Проросійська парадигма нашої журналістики

Скандал в українських ЗМІ довкола інтерв’ю відомого журналіста Дмитра Гордона з російським терористом Гіркіним та кримською прокуроркою Поклонською, що прославилася показово примітивними шовіністичними та проімперськими виступами, оголив одну велику проблему українського медіапростору.

Ця проблема називаються латентною проросійською зорієнтованістю великої частини українських журналістів, які формально виступають «українськими патріотами», «державниками», «прихильниками об’єктивної і плюралістичної інформації», тощо. У цьому випадку нам ідеться не про таких одіозних фігур, як відвертий російський шовініст Чаленко, який «звучав» у часи президентства Януковича, чи нинішній Шарій, чи навіть Гужва, який був виявлений вже у постмайданні часи як агент Москви і впливовий медійний менеджер, який скеровував цілі інформаційні потоки на користь своїх патронів, ворогів української державності.

Ідеться про сотні, а, може, й тисячі журналістів, які від часу української незалежності, від 1991 р., одягнули маску хамелеона, зрозумівши, що державність – це надовго, що український національний рух в країні міцний і наполегливий і треба з ним рахуватися, що масштабні процеси формування української ідентичності через культуру, освіту й медії набули твердого ритму розвитку і зупинити їх буде нелегко. Ці журналісти, як правило, походили або із сімей совєтської номенклатури, як покійні Наталя Кондратюк (та, що просто бісилася в останні свої роки за Партію регіонів) та Олесь Бузина, або із російських чи вкрай поросійщених родин, які абсолютно домінували соціально й статусно у великих і середніх українських містах в совєтську епоху, або були звичайними малоросами, тобто людьми, що ще в дитинстві набули тяжкого психологічного комплексу меншовартості через своє українське походження. Після 1991 р. вони зрозуміли, що бути російськомовним і відверто проросійським журналістом в Україні – це не престижно, загрожує або повною маргіналізацією, роботою на вузький проімперський суспільний сегмент, або моральною деградацією, адже щоденно їм би доводилося проповідувати ненависть і злобу до своєї держави і суспільства і через це прирікати себе на вічну прямолінійність та тенденційність, на постійну ворожнечу до себе інших.

Тому ця велика й елітна група журналістів обрала інший план: заявити про себе як про українських медійників, наполегливо працювати на свій імідж професіоналів, здобувати всі можливі впливові позиції в українському медіа просторі, тобто пробиватися на провідні телеканали, творити ідейну та аналітичну журналістику, ставати медійними менеджерами та власниками, щоб самим визначати напрямки розвитку української інформаційної політики. Так, деякі ставали навіть телезірками, як той же Гордон чи Піховшек, ставали експертами в сфері інформації й радниками впливових політиків, навіть народними депутатами. А ким би вони були, замкнувшись у російській ніші? Головним завданням, яке вони собі ставили, було поволі, приховано змінити вектор розвитку України як справді суверенної держави, нав’язати українській політичній еліті низку фальшивих ідеологем та стереотипів про «об’єктивність посилених зв’язків в рамках СНГ», «закономірність лідерства Москви в геополітиці всієї Євразії», «залежність української політики від економічних зв’язків із постсовєтським простором, і насамперед Росією», «неможливість розірвання культурних та ідеологічних («о, безсмертна наша спільна перемога у Великій Вітчизняній війні!») зв’язків із братніми народами і пам’яттю про минулу героїчну епоху СССР», тощо. І при цьому вони завжди і послідовно в усіх аспектах і планах принижували все українське, постійно говорили про недоліки і вади України як держави, навмисно створюючи атмосферу безнадії, знеохоти, безвиході. Це доводило деяких справді патріотичних українських журналістів до шаленства, як популярну телеведучу Наталю Лисенко, яка в кінці 1990-х рр. почала вести програму під промовистою назвою «Не все так погано в нашому домі».

Нова суспільна ідеологія, що запанувала тоді в Україні, – неолібералізм – прекрасно підходила для такої роботи: вона давала санкцію на пропаганду максимальної свободи особи, а значить всі норми і вищі ідеали нації скасовувалися, вона виправдовувала безвідповідальність і вседозволеність, проповідувала космополітизм як заповіт, визначальним критерієм мала грубий матеріалізм, стимулювала легковажність і розважальність журналістики, гостро критикувала будь-які суворі приписи національного, естетичного, духовного змісту.

У таких умовах проросійські журналісти опинилися, як риба в воді: можна було робити, що хочеш, адже подолані всі високі, в тому числі моральні, принципи і критерії діяльності журналістики.

Протягом 1990-х рр. цій братії вдалося багато: вони засмітили наш інформаційний простір банальщиною, хитрими калькуваннями російської, зрозуміло, прямолінійної, медіапродукції, переконали медіаспільноту в тому, що українськими засобами неможливо створити доброякісне кіно, документалістику, і тому українські телеканали наводнили примітивні й награно схематичні різноманітні російські телесеріали, що великою мірою триває й до сьогодні. Вони заблокували відродження органічних традицій української преси міжвоєнної доби, особливо галицької, яка була тоді на високому рівні, оголосивши їх «провінційщиною». Вони викривили наше сприйняття Європи, загалом Заходу, бо подавалися вони в українських ЗМІ часто за російськими «лекалами». Вони витворили специфічну атмосферу фальшивої настороженості, вдаваної гіпертолерантності, гнилої підозри («всі праві – фашисти!») щодо будь-якої спроби утвердити щось яскраво й послідовно українське. Найдошкульнішою перемогою цього замасковано проросійського табору було те, що він не допустив широкого діалогу чи радше полілогу української журналістики із медійними просторами середньоєвропейських країн, близьких Україні за ментальністю, історичною долею і культурою, таких, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, країни Балтії, Румунія, Болгарія, Сербія, Хорватія, тощо. В результаті ми нічого не знаємо про величезні, часами вражаючі культурні успіхи цих середньоєвропейських націй в утвердженні своєї ідентичності. Побачити якийсь хорватський чи естонський документальний фільм на українському телебаченні – це неймовірна екзотика, щось цілком неможливе, фантастичне! Не кажучи вже про середньоєвропейське художнє кіно, театр, дитячі програми, тощо. Тобто Україна була вкинута між фальшиву дихотомію «Росія – Захід»: от є, мовляв, тверда цивілізаційна вісь – Москва, до якої ми колись були прив’язані, і є далекий, незрозумілий, хоч і багатий, Захід, до якого ми сумнівно чи будемо колись належати, а поміж ними – порожнеча.

Провідні тенденції цієї фальшиво української журналістики постійно підводили до думки українське суспільство, що рано чи пізно треба буде робити вибір на користь котроїсь із цивілізацій: або хай ще не до кінця облаштована, обшарпана, але зрозуміла й рідна нам Православна цивілізація, або привабливий, ситий, але холодний і бездуховний Католицький і Протестантський Захід. Фактично Україна покотилася в інтелектуальну, ціннісну, культурологічну прірву, в яку її штовхала ця проросійська журналістика.

У такій облудній, неглибокій, отруйній «теплій ванні» дезінформації латентно проросійські журналісти протягом 2000-х рр. підвели українське суспільство до фатального проросійського вибору 2010 року на користь примітивного Януковича і його «православної» партії-банди. Подальші драматичні й бурхливі події дещо збурили «лагідну стратегію» проросійської журналістики, оскільки в цих подіях (Майдан і війна на Донбасі) вихвалювана нею Православна цивілізація показала свої драконівські зубки, тому витворюваний нею міф про «сестринську країну» і її «велику культуру» (скільки сотень інтерв’ю сердешний Гордон записав із російськими артистами, письменниками, режисерами, науковцями!) розвіявся.

Особою архетипною, знаковою такої латентно проросійської журналістики є, наприклад, Наташа Влащенко, що тепер посилено працює на телеканалі ZIK, куди її привів «націонал-патріот», «друг Ющенка» Петро Димінський, тодішній власник телеканалу. У чому полягає сутність і вперта тенденція її медійної роботи? У тому, аби озвучувати всі можливі проросійські заяви, які народжуються в українському суспільстві, аби «світити» людей, які хоч якось виражають проросійські тенденції і ганьблять щось українське. Головною метою є витворення враження серед споживачів інформації, що «український проект – гнилий», що «загальні зусилля – марні», що «перспектива – туманна», etc.

Головний журналістський прийом цієї авторки – постійне промацування українського суспільства в аспекті того, наскільки воно сприйме в суті антиукраїнську риторику когось із гостей Влащенко, наскільки спокійно поставиться до цинізму й підляцтва в ставленні до України, до її ідеї та культури. Тобто сама Влащенко виглядає ніби й «чистою», просто «об’єктивною українською журналісткою», адже всі головні критичні й брутальні думки висловлюють її гості ефірів, вона їм тільки підігрує. Час від часу Влащенко бере інтерв’ю в різних українських патріотів, навіть націоналістів, у відомих культурників, щоб створити цим потрібний «фон плюралізму» для своєї антиукраїнської діяльності, такий собі «вишиванковий антураж».

Цікаво, що це явище хамелеонівського, підводного антиукраїнства має й свої історичні корені, так би мовити, перевірений історією ресурс. У 1918 р., коли вирувала Українська Національна Революція, до влади шляхом військового перевороту прийшов генерал російської імперської армії Павло Скоропадський, навколо його уряду утворилося доволі велетенське ядро етнічних росіян, імперського інтернаціонального місива, малоросів. Причиною цього було те, що генерал позиціонував себе як противник революції, «консерватор», а також те, що Київ, як і всі українські великі міста, був переважно населений росіянами і різним іншим неукраїнським соціальним елементом. Відтак це в суті антиукраїнське шобло вимушене було формально прибрати українську зовнішність, почало розмовляти українською мовою, творити якісь українські інституції, організовувати номінально українську культуру, тощо.

Вийшла парадоксальна ситуація: умови державності об’єктивно витворювали образ якогось псевдонаціонального кентавра з українським тулубом, але з російською головою і бюстом. Про це дуже яскраво написав у книзі спогадів «Рік 1918. Київ» Дмитро Донцов, який сам тоді працював в уряді Скоропадського і невдовзі збунтувався проти нього. Саме тоді російські приховані і неприховані шовіністи запустили маховик насміхання над українською культурою, мовою, над самим психотипом українця. Саме тоді вони відпрацювали механіку поступової переорієнтації української державності на російські геостратегічні та імперські інтереси, що й зробив врешті Скоропадський і погубив прекрасну історичну нагоду створення правдиво національної й ідеологічно консервативної, традиціоналістської української держави. Це, до слова, відповідь всім тим наївним нинішнім українським консерваторам, які роздмухують культ генерала Скоропадського і його держави, попри очевидні промахи та фатальні поразки і цього політика, і його переважно малоросійського оточення.

Отже, інтерв’ю Гордона із відвертими українофобами й міжнародними злочинцями – це та ж підступна стратегія традиційної проросійської журналістики в Україні: промацування, а що українці (у її термінології – «дурні хохли») стерплять. У цьому, якщо взяти до уваги закономірності, ментальність та ідеологію цієї журналістики, нема нічого дивного чи особливого. Звичайна, легітимна і нами давно толерована, українофобія. І тільки…

Олег Баган

 ukrnationalism.com