Слабкість провокує Москву

Зовнішньополітичні піруети глави України Володимира Зеленського продовжують дивувати. Вони не дуже відрізняються від політичних дивацтв часів його виборчої кампанії.

Згадаймо готовність зустрітися з Путіним «десь посередині», стати на коліна в «ім’я миру» і «просто перестати стріляти». Не дивно, що ці дивацтва мали одним із наслідків щиру підтримку кандидатури «Зе» з боку двох його російських колег-акторів – Охлобистіна і Пореченкова (останній уславився тим, що стріляв з кулемета по українських військових у Донецькому аеропорту)…

Учинки, гідні шоумена, а не поважного політика, який повинен прораховувати наслідки своїх заяв, а тим більше дій, тривають і далі. Така дія, як виведення українських військових з їхніх позицій на лінії розмежування на Донбасі, що значно погіршило для них ситуацію і бойові можливості, аж ніяк не створює пану Зеленському імідж сильного і відповідального політика. Навпаки, всі ці його рухи формують враження про людину хаотичну і непослідовну, не готову діяти системно та наполегливо і мужньо тримати удар.

Дилетантство починає зашкалювати, а цілком непрофесійні уявлення про міжнародну політику, про оборону країни, про економіку (що дуже критично оцінив експрем’єр Гончарук), про національну безпеку відчуваються притомною частиною суспільства все гостріше…

Популізм дедалі більше суперечить елементарним основам державного управління, хоча певний період масам, вихованим на серіалі «Слуга народу» і «95 кварталі», він може подобатися. Але наслідки популізму і дешевої демагогії майже завжди однакові. Особливо згубними вони виявляються на міжнародній арені. Звісно, екстравагантні ідеї Зеленського (на кшталт проведення виборів на окупованому Донбасі) дивують українців. Проте можна уявити собі, як його сприймає на переговорах російська сторона. І як вона сприймає країну, що обрала цього президента…

Ще великий воєнний теоретик Древнього Китаю Сюнь-цзи закликав: якщо ти слабкий – удавай, що ти сильний, а якщо ти сильний – треба удавати, що слабкий. Ну а якщо ти слабкий, а представляєш державу, яку очолюєш, представляй набагато слабшою, ніж вона реально є? Чи не йдеться тут про навмисну спокусу для ворога? Адже ніщо так не збуджує агресора як реальна чи удавана слабкість жертви…

Путінська агресія 2014 року була нав’язана з переконаннями російського диктатора, які йому навіяли численні кремлівські експерти, що Україна – це держава, що не відбулася, псевдо-державне утворення, котре від першого ж удару розвалиться від Донецька до Одеси. Потім до таких обіцянок Путін почав ставитися обережніше, над усе після того, як російська навала на сході України була стримана добровольцями і ЗСУ, після того, як провалилася ФСБ-заколоти в Харкові, Одесі, Миколаєві та інших містах півдня і сходу.

Якщо після літа 2014 року не розпочався (і досі ще не стався) повномасштабний російський наступ на Київ і Львів (як вимагали від свого верховного ватажка російські шовіністи), то це тому, що в боях на сході Україна завоювала репутацію «міцного горішка».

І ось тепер Зеленський погоджується на принизливі російські вимоги, розпочавши гру на пониження морально-політичних акцій України.

Без мови, армії і віри?

Дедалі більше складається враження, що чинна влада якщо і не намагається знищити цей триєдиний комплекс, на якому тримається все існування країни, то принаймні демонструє незацікавленість у цих феноменах. Здається, що для них це все щось чуже і незрозуміле, а подекуди навіть і вороже. Держава, що під час війни де-факто забуває про армію, мову і віру, дуже ризикує.

Зеленський же оголосив «нейтралітет» щодо помісної Церкви, водночас де-факто прикриваючи незчисленні порушення карантину (яким мав би бути жорстко покладений край ще у зародку) з боку української філії РПЦ. Разом із тим чинна влада, як виглядає, сприяє обмеженням переходу парафій до складу Православної церкви України.

І з мовою відкочування до часів Януковича дуже відчутне. А українська мова є основою національної ідентичності! До речі, нинішня війна – це значною мірою війна ідентичностей.

Тут ДБР Володимира Зеленського радісно вхопилося за плівки, надані в його розпорядження нардепом, а в минулому курсантом Вищої школи КГБ у Москві Андрієм Деркачем, де тодішній президент України Порошенко бесідує з тодішнім віцепрезидентом США Байденом. Звичайна розмова двох високопосадовців, ніякою «державною зрадою» там не пахне, всупереч усім спробам Банкової щось із цих плівок мати для переслідування політичної опозиції, і в першу чергу Порошенка.

Цікаво, чи захоче тепер хтось із лідерів США чи інших держав Заходу відверто розмовляти з президентом України, знаючи, що ці розмови записуються, потім передаються за кордон, а потім у разі потреби монтуються і використовуються у брудних політичних іграх? І ще одне: чи на Банковій готові розсекретити таємні переговори Зеленського з Путіним? Притомній частині українського суспільства хотілося б знати, про що вони там домовилися віч-на-віч…

Важко сказати, чи були домовленості українського президента з Путіним, але сталися деякі події, що явно є дуже приємними для російського диктатора. Наприклад, українська армія зникла з центру громадської уваги. Суспільство не знає, яка там ситуація. Раніше, до Зеленського, відчувалося, що з кожним днем армія стає сильнішою, і критика щодо Порошенка була пов’язана з вимогою прискорити цей процес. Колись видатний борець за незалежність України Микола Міхновський писав: «Військо – це право нації на існування». Чи має сьогодні українська нація таке повноцінне право?

Ситуація в армії викликає тривожні почуття, мимоволі згадуються рядки Адама Міцкевича:

Тихо вшендзе, глухо вшендзе

Цо то бендзе, цо то бендзе...

Хіба такі дії не викликають почуття глибокого задоволення в Москві?

Як довго ще Путін (РФ і Путін – це нині те саме) зможе витримати спокусу використання у своїх інтересах слабкої, некомпетентної і боязкої влади в Україні? На державу з такою владою гріх не напасти, і треба встигнути це зробити, поки ця влада не змінилася. Бо потім, коли до неї прийдуть інші люди, стане запізно. Ті, хто в 2019 році голосував за «мир», зробили війну такою ймовірною, як ніколи.

Зеленський демонструє кричущу некомпетентність, заявляючи: він не критикує Путіна, щоб не провокувати його, і впевнений – росіяни згорять від сорому та повернуть Крим Україні…

Вороги, мабуть, дивляться на переговорах на Зеленського та його оточення і думають, чи зможуть ці люди керувати Україною в умовах війни. Вони уже дійшли висновків.

Догоджаючи Путіну, принизливо випрошуючи в нього особисту зустріч, Зеленський демонструє йому дуже спокусливу, привабливу мішень беззахисної і безпорадної України, котру так легко захопити. Такі зустрічі в будь-якому форматі не дають Україні жодної користі, а тільки розпалюють імперську хтивість Кремля, наближаючи час його ймовірного збройного нападу. Хто в такому разі рятуватиме країну? Фанати «95 кварталу»? Чи прихильники ідеологеми «какаяразница»? Є великі сумніви…

Ігор Лосєв

ukrnationalism.com