Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл

Ми пам’ятаємо! Ми сильні!

Знищити українців як націю – мета організаторів Голодомору. Остаточно ліквідувати мову, культуру, історію, все те, що робило нас унікальними в цьому світі. Тому масштаби злочину такі великі, тому вбито мільйони людей.

Його жертвами стали і ті, хто вижив у 1932–1933 роках. Бо мали забути, хто вони, ким були їхні предки, що мають зберегти для світу їхні нащадки. Мали забути, хто і за що їх вбивав.

Смерть і забуття – ціль Сталіна та його поплічників щодо українців.

Вона не досягнута. Українці вижили і не забули. Ми існуємо і пам’ятаємо. Ми існуємо, бо пам’ятаємо.

Пам’ятаємо про Голодомор.

Ми пам’ятаємо, як внутрішні суперечки допомагали зовнішньому ворогу.

Ми пам’ятаємо, що стається із тими, кому забракне снаги відстояти свободу. Хто проміняє її на хліб. Як вслід за свободою втратить і його.

Ми пам’ятаємо, як дорого коштує віра у привабливі гасла. Як «землю селянам» перетворилося на «в землю селян».

Але ми також пам’ятаємо українців, які піднімалися на боротьбу проти комуністичного режиму. Своїми повстаннями вони завдавали йому дошкульних ударів, робили слабшим, неспроможним повторити потім десь інде, в поневоленій ним частині Європи, злочини масштабу Голодомору.

Ми пам’ятаємо тих українців, які ділилися останнім шматком хліба, як ослаблені голодом показували світові силу людяності.

Ми пам’ятаємо помсту молодого українця у Львові за вбивство мільйонів його братів та сестер, яка стала виявом національної гідності.

Ми пам’ятаємо тих українців, які берегли пам’ять про пережите, хоча платили за це волею чи навіть життям.

Ми пам’ятаємо тих неукраїнців, які мали силу казати світові правду, навіть тоді, коли ніхто не хотів її чути.

Ця пам’ять – наш реванш за мільйони вбитих. Вона робить нас сильнішими, бо в пам’яті вони оживають і стають поруч з нами у нинішній боротьбі.

Тому спадкоємці тодішніх вбивць досі прагнуть стерти її. Вони намагалися переписувати підручники історії в Україні, закривати тут архіви, поширювали брехню про Голодомор у світі.

Але правда виявилася сильнішою, пам’ять – нездоланною. І такими ж зробила нас.

Руки дитини, яка двадцять років тому вперше запалила свічу пам’яті, стали руками солдата, які тримають автомат, захищають батьків.

Очі, які тоді вмивалися сльозами від розповіді бабці про пережите у 1932–1933 роках, нині впевнено дивляться на ворога через приціл.

Нація, яка єдналася в хвилини вшанування померлих із голоду в минулому, об’єдналася, аби захистити своє майбутнє, і створила потужну армію. Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків.

Ми пам’ятаємо! Ми сильні!

Володимир В’ятрович – директор Українського інституту національної пам’яті

Володимир В'ятрович

Голова Українського інституту національної пам’яті, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (2008–2014), директор Архіву Служби безпеки України (2008–2010), працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету (2010–2011), Українському католицькому університеті, Львівському національному університеті імені Івана Франка та Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Публіцист, громадський діяч. Кандидат історичних наук.

Радіо Свобода