Від хаосу до втрати суб’єктності держави

Категорія: Новини в Україні
Створено: 27 січня 2020 Дата публікації Перегляди: 268

5Будь-яка війна, у т.ч. теперішня боротьба українців за свою незалежність проти російської агресії, передбачає протистояння різних систем, які знаходяться у гострому зіткненні. Однак ситуація, що складається в українській публічній сфері, характеризується чимось зовсім іншим, а саме невизначеністю, невиразністю, нечіткістю, несформованістю української позиції. Наша держава ніби маскує своє обличчя, не даючи зрозуміти, яким же є насправді її теперішній політичний курс.

В таких випадках громадянське суспільство завжди намагається ставити політикам через медіа «реальні запитання», що стосувалися б суспільно важливих проблем. Сьогодні ж незрозуміло, як насправді мають виглядати ці «реальні запитання». Оскільки громадський інтерес у медіа зумисно маргіналізується. Тобто власне українського політичного порядку денного просто не існує.

Він покривається штучно створюваним медійним порядком денним, метою якого є заплутати і дезорієнтувати українське суспільство. Небезпека полягає в тому, що Україна не виступає тут повноцінним гравцем. Українське суспільство занурюється в хаос незадоволення собою і нерозуміння, в чому полягають головні цінності і пріоритети, що можуть його об’єднати на шляху до перемоги над російським агресором, зміцнення державних інститутів і ціннісного становлення української політичної нації.

Між маніпуляціями і капітуляцією

Пам’ятаємо цікавий випадок, коли вперше в історії України представник правлячої політичної сили вказав журналістам на їхню непотрібність. Можливо, він чув про це від своїх політтехнологів, впевнених у можливості безпосередньо, через соціальні мережі, спілкуватися з масовою аудиторією. І справді, за останні півтора десятиліття соціальні мережі відкрили не бачені раніше можливості для політичного маркетингу.

За допомогою так званої «таргетованої реклами» будь-яка політична сила під час виборів може донести до різних соціальних груп ті обіцянки, які кожна з них хоче почути. У тому числі протилежного змісту. Відтак, прийшовши до влади, ця політична сила всіляко уникатиме розмови із суспільством з однієї трибуни. Навпаки, вона буде всіма засобами сегментувати це суспільство, щоб мати з ним не одну відверту розмову, а багато дрібних діалогів, зміст яких і надалі суперечитиме один одному.

Однак це ще не вся проблема. В добу пост-правди суспільство виступає не лише жертвою подібних маніпуляцій. Воно вимагає для себе тільки зручних політичних новин, відмовляючись бачити цілісну картину. Тому, з певного погляду, суспільство саме виступає маніпулятором, позитивно реагуючи на тих політиків, які пропонують йому зручні й безпроблемні повідомлення та обіцянки (знову ж таки, призначені для кожної окремої соціальної групи). Так популістам відкривається дорога до влади.

Але й це ще не вся історія. Суспільні смаки і запити, у свою чергу, формуються в умовах домінуючих медіа дискурсів. Найбільш небезпечна публічна риторика, започаткована, як не дивно, відразу після перемоги Революції Гідності, представляє Україну як корумповану неспроможну державу. Наразі це домінуючий наратив у світових медіа.

Тут з’єдналися зусилля російської пропаганди, окремих гіперактивних українських борців з корупцією і частини українського журналістського середовища. Один посол дружньої для України держави напередодні недавніх президентських виборів сказав: «Що робить добрий господар, в хаті якого завелися таргани? – Так, звичайно, він палить свою хату. Господар напевно знищить тарганів – але в нього також згорить і хата».

Особливо деструктивну роль тут відіграли деякі журналісти, які стали народними депутатами у 2014 році. У цьому випадку перехід з однієї професії в іншу (з журналістики в політику) так і не відбувся. Мав місце глибокий конфлікт інтересів. Адже завдання обох професій мають протилежний характер. Якщо журналіст повинен відстоювати інтереси своєї аудиторії, надаючи їй надійну інформацію, допомагаючи розібратися з дійсним станом справ, то політик займає позицію пропагандиста. Він здійснює публічну агітацію за певний політичний курс чи проект.

Чи варто нашим західним союзникам підтримувати «корумповану й ні на що не спроможну» Україну? Чи потрібно її захищати самим українцям? Відповідь напрошується сама собою: «ні, не потрібно». Подібні заклики звучали зі сторінок української преси та в особистому спілкуванні такого роду репрезентантів України із західними політиками. Адже нічого позитивного тут, в Україні, не відбувається, ніяких реформ не проводиться, «головний ворог не в Кремлі, а на Банковій».

Під впливом цього капітулянтського медіа дискурсу українське суспільство станом на початок 2019 р. було щиро переконане в тому, що корупція була винайдена в Україні. Поруч з тим, відбувалося заперечення декомунізації (як відповідника денацифікації повоєнної Німеччини та свідчення розриву з ідеологією «русского міра»), були спроби оголосити українську мову причиною російської агресії.

Очевидно, що корупція є великим злом. Але боротьба з нею не вимагала руйнування ще слабких державних інститутів в умовах війни проти Росії, найбільшої держави світу з величезною армією, яка одночасно є головним міжнародним терористом. В той же час, «російський шлях» має багато прихильників у світі. Ліві та праві екстремісти, різного роду міжнародні злочинці й частина безвідповідальних інтелектуалів розглядають путінський режим як певну альтернативу Західній цивілізації.

У цій же обоймі – переважно акредитовані у Москві західні журналісти, які неправдиво пишуть про Україну, та продажні західні політики. Частина міжнародних громадських організацій розглядають свободу слова як «рівні можливості» для ката і жертви. Вони просувають дружбу і співпрацю між українськими та російськими журналістами. Хоч немає ніяких підстав всерйоз вважати, що в Росії взагалі існують незалежні медіа і свобода слова.

Весь цей хор має на меті відвернути увагу міжнародного співтовариства від російської агресії, анексії Криму та окупації частини Донбасу, змінити ці означення на «внутрішній конфлікт» і зрештою викреслити Україну з глобального медіа дискурсу. Також зруйнувати дискурс Революції Гідності, створений українською нацією, яка бореться з окупантами, будує сучасне суспільство, змінює країну.

Нічого особливого, нічого конкретного

Попит на «нові обличчя» в політиці значною мірою також є глобальним трендом, підсиленим українськими особливостями. Тут немає однозначної відповіді, добре це чи погано. Просто це факт. Непрофесійність стала позитивною ознакою «свіжої крові» в політиці. Мовляв, такі люди не були заангажовані в корупційних оборудках і мають незаплямовану репутацію. В дуже короткий час протягом 2019 року це призвело до кризи ідентичності у владних колах, що спричиняє відсутність державної політики в різних критично важливих для України напрямах. Отже, як виглядає Українська держава у публічній сфері на початок 2020 року?

По-перше, маємо стан повної невизначеності стосовно пріоритетів подальшого розвитку і змісту національних інтересів. Можна навіть припустити свідоме чи несвідоме повернення до сумнозвісної доктрини багатовекторності, здавалося б, назавжди похованої українцями. Це свідчить про ситуативність реагування владної команди на нові виклики.

По-друге, в короткий час з офіційної риторики зник образ української нації, яка шанує свободу і гідність, активного громадянського суспільства, також держави, що всіма силами і засобами бореться за свою незалежність. Офіційні речники одночасно пропонують пресі різноспрямовані повідомлення, з яких зовсім не випливає, що Україна взагалі має якусь власну позицію.

Представники влади, залежно від потреби, можуть пред’явити свідчення про те, що вони «засвітилися» в різних ситуаціях та нагодах: і в проросійських симпатіях, і з патріотичними фразами, і в прозахідній орієнтації – однак без відповіді на ключові питання: «Які цінності ми готові відстоювати? Куди має рухатися Україна?»

По-третє, до Росії вже нібито не треба ставитися як до агресора. Широка публіка може зробити висновок з медіа, що це майже партнер, на думку якого треба зважати. Нас ніби «зближує» знання російської мови і сентиментальне ставлення до радянського минулого. Також вигода робити спільний бізнес. Президент України тепер навіть може привітати російського президента з Новим Роком, як «спільним» радянським святом.

По-четверте, «справжню загрозу» несе безлика маса націоналістів, ветеранів, активістів, волонтерів, добровольців, тих непередбачуваних людей, які хочуть війни і все псують своєю українською мовою. З їхньої вини розпочалася війна, тому тепер вони повинні хоча б мовчати. А розмовляти мають «миротворці» з обох боків лінії фронту. Такі наприклад, як російська православна церква в Україні, клон і хамелеон, який насправді захищає інтереси агресора і окупанта.

По-п’яте, Україна стала сприятливим середовищем для всіх різновидів антиукраїнської діяльності, тут тепер вбивають за українську мову. Російські пропагандисти, адепти «русского міра», представники російського шоу-бізнесу, агенти російських спецслужб (всі вони виконують спільну функцію знищення української державності) зграями перетинають кордон, відчуваючи, що тепер прийшов їхній час.

Криза ідентичності владної команди передається суспільству. Концепція «звичайних громадян України», яким невідомо що потрібно, окрім заасфальтованих вулиць, не сприяє його згуртуванню. Оскільки політичну націю об’єднують лише цінності. Так, ми можемо бути різними, але це має сенс тільки за умови, що ми є громадянами України, готовими захищати її незалежність. Ті політичні сили, що ставлять під сумнів Українську державу, насправді виступають її ворогами.

Буде Українська держава – будуть заасфальтовані вулиці. І навпаки, разом з незалежною Україною зникнуть усі наші проблеми і дискусії, оскільки «русский мір» передбачає лише один генератор думок, які потім ретранслюються на ширші аудиторії, – і він знаходиться на вершечку владної піраміди. До речі, не треба ілюзій, концепція «русского міра» не включає в себе заасфальтованих вулиць. Тому сьогодні боротьба за Україну є боротьбою за українську публічну сферу.

Українська публічна сфера

Разом із зникненням суб’єктності України в медіа, під загрозою опиняється українська публічна сфера, оскільки вона формується цією суб’єктністю. Публічна сфера може функціонувати лише за умови існування тих правил гри, яких вимагає саме суспільство. Сьогодні вона ще дає можливість цьому суспільству побачити себе у дзеркалі медіа, через представлення різних ідей і точок зору. Кожен в Україні може домогтися реалізації власних планів і програм, якщо існує такий перелік цінностей, що робить нас чимось одним, а саме – українською політичною нацією.

Однак це завдання входить у суперечність з капітулянтською позицією теперішньої владної команди, що хоче знайти такі підстави для національної єдності, за які не треба було б боротися. В першу чергу – вдаючи, що ніякої війни не відбувається, що ніби ми маємо справу лише з тимчасовою проблемою, яку можна легко усунути.

Мова йде про нерозуміння природи російсько-української війни. Вона почалася не 2014 року, а набагато раніше, сотні років тому. Росія – це не проблемний сусід, з яким можна домовитися, «просто переставши стріляти», а «екзистенційний ворог», метою якого є повне знищення Української держави. Оскільки такою є природа російського імперіалізму. Лише він тримає вкупі цю «тюрму народів», куди знову намагаються загнати Україну.

В чому ж полягає головна відмінність між Україною і Росією? Відповідь є простою: у нас різні політичні культури. Це протистояння дискурсу свободи і дискурсу не-свободи. Важко сказати чому, але українці мають потребу в свободі слова і свободі вибору. Тоді як російське суспільство такої потреби не має. Це справжнє ціннісне протистояння двох систем, двох різних способів життя. Тому будь-яка поступка «русскому міру» є послабленням українських позицій.

Єдина послідовна риторика теперішньої влади пов’язана з припиненням війни. Однак це залежить не від українців, оскільки Росія напала на Україну, а не навпаки. Однією з перешкод для політичної капіталізації цього дискурсу стала відсутність в Україні «партії війни». Тому ми бачимо зараз спроби штучно створити в суспільстві образ такого собі «опонента миру», але це не вдається. Соціологічні дослідження також свідчать про те, що українське суспільство не хоче миру за будь-яку ціну і не збирається жертвувати державною незалежністю та євроатлантичною інтеграцією.

Боротьба за суб’єктність держави

Безупинна хаотизація української публічної сфери, що підігрівається російською пропагандою, відсутність державного мислення у значної частини українських політиків, активістів і журналістів, відсутність мотиву суспільного служіння у певної частини державних службовців, що накладається на ціннісну кризу Західного світу, спричинилися до майже хронічного незадоволення українського суспільства собою і власною державою. Це значний успіх путінського режиму.

Україна зникає як суб’єкт публічної сфери, що має свою політику, інтереси і порядок денний. Зусилля держави у представленні самої себе мали б бути незрівнянно більшими. Україна трактується іншими суб’єктами міжнародної політики з погляду лише їхніх власних інтересів. Інакше не буває. Однак на українські національні інтереси ніхто не буде зважати, якщо сама українська держава не матиме сміливості їх озвучувати.

Теперішня ситуація вимагає рішучих дій у публічній сфері. Представлення України у мас-медіа має будуватися через відповіді на наступні запитання: «Хто ми є історично, культурно і політично? Що нас об’єднує? Чого ми хочемо? Чим ми ніколи не поступимося? Чому і для кого ми є надійним партнером?» Тобто все починається з визначення української політичної ідентичності.

Головне завдання сьогоднішнього дня – це захист від російської агресії. Для цього Україна повинна юридично стати частиною Західного світу через інтеграцію до НАТО та Європейського Союзу.

Завжди найнадійніший союзник України – це українська армія. Відповідно суспільна увага має фокусуватися на питаннях національної безпеки та оборони. Також на наших Західних союзниках, оскільки в нас спільні цивілізаційні цінності. Вся історія України від часів Козаччини – це історія боротьби українського народу за справедливість і державну незалежність проти російського імперіалізму. Ми ніколи не здавалися в минулому – і цього не трапиться у ХХІ столітті.

Українське суспільство об’єднують не лише спільні цінності, але також спільний зовнішній ворог – російський імперіалізм. Саме він заважає нам бути одностайними і успішними у власному виборі. Тому українці мають відстояти свою незалежність, спираючись в першу чергу на власну волю і силу. З Росією не може бути ніякого добросусідського діалогу до тих пір, поки вона не визнаватиме норми міжнародного права.

Внутрішня п’ята колона руйнує фортецю нашої державності, відкриваючи ворота зовнішньому ворогові. Українська держава не може надалі спокійно дивитися на функціонування медведчуківського медіа холдингу як такого, що відстоює інтереси агресора, тому всі такого роду організації мають бути поставлені поза законом, а їхня діяльність – припинена.

Суб’єктність України формує образ того, що ми хочемо одержати в підсумку. Тому вітчизняна медіа сфера має створювати проекцію майбутньої України – самодостатньої, демократичної, заможної. Також вказувати шляхи до цього, провадячи за допомогою медіа постійну публічну розмову.

Якщо владна політична сила не розуміє значення політичної суб’єктності України, не здатна з’ясувати для себе пріоритети, стратегію і тактику української державної політики, це означає, що вона здає позиції, здобуті під час Революції Гідності. Відтак лідерство у справі відстоювання суб’єктності власної держави має знову належати українському народові / українській нації / українській політичній нації / українському громадянському суспільству. Успіхи України будуть вимірюватися тим, наскільки швидко зникатимуть відмінності між цими поняттями.

Сергій Квіт, член Стратегічної ради РОК

6

Український Погляд

Статистика
Перегляди статей
9577106
Лічильник

Українська рейтингова система