Україна і «русский мир». Хто боїться «змістовної українізації»?

Автор: художниця Вікторія Целуйко

В Україні триває русифікація. Йдеться не про збільшення частки російської мови у публічному просторі (хоча й такого ґатунку фактів вистачає), а про витіснення мови української звідти, де вона має бути органічно присутньою. А ще – про нав’язування українському соціуму російського стилю поведінки в публічному просторі і російської стилістики повсякденності. Тобто йдеться про загальні процеси, які нерідко не помічаються тими, хто переймається цими проблемами, через їхню заклопотаність безліччю часткових речей. Тим часом «русский мир» не здає позиції, навіть у столиці, і властиво стихійними чинниками це пояснити неможливо. Принаймні, домінують не вони.

Мова бізнесу – російська?

Найперше зверніть увагу на рекламу. Навіть за часів Кучми і навіть у Криму вона практично вся вже була українською мовою! І це було правильно – йшлося про цілісність інформаційного простору країни. А подивіться сьогодні на Київ під цим кутом і послухайте аудіорекламу у магазинах…

Чи завітайте до супермаркетів «Сільпо». Всі написи там, принаймні, у Києві – українською. Переважна більшість касирів і касирок звертається до тебе спершу російською, але одразу переходить на українську, якщо ти з ними розмовляєш нею. Але, даючи тобі чек, ці «напівукраїномовні» неодмінно скажуть: «Приходіте єщьо», – зазвичай із непідробним полтавським чи чернігівським акцентом. Невже це принципова позиція власників мережі?

Та що там супермаркети – візьміть київські базари, де чи не 90% продавців – україномовні, і навіть кримські татари, яких у силу відомих причин стало там не так мало, передаючи тобі куплене, скажуть: «Дякую». Але при цьому цінники на ятках, за дуже рідкісними винятками, російською мовою: «Лук», «Картошка», «Арбузы»… Це принципова позиція власників базарів?

А як вам «Вареничная Катюша» – і намальована стилізована дівка а ля рюс? Коли це вареники були національною стравою «Катюш»? Але нас усіх до цього наполегливо привчають, до того, що Україна – це така собі Росія…

Ну, а з «Аптеками низьких цін» узагалі цирк. Усе українською мовою. Фармацевти та провізори розмовляють українською – нерідко навіть із тими, хто звертається до них російською (протестів проти цього я не чув – усе-таки українська столиця…). Проте на бейджиках їхніх – поряд із написом «Аптека низьких цін» – пару місяців тому імена цих молодих фармацевтів писалися так: «Оксана Валерьевна», «Петр Игнатьевич», «Надежда Викторовна»… Це що, менеджмент аптек вважав, що українська мова непридатна для того, щоб нею можна було звертатися до працівників, тобто ввічливими можна бути, лише розмовляючи російською? Втім, останнім часом ситуація з бейджиками наче нормалізувалася, – але чи повинна вона взагалі була виникати?

Хто боїться «змістовної українізації»?

А телебачення? Так, за два роки знято декілька українських телефільмів, є непогані публіцистичні програми, а показ російських найбільш одіозно-пропагандистських серіалів заборонений, але все одно «русский мир» панує на телеекрані, нав’язує себе як чи не єдино можлива реальність. Ідеться не лише про нескінченні фільми «из русской жизни», де не побачиш реального життя реальної Росії; йдеться також, скажімо, про те, що на телеканалі СТБ у майже всіх шоу-програмах беззастережно домінує російська, причому як мова «цивілізована», «городська». Відтак навіть україномовні учасники цих шоу намагаються перейти на російську, бо де-факто її їм нав’язують ведучі.

Автор цих рядків не є прихильником «тотальної українізації»; водночас не можна вважати нормальною ситуацію, коли, за даними перепису населення 2001 року, для 2/3 громадян рідною мовою є українська, для 1/3 – російська. Це – наслідок багаторічної імперсько-шовіністичної практики «обрусіння» та «совєтизації», це – показник постколоніального та постгеноцидного стану України. Такий стан може і повинен бути змінений. Мої колеги Оксана Пахльовська й Ігор Лосєв та автор цих рядків писали про це, ще напередодні Революції гідності і під час неї, ведучи мову про методи деколонізації та змістовної (а не тільки «словесно-філологічної», хоча й остання однозначно потрібна) українізації.

Описання цих методів – це інша тема. Тут же зазначу, що ані національна консолідація (необхідна для вирішення внутрішніх завдань України), ані протистояння агресивній експансії «русского мира» без таких заходів неможливі. Навіть у тому, що стосується війни, ця теза справедлива; так, на фронті з російськими агресорами та їхніми маріонетками самовіддано воює чимало російськомовних українських громадян, але людські втрати могли би бути на десятки, а то й на сотні бійців меншими, якби російська мова не переважала в лексиконі військовиків. Бо ж у бойових діях вирішальну роль нерідко грають кілька хвилин, якщо не кілька секунд, а швидкість реакції на почуту іншою мовою команду чи перехоплене повідомлення завжди дещо сповільнена. Чи не тому агресори так бояться «правосеків», що накази там віддають переважно українською, і противник не завжди встигає зреагувати?

До цього варто додати, що досі не проведена ефективна чистка війська від прихильників «русского мира» й особисто Путіна; цей факт засвідчений десятками фронтовиків у соціальних мережах, на телебаченні та радіо. Тому слід завершити і змістовну, і мовну українізацію Збройних сил, Нацгвардії, СБУ й інших силових структур; слід негайно закрити або націоналізувати телеканали та радіостанції, які пропагують цінності «русского мира» чи ведуть пораженську агітацію, ледь замасковану під пацифізм.

Але певні політичні сили, тим більше, впливові бізнесові структури всьому цьому противляться, відчуваючи, що в такому разі межі їхнього впливу істотно зменшаться, а то й зійдуть нанівець.

Отож повторю ще раз: «змістовна русифікація», на повну силу розгорнута режимом Януковича, не змінилася рішучою «змістовною українізацією» (бо ж навіть та сама «Вареничная Катюша» – це один із численних інструментів впливу на підсвідомість киян – мовляв, ви живете в «исконно русском городе»). І це все не стихійне явище, це елемент великої політичної гри. Та про участь тих чи інших політиків і політичних сил у ній – іншим разом.

Це все – далеко не вичерпний перелік спостережень і висновків. Наголошую: мова в публічному просторі за українських реалій – вираз більш загальних речей, передусім орієнтацій нашої, прости Боже, «еліти». Проте на рівні мови все не вирішується; українською мовою може не тільки вестися свідома антиукраїнська агітація (днями чув у метро барда з гітарою, який гарно співав уміло скомпоновану пісню про «братовбивчу війну на сході» між «братами-слов’янами», яких на це спровокували неназвані «темні сили»), а й здійснюватися нав’язування цінностей і стереотипів «русского мира».

Отак от почнеш збирати все докупи – і згадуються слова з київського щоденника Дмитра Донцова, написані ним у 1918 році, в часи гетьманування Павла Скоропадського: «На Україні будують Росію». Відомо, чим закінчилася та спроба побудови наполовину України, а наполовину «другої Росії», нехай і не більшовицької, чи не так?

Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Українська Правда

{module mod_knopka_comments}