Думати про головне — це пам’ятати про українську державу

Існують різні визначення нації, також по-різному можна ставитися до того, коли і як вони виникають. Можливо, найбільш романтичне тлумачення пов’язане з твердженням, що нація виникає тоді, коли хтось вперше проливає кров в обороні її прав (падають перші червоні краплі крові на чорну українську землю). Коли ж починається Україна?

Відразу зазначу, що не варто озиратися на біблійні часи, або ж претендувати на санскрит. Починати слід з Європи, оскільки європейська ідентичність сприймається як невід’ємна частина самої української ідентичності без жодних дискусій і питань. Насправді непросто прослідкувати виникнення національних почуттів як окремого феномену, поруч з інтересами щось продавати або когось визискувати.

Першим європейським націоналістом/патріотом називають спартанського царя Леоніда, який загинув зі своїм загоном, захищаючи всю Грецію від персидських загарбників у 480 р. до Р.Х. Цей приклад стає архетипічним у всій світовій культурі. Хоч на той час політична Греція являла собою конгломерат ворогуючих між собою полісів.

За Юрієм Шевельовим, власне українська мова виникає не раніше VII ст. Однак до мовної (етнічної, культурної) єдності обов’язково має додаватися політична складова. Сучасна українська нація, як і всі теперішні європейські нації, є продуктом Середньовіччя. І це, мабуть, домінуюча концепція. Тобто класична античність — це ще також не про Україну.

Київська Русь є першою державою на території сучасної України, пам’ять про яку витворила образ спочатку козацької, а пізніше і модерної України. Отже, культурно і політично ми походимо з Київської Русі. Далі Україна надовго втрачає свою державну суб’єктність. Однак з покоління в покоління не припиняється боротьба за незалежність у різних формах, не лише політичних, створюються концепції, знаходяться нові шляхи і можливості.

Відбувається інтенсивна інтелектуальна робота стосовно актуалізації пам’яті про минуле та проведення аналогій із сучасними політичним трендами. Можливо, балканський і чеський досвід став для українців найбільш наочним. Також скріплюється розуміння здатності захищати свій вибір, тобто воювати за незалежність зі зброєю в руках.

Після розвалу СРСР, в якому бездержавна Україна відіграла одну з провідних ролей, наше суспільство пройшло три новітні революції: студентську Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Український дискурс свободи виявився непереборним. Тепер ми намагаємося ідентифікувати свою політичну культуру, усвідомлюючи, що від сусідньої Росії ми відрізняємося своїми цінностями, ставленням до політичних свобод, прагненням бути вільними людьми у вільній країні.

І тут ми робимо фатальні помилки, розділяючи себе питаннями про те, що важливіше: етнічна нація, політична нація чи громадянське суспільство? Зміцнення державних інститутів чи боротьба з корупцією? Права людини чи права нації? Подекуди навіть латентний путінізм прозирає у вимогах «особливого українського шляху» в глобальному світі, але поза НАТО та Європейським Союзом. Усі ці питання видаються нерелевантними у відношенні до реальних завдань державотворення.

Ключовим у подібних дискусіях залишається поняття держави. Лише вона може забезпечити права всім своїм громадянам, які пов’язують з нею своє майбутнє. Столітня мрія про ідеальну державу, про справедливість як суспільне благо може бути дуже плідною, якщо барокова метафоричність української спадщини трансформується в раціональні поняття й суспільну відповідальність.

Безперечно, українська держава буде успішною, тільки якщо вона буде українською. Поруч з тим, вона буде успішною, якщо громадяни України, незалежно від свого походження, будуть почуватися вдома. З такого погляду, вони будуть політичними українцями. Вони самі захищатимуть свою українську державу. Під час війни вкрай важливо називати речі своїми іменами: хто проти справедливої української держави, той підтримує «рускій мір» на нашій території, з усім його політичним ідіотизмом та фейковою медіа реальністю.

Оскільки будь-яка держава є політичним утворенням, характер якого залежить від політичної культури суспільства, етнічні українці також мають бути політичними українцями. Тобто тими, хто несе відповідальність за свою державу. Сьогодні це не лише чергова війна з Росією. Це також депутінізація українського політикуму і медіа сфери. Це велика робота по досягненню українським суспільством своєї політичної зрілості, включно з вимогливістю та вмінням користуватися інструментами демократії.

Можливо, українська політична нація являє собою таку спільноту, всі члени якої є вільними людьми, але свобода яких не вступає в конфлікт зі свободою інших. Тоді така спільнота має свої спільні права і обов’язки стосовно української держави й обов’язково — спільні національні інтереси.

Думати про головне — це пам’ятати про українську державу

Сергій Квіт, член Стратегічної Ради РОК.