщині у 20-ті роки називалося Троцьким. Відомо, що у 26-му в селі мешкало 244 українці, 18 молдаван і … жодного єврея.
Єврейська тема в тій революції взагалі дуже принадлива у своїй закритості. Так, євреї очолили революцію і нову державу на ранній стадії, про що в нинішній Росії дискутують все гучніше, але в Україні того часу вони проявилися помірно. Та все ж… Ще не вщухло обурення з приводу заяви Президента Ізраїлю, в якій він назвав українців винними у Холокості. Перебір, звичайно. Не завадить нагадати ізраїльському посадовцю, хто був провідником людожерської політики Кремля на українських теренах у страшні тридцяті. Тими «демонами», хто організував винищення майже 9 млн сільських українців, були саме «суцільні слов’яни»: Соломон Мазон, Лазар Каганович, Мендель Хатаєвич, Зіновій Кацнельсон, Яків Камінський, Ізраїль Івановський, Генріх Ягода. Так що гортати й перетрушувати болючі сторінки спільної історії нема сенсу, нам разом жити як у великій хаті Земля, так і в невеличкій кімнаті Україна.
Звичайно, в пожовтневий період було дуже багато героїки з боку захисників української незалежності. Про це чимало написано й опубліковано. Дещо затемненим лишається хіба що Товариство «Вільне козацтво», яке накрило майже всю Україну, та найліпше проявило себе на Київщині й у Звенигородському та сусідніх повітах. Це їх відомий більшовик-садист Муравйов назвав твердинею українського шовінізму, бо в сутичках саме з вільним козацтвом його війська втратили кількакратно більше, ніж будь-де в Україні. Цікаво, що звенигородці 1918 року розбили й добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусили сапати буряки.
Ще в 20-х потрапило до українського лексикону й гасло «Слава Україні!». Достеменно відомо, що цей заклик вперше виник у кінному полку «Чорних запорожців». Щоправда, відповідь була «Козакам слава!». А от «Героям слава!» історики пов’язують з кубанським козацтвом, яке розглядалося як частина України. Подібним чином взаємно віталися і повстанці «Холодного Яру». А вже потім все це стало символом УПА, й тепер на футболі ним стоголосо зриваються стадіони.
В цілому ж Україна програла війну з Московією у 1918-1921рр, завдячуючи брехливій російській пропаганді, наївності свого населення та нерішучості, а то й відвертій продажності, висунутих часом власних верховодів. Але крах царської імперії допоміг українцям в черговий раз створити свою державу з власним урядом та армією і розмістити Україну на політичній мапі Європи. Потім, в період між двома світовими війнами, українці стали найбільшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Вони не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма сусідами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До РСФСР було відірвано Північну Слобожанщину (частина територій нинішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей), частину Донеччини (третина Ростовської області) і Західну Кубань (Краснодарський край).
Важливо також зазначити, що більшовицька партія перемогла всі інші партії, бо вона за своєї ідеології найбільше відповідала, та й відповідає донині, світогляду росіян-московитів. Не Ленін з Троцьким махали шаблями, і не Сталін з Ворошиловим водили бронепотяги, і не Арманд з Люксембург хвилями поширювали сексуальну революцію, і не Ягода з Єжовим особисто вбивали і калічили. Це була вона, агресивно-слухняна російська більшість. Так що більшовизм – це московське національне явище. Ленін «сотовариші» лише вміло використали цей більшовизм у кожному з росіян.
Зараз в Росії стає все моднішим називати 1917-1924 рр «окупаційним режимом Леніна-Троцького». Може й так, їм там видніше, але ми, українці, чітко пам’ятаємо, що Україну в той час топтали російськими чоботом і личаком.

УРОКИ ІСТОРІЇ.

Отже, маємо всі підстави розглядати Росію, як природну історичну спадкоємицю не тільки політичного й ідеологічного капіталу Чингіз-Хана, але й «Великого Жовтня». Як і те, що СРСР був хитрою формою московської імперії. За останні 200 років Росія воювала 131 раз (тільки російсько-українська війна вже двадцять друга). З них лише 4 війни були оборонними. Якщо у Х11 ст. московська держава мала 216 тис. кв. км, то у ХХ ст. вже 23 млн. І безпрецедентними за масштабами й подовженістю геноциду були не Німеччина з нацистами, не Камбоджа з хмерами і не Китай з хунвейбінами, а наше породження Жовтня – Радянський Союз. Особливо в ленінсько-сталінській частині його існування.
Росія сьогодні, як прищепа азійської дички на слов’янській культурі, як явище новітнього нацизму. Цю країну, з її «іхтамнєтами», бояться й остерігаються не тому, що вона сильна, а тому, що божевільна, оскільки випустила джина геополітичного безчинства. У Путіна склалося привести весь світ до бойового стану. Вкінці-кінців всі дійшли висновку, що кремлівський «прищ» завдає неприємності.
Як ставити на місце оскаженілих, Захід відпрацював ще на СРСР. Тим паче, у сучасному світі право вже стало важливішим сили, та й не полює орел мух, образно кажучи. Демократичний світ вимушено визнав: по російсько-українському кордону проходить цивілізаційний розлом. Якщо для Європи останнього часу наша війна була десь там у телевізорі, який можна за бажання просто виключити, то зараз вже й вона зрозуміла – це і їхня війна, тільки з відтермінуванням. Просто Україна є першою у списку. Отже, надійшов час створити для вгамування агресора антиросійський блок народів.
З одного боку, ми, українці, тішимося з такого повороту подій, а з іншого – вимушені опікуватися своїми внутрішніми проблемами щільніше. Все більше й більше віддаємо належне тому, що ключ до стримування навіженої Росії - в укріпленні України зсередини.
Живемо в час бурхливий, суперечливий, бентежний, трагічний та величний водночас. Кожен з нас фізично відчуває, як сповзають всі рабські нашарування, від Жовтня до Майдану, ніби шкіра з гадюки. Тільки вчимося творити нову долю на руїнах старого, роблячи перші несміливі й незграбні кроки в Європу. Геть усі. Включаючи владу й олігархів. Усі ми з однієї макітри.
Владу у нас історично не люблять, бо вона завжди була чужою. Для українців це ментальне. І не така вже й проблема, що ще не маємо в нашій країні людини-лідера, гідного свого народу, ще не виріс, ще десь на підході хтось на кшталт Цезаря, Черчіля, Тетчер або Валенси. Як і рішення проблеми з олігархами, чиїх 14 сімей привласнили близько 90% національних багатств. Чи вихід зі стану, коли віллу корупціонера можна елементарно сплутати з віллою борця з корупцією. Мабуть деякий час ще доведеться петляти в дощ без парасолі і при цьому не змокнути, як деякі вітчизняні кравчуки.
Дещо жорсткіше слід відноситись хіба що до проблеми Донбасу, який, наїжачившись триколорами, безжалісною косою пройшовся по численних родинах, перетворив учорашніх друзів на вічних ворогів. Вірніше, до його мешканців. Бо самим донбасівцям соромно скаржитись на те, що Київ їх не чув. Адже в Києві, і не тільки, до квітня 2014-го також був «донбас». Бо це була «сім’я» їхнього Януковича – малоосвіченого функціонера з кримінальним минулим, президентськими ляпсусами, пропутінською залежністю та відвертою безкультурною поведінкою.
Інша справа нагадати багатьом з них, нахабно проросійським, що до 1932 року на Сході України розмовляли виключно українською мовою. Це Нечуй-Левицький, Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко, показуючи життя та побут українців Сходу, виставляли москаля як зайду, пияка і повну протилежність українцям. Червона комуна увірвалася в мирне життя східняків-українців мов смерч, влаштувавши штучний Голодомор. Коли українців майже не залишилось, почалося масове переселення з Росії на українські землі.
Ось вона – правда. Все інше від юродивих кремлівських путінофілів, або від місцевих пузатєїв, які тисячами заганяють безхребетний люд на похорони якогось бандюка Мотороли.
А ще, будьмо спокійнішими. Бо ніщо не викликає такої паніки, як заклик «Тільки без паніки!». Часто жертва сама провокує агресора своєю гоноровою поведінкою.
Й наостанок. Трагедія української дійсності, в якій ми з вами живемо, не тільки в поганих керівниках, зрадливій еліті, нелюбові самих себе як нації і т.п., а ще й в незнанні власної історії, та й небажанні зрозуміти її істинну суть. Тому правда історії, її уроки допоможуть досягти тої України, в якій спільні друзі і вороги, спільні герої, спільні надії і плани, спільні перемоги і життєві радощі в любові і достатку.
Моя хата скраю - вже не проходить. Взяти цвяхи й забити на все – вже не виходить.

Володимир Сіроштан

{module mod_knopka_comments}

O seu apoio é importante, independentemente do valor que está disponível a doarimage


88888


 ban23


Читати Українською!

Бібліотека у Португалії

R. Saco 1, 1150-311 Lisboa

85


 

Громадське незалежне
телебачення 
«Тризуб TV»

tryzub tv


 



Книга пам'яті


УГКЦ у Португалії

Розпорядок Богослужінь



Уроки португальської мови


Відеоархів Спілки:

Статистика
Перегляди статей
18636928
Лічильник

Українська рейтингова система