ДОПОВІДЬ ВЛАДИКИ ЙОСИФА МІЛЯНА НА ЗУСТРІЧІ ЄПИСКОПІВ СХІДНИХ КАТОЛИЦЬКИХ ЦЕРКОВ ЄВРОПИ ЩОДО СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МІГРАЦІЇ

Голова ПМВ Владика Йосиф Мілян у своїй доповіді на Зустрічі єпископів Східних Католицьких Церков Європи у Фатімі розповів про сучасну українську міграцію і представив діяльність УГКЦ у відповідь на виклики, які постають через міграційні процеси.

Нижче подаємо текст доповіді Голови ПМВ.

Преосвященні Владики, сьогодні ми зібралися у місці і часі, які символічно та безпосередньо пов’язані з моїм українським народом. Ми наближаємося до 100-ліття фатімських об`явлень Пресвятої Богородиці, які святкуватимемо наступного року. Саме 100 років тому Вона – Мати Церкви – через трьох малих діточок закликала весь світ до щирої молитви на вервиці та покаяння. В особливий спосіб вона закликала молитися за навернення Росії.

Щиро зізнаюсь, для багатьох з наших людей - як в Україні, так і поза її межами, - цей заклик Матері Божої залишався незрозумілим до недавнього часу. Однак, події на Майдані у Києві, неоголошена війна Україні з російським агресором, яка вже триває понад два роки, війна у Сирії та активна участь у ній північного сусіда України, вказує нам ще більше на велику потребу молитви, особливо за навернення Росії. У той час, коли порушуються всі головні принципи міжнародного права, а світом намагається запанувати страх і невпевненість у завтрашньому дні саме молитва до Господа про мир і милосердя є найпотужнішою зброєю, яку ми можемо запропонувати світові.

Українські мігранти з усіх країн Західної Європи, а також з вірні з України прибули сьогодні до Фатіми на паломництво, щоб випросити у Матері Божої ласки миру для цілого світу, миру, який від Бога походить. Ми вкотре зустрілись, щоб обговорити питання душпастирства східних католицьких мігрантів у західних країнах.

Сердечно дякую за можливість розповісти коротко про те, хто такі сучасні українські мігранти у Західній Європі, з якими душпастирськими викликами нам, душпастирям, доводиться зустрічатися у праці з ними і яку модель душпастирства східних католицьких християн у Західних країнах Європи пропонуємо.

Характеристика сучасної української міграції у Західній Європі

В останній понад 100-літній період своєї історії український народ пережив чотири хвилі міграції, кожна з яких мала свої причини. Ця остання, четверта, у контексті інших є особливою, бо вона неофіційно розпочалася у той час, коли Україна вирвалася з радянського ярма і здобула свою незалежність як держава. Якщо на початку 90-х років міграція українців в Європу не була особливо помітною, то напередодні ювілею 2000-ліття християнства та опісля вона набула вже масового характеру. Статистичні дані різних соціологічних служб вказують на те, що протягом останніх 25 років із України емігрували від 3 до 6 мільйонів осіб. Велика частина з них опинилася у країнах Західної Європи, зокрема в Італії, Іспанії і Португалії, де законодавство та умови праці врахували проблеми та інтереси українських мігрантів.

Щоб зрозуміти, наскільки українські мігранти зуміли себе добре зарекомендувати у Європі, наскільки масовою була міграція, назву кілька цифр із соціологічних досліджень, проведених «Карітас». Якщо на початку 90-х років про присутність українців у тій чи іншій країні Західної Європи ми не знаходимо і згадки, то вже після 2000 року вони займають перші місця першої п’ятірки. У 2011 році українці навіть очолили найчисельнішу міграційну групу в країнах ЄС. Потрібно також зауважити, що велика частина українських емігрантів походить із Західної України, де переважна більшість - вірні Української Греко-Католицької Церкви.

Основною причиною четвертої хвилі української міграції було тяжке економічне становище на Батьківщині, коли ці мізерні заробітки не дозволяли належно утримувати родини. Через це ця міграція названа як «хвиля трудової міграції». Вона мала як свої позитивні, так і негативні сторони. До головних позитивних ознак слід зарахувати у першу чергу те, що після падіння так званої «залізної завіси» українці отримали можливість вперше пізнати Європу, а Європа – їх. Саме тоді розпочалися процеси євроінтеграції України, від самого народу. Водночас хвиля трудової міграції зруйнувала багато українських родин, що стало найбільшою раною нашої Церкви та суспільства, яку доведеться загоювати ще багато років. Справа у тому, що у пошуках заробітку для утримання своєї родини вирушав хтось один із сім`ї. Переважно це робили жінки, матері. Відсутність жінки далась взнаки у її родині. Розлука віддаляла від матері дітей, від жінки чоловіка. У багатьох випадках сім’я нібито, для ока залишалась, але насправді була позбавлена атмосфери любові, довіри, тепла. Хоча багатьом вдалося зберегти свою родину, а декому і відродити.

Кілька слів потрібно сказати про реінтеграцію і сучасний стан останньої хвилі української трудової міграції. На початку міграції більшість українців планували заробити гроші і повернутись додому до своїх рідних. Згодом вони зауважили, що цей варіант не завжди добре спрацьовував. А тому, користаючи з різного роду можливостей легалізації, велика частина українських мігрантів почали по іншому будувати власні плани. Більшість з них почали усвідомлювати, що слід дбати не тільки про своїх рідних в Україні, але жити повноцінним життям у країні перебування. Відтоді українські мігранти почали більше дбати про створення різного роду культурних асоціацій, товариств, шкіл, яких на даний час у країнах Західної Європи є чимало. А такий розвиток ситуації дає нам усі підстави говорити про те, ми маємо справу з зародженням нової української діаспори в Європі, яка є новим явищем, що потребує адекватної душпастирської відповіді.

Душпастирство сучасної української трудової міграції у країнах Західної Європи

Українська Греко-Католицька Церква свою місію усвідомлювала, тому працювала і надалі продовжує працювати над тим, щоб душпастирську опіку мали всі вірні у країнах їхнього перебування. Для того, щоб належно координувати процеси душпастирства, у 2007 році офіційно було створено Пасторально-Міграційний відділ, який очолюю довіреною мені місією Глави УГКЦ. Діяльність цього відділу спрямована передусім на налагодження душпастирства у тих країнах, де УГКЦ не має своїх власних церковних структур. Завдяки злагодженій співпраці між вірними, єрархами і священиками у країнах Західної Європи, у яких УГКЦ немає своїх власних церковних структур, вдалося відкрити 255 церковних спільнот, якими опікуються 173 священики. Це лишень поверхнева статистика, але є тенденція щодо зростання чисельності спільнот. Українські мігранти, які зароджують нову українську діаспору в Європі, щораз більше усвідомлюють потребу щодо розвитку своєї церковної ідентичності через активну участь у Святих Тайнах своєї Церкви.

Якщо душпастирство останньої хвилі українських мігрантів регулювалося ситуативно – через контакти між єрархами, то з 2004 року весь процес координації душпастирства мігрантів набрав так би мовити канонічного статусу. Сталося це завдяки Інструкції «Erga migrantes caritas Christi», яка 1 травня 2004 року була представлена Папською Радою до справ душпастирства Мігрантів і Подорожніх. Важливим є той факт, що документ виокремлює окремим пунктом принципи душпастирства східних мігрантів католиків і звертає увагу на канонічний обов’язок мігрантів католиків, що приналежать до Східних Католицьких Церков, «притримуватися – повсюди, де тільки це є можливим, - власного обряду, який слід розуміти як літургійну, богословську, духовну та дисциплінарну спадщину». Як наслідок, навіть «хоч би вони і були доручені опіці Єрарха або пароха іншої Церкви свого права, залишаються, однак, приписаними до власної Церкви свого права»; більше того, навіть довготривала практика приступання до Святих Таїнств у відповідності до обряду іншої Церкви свого права, зовсім не означає, що тим самим вони стають приписані до цієї Церкви свого права» («Erga migrantes caritas Christi», п. 52).

Від моменту, відколи була представлена Інструкція «Erga migrantes caritas Christi», пройшло вже 12 років. Це є дуже малий період. Проте, у світі, який так швидко змінюється і у якому ми живемо, це є достатній час, щоб бодай загально оцінити згаданий документ, адже протягом цього періоду поодинокі Церкви sui iuris застосовують його у практиці.

Отож, коли йдеться про душпастирство українських мігрантів у Європі, то хотів би сьогодні ще раз подякувати Папській Раді до справ душпастирства Мігрантів і Подорожніх за цей документ, який на сьогодні є надалі актуальним. Адже через систему національних координаторів, яка була запропонована згаданою Інструкцією, вдалося вирішити стратегічні душпастирські питання. Принаймні, на сьогодні ми можемо ствердити, що наші мігранти у більшості мають доступ до участі у богослужіннях своєї Церкви.

Виклики та перспективи

Поряд з тим, слід визнати, що практична реалізація «Erga migrantes caritas Christi» виявила немало проблемних моментів в організації душпастирства східних мігрантів католиків, які потребують адекватного вирішення. Дозвольте звернути увагу на три, які, на мою думку, належать до фундаментальних.

Співпраця між Церквою «відбуття» і Церквою «прибуття» мігрантів

Автори Інструкції «Erga migrantes caritas Christi» дуже слушно акцентують на тому, що душпастирство мігрантів є спільною справою, через що співпраця між Церквою «відбуття» і Церквою «прибуття» мігрантів є просто необхідною і конечною. Зрештою, ця співпраця базується на спільній еклезіології, адже усі ми, незалежно від літургійного обряду, є дітьми однієї і тієї самої Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Досвід, який вдалося здобути нам протягом часу застосування Інструкції, показав нам доцільність і необхідність співпраці між Церквами «відбуття» і «прибуття» мігрантів. Завдяки такій тісній співпраці нам вдалося досить швидко налагодити ефективне душпастирство у країнах Західної Європи, де УГКЦ не має своїх власних церковних структур. Прикладом може бути Португалія, Італія, де на самих початках вдалося налагодити добрі фундаменти співпраці. Таким чином вдалося досягти великого успіху у номінації національних координаторів, коли особа координатора узгіднювалася між Главою Церкви і Головою Конференції Єпископів країни перебування українських мігрантів.

Проте не всюди справи йдуть добре. Багато чого залежить від людського фактору. Говорю про це тому, що цей людський фактор слід врахувати і в церковних документах, які регулюватимуть питання душпастирства східних мігрантів католиків.

Питання одружених священиків

Одружене священство у східних католицьких церквах належить до їхніх дисциплінарних традицій. Цей факт є загальновідомим. Водночас на практиці виникають поважні проблеми, щоб на офіційному рівні полагодити справу поручення душпастирства тієї чи іншої громади мігрантів одруженому священикові. Зрештою, все також залежить від людського фактору.

Ми дуже добре усвідомлюємо, що вірному Латинської Церкви важко сприйняти сам факт існування одруженого священства. Зі свого боку, ми намагаємося, по можливості, для душпастирства українських мігрантів у країнах Західної Європи шукати неодружених священиків. Проте, мушу визнати, що кандидатів до неодруженого священства у наших Семінаріях є дуже і дуже мало. Водночас, маю визнати, що з року в рік ми також відчуваємо брак покликань взагалі, як до священичого, так і до монашого стану. Через це у семінарійній формації ті, яким довірено провід семінаристів, наголошують на важливості посвячення себе цілковито Христові і його Церкві через неодружене священство. Проте, ми не можемо змусити кандидата до священства приймати його у неодруженому стані. Слід визнати, що стан – це також покликання. І найголовнішим є те, щоб він провадив людину до спасіння.

В історії Української Греко-Католицької Церкви ми вже маємо негативний досвід, коли йдеться про недопущення одружених священиків наприкінці XIX ст. до душпастирства наших вірних у Південній і Північній Америці. Нерозуміння дисциплінарної традиції Східних Церков представниками місцевої єрархії, а також деякими представниками відомої на той час Священної Конгрегації Propaganda Fidei допровадило до того, що багато українських мігрантів запросили до себе на служіння священиків православної Церкви, які радо на це погодилися. Таким чином, східні католицькі мігранти були змушені відійти від католицької Церкви, у якій були виховані.

Добре розуміючи різносторонність проблематики, яку порушую, все ж таки звертаю увагу на те, що дане питання потребує чіткого і недвозначного вирішення на найвищому рівні, щоб не постраждала найвища справа – спасіння душ. Адже ж відомо є, що salus animarum suprema lex.

Заснування церковних структур на нових територіях

Українська трудова міграція, особливо у країнах Західної Європи, як вже згадувалося раніше, виявляє всі ознаки того, що вона поступово переростає у діаспору. Бажання зберегти свою власну духовну, культурну, національну ідентичність, а водночас всесторонньо пізнати культуру країни перебування стає пріоритетним прагненням сучасного покоління українських трудових мігрантів. Помітно, що багато людей починають усвідомлювати, що не можна ціле життя мандрувати пустелею, потрібно врешті решт прийти до Обіцяної землі. Іншими словами – не можна ціле життя бути мігрантом, потрібно чітко окреслити: ким я є і чого я хочу. Здається мені, що такі бажання потрібно тільки вітати, оскільки вони дають і нам можливість сформувати належне душпастирство.

Уважна лектура згадуваної неодноразово Інструкції «Erga migrantes caritas Christi» демонструє, що даний документ регламентує тимчасову ситуацію людини, коли вона є мігрантом. Проте, як Голова Пасторально-Міграційного відділу з власного досвіду душпастирських відвідин вірних УГКЦ зауважую, що ситуація, яка склалася, вимагає більш стратегічних і далекоглядних кроків, які б дозволили більш ефективно і довготривало вирішити питання душпастирства вірних тієї чи іншої Східної Церкви. Маю на увазі створення нових церковних структур у країнах Західної Європи - там, де їх немає. Переконаний, що це є неминучим кроком.

Українська Греко-Католицька Церква вже має приклади історії утворення таких структур у Західній Європі. Йдеться про Апостольський екзархат у Німеччині, який був створений у 1959 році Папою Іваном XXIII, а також Єпархії Пресвятої Родини у Великій Британії та Св. Володимира Великого у Парижі, які початково засновувалися як екзархати, а з часом були переформовані у єпархії. Глибоко переконаний, що у таких країнах як Іспанії, Італії та Португалії, яка сьогодні нас усіх приймає, сформувався вже достатньо добрий грунт для того, щоб створити нові структури для душпастирства вірних УГКЦ. Такі кроки дозволять Церквам одного і того самого кореня, але різних літургійних традицій ще більше пізнати одне одного і збагатити одне одного. Не менш важливим фактором є те, що східні католицькі християни можуть допомогти місцевим Церквам оживити християнські цінності Європи. Зрештою, частково вони вже цю місію виконують.

Висновки

Феномен міграції для сучасної Європи став великим викликом, у якому одні вбачають загрозу, другі – шанс. Важко збагнути і належним чином оцінити всі аспекти цієї проблематики, адже вона дійсно є складною. Проте, коли поглянути на цей феномен у світлі віри, то і у ньому побачимо руку Божого Провидіння, яка мудро провадить людством. Світло віри каже нам бачити у кожній людині, яку посилає нам Господь, у першу чергу дитину Божу, яка є сотворена на Його образ і подобу.

Переконаний, що тільки такий, так би мовити богословський підхід, може допомогти нам дуже у пошуку відповіді на питання про те, куди і в якому напрямку ми повинні рухатися у душпастирстві східних католицьких мігрантів у Європі.

І ще. Здається, прийшов той час, "час кайрос", коли ми маємо всі шанси у Європі у повноті пізнати красу Католицької Церкви, у її різноманітних обрядах і літургійних традиціях. Від нас вимагається лише створити умови для того, щоб вони належним чином розвивалися та служили духовній і культурній спадщині того народу, де вони знайшли свій захист.

ПМВ УГКЦ

{module mod_knopka_comments}