Російсько-українська війна 2014-2017 років в контексті незавершеності української революції 1917-1921 років

Російсько-українська війна 2014-2017 років в контексті незавершеності української революції 1917-1921 років
Українська національна революція, яка розпочалася сто років тому вже мала багатовікову традицію національно-визвольної боротьби українців проти сусідів-окупантів, насамперед – москвинів. Ця революційна боротьба відзначалася несприйняттям деспотизму останніх, що трансформувався в імперський шовінізм російського самодержавства й більшовизму. При цьому принциповими були засади оборони республікансько-демократичного устрою, з характерною для українців схильністю до індивідуальної свободи та народовладдя.

Всупереч насаджуваних москвинами своїх порядків й імперських тенденцій протягом тривалого часу в Україні розвивалися засади ідеї самостійності, соборності, просвіти народу та духовності. Розвиток національної ідеології, як і національної свідомості тісно пов’язаний із відтворенням духовної пам’яті народу, котра сприяє самоусвідомлюваному й упорядкованому вивільненню з-під влади догм і виходу на шлях самопізнання й вільної духовної творчості.

Перемога Лютневої революції 1917 року у Петрограді сприяла зміцненню автономістсько-федералістських тенденцій в українському національному визвольному русі. Лідери українських політичних партій, спостерігаючи за революційними перетвореннями в Росії, щиро вірили в те, що національні проблеми можна вирішити в межах єдиного загальноросійського революційно-демократичного фронту. Вони вважали, що повалення самодержавства відкрило можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу й водночас стимулювало об’єднання з усіма демократичними силами країни для проведення програми таких перетворень, котрі б виключали повернення до попереднього стану й забезпечували реформування всіх сфер життя за кращими світовими зразками. З огляду на це, гасло широкої національно-територіальної автономії України в складі Російської демократичної федеративної республіки було визнано першочерговим і набуло широкої підтримки серед українського загалу[1]. І протягом весни-літа 1917 року український політикум і керівництво Центральної Ради зокрема, замість того, щоб займатися власним державотворенням, плекали ілюзії щодо спільного федеративного майбутнього й переймалися тим, аби не впасти в немилість Тимчасового уряду.

Однак, орієнтація на соціалізм і федерацію в конкретних умовах 1917 року була безперспективною. Вона вела український національно-визвольний рух у глухий кут, у безвихідь. Проте, мало кому з діячів національного руху тоді було ясно, що прагнення до легких і красивих рішень, до соціальної гармонії на основі одержавлення та зрівнялівки – це прояв утопічного мислення, характерний для ранніх, недостатньо зрілих суспільно-політичних рухів. Панувало переконання, що позбавлена за століття уярмленого життя державотворчих елементів, власної аристократичної еліти та буржуазії, по суті, скалічена, українська нація – це ідеальна соціальна спільнота для створення соціалістичного суспільства. Мало хто розумів, що майбутнє України – аж ніяк не в реалізації соціалістично-федералістичних ідеалів. Зовсім небагато було таких, хто вбачав в соціально-політичній орієнтації найавторитетніших українських партій – УПСР, УСДРП, УПСФ – зловісне передвістя національної трагедії України[2]. Повальне захоплення соціалістичними ідеями перешкодило осягненню елементарної істини, що для побудови власної незалежної держави потрібна не соціалістична, а національна ідеологія.

Влітку 1917 року більшовицькі агітатори розкладали поволі північний фронт, а Центральна Рада, Військовий Комітет і згодом Секретаріат зверталися до українських вояків із закликами організувати якомога більше частин, тобто жадати від вищих командирів дозволу відділяти українців в окремі курені, полки, дивізії та навіть корпуси. Проти такого домагання був спочатку Керенський, але, коли солдати масово почали покидати фронт, він погодився на українізацію певних військових частин, оскільки вони виявили себе сильними та хоробрими[3]. Однак, Центральна Рада, в силу низки причин, не змогла створити власної армії, таким чином, не лише ставши беззахисною, але й не здатною боронити загальноукраїнські інтереси. При цьому, деякі ідеї лідерів Центральної Ради перегукувалась із утопічними фантазіями Леніна, висловленими в роботі «Держава і революція», де, серед іншого, йшлося про державу-комуну – державу без поліції, без бюрократії та без постійної армії. Це не завадило більшовикам сформувати, значною мірою – шляхом насильницької мобілізації, армію з дуже суворою дисципліною.

Народницька ідеологія, поряд із відсутністю необхідного політичного й державного досвіду в лідерів Центральної Ради та їх розумінням суверенної держави як засобу, а не самодостатньої мети, стали одною із слабких сторін української революції[4]. І саме відсутність організованої української армії спричинила зовнішню агресію більшовицьких, білогвардійських та інших військ, як також – нерозвинутість правоохоронних органів привела до розгулу бандитизму в Україні періоду громадянської війни.

Натомість М. Міхновський із своїми однодумцями прагнув розбудувати українські збройні сили – важливу основу кожної держави та проводив її українізацію, «запаморочені доктринери» не хотіли зрозуміти значення армії, збудованої на послухові й дисципліні. Їм були важливіші ідеологічні суперечки та партійні зібрання й засідання Центральної Ради з дріб’язкових питань, у той час як ворожа пропаганда розкладала українську армію, а більшовицьке військо наступало на Київ[5]. Розглядаючи державу як синонім імперіалізму й насильства, М. Грушевський вважав, що армія є знаряддям державного примусу і пережитком старого режиму, а відповідно – в умовах соціалістичного ладу має бути замінена міліцією[6]. Слід зауважити, що російські більшовики, сповідуючи аналогічну ідеологію, власну армію лише посилювали, використавши її і для знищення Центральної Ради. Аналогічно робила РФ і в період Незалежності України від 1991 року – планомірно знищуючи українську армію, готуючись до окупації вже в 2014 році.

О. Баган звернув увагу на те, що на початку ХХ століття «соціал-демократична ідеологія, соціал-демократичний стиль життя, з його мужикофільством, наївним і довірливим гуманізмом, котрий часто переростав у демагогію та популізм плебейського забарвлення, з його демонстративно-поверховим фемінізмом, інтелектуальним і культурним релятивізмом, що межував із нігілізмом, тотальним зневажанням традиції, національної містики і героїки, ставши загрозою для нації. Українська інтелігенція ніби гралася в соціалізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на ґрунті матеріально-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з «об’єктивним розвитком цивілізації», без вольового зусилля, без пристрасного долання всіх форм національного пригнічення. На соціалізм дивилися в Україні як на якусь чарівну паличку, магічну соціальну формулу, котра мала враз усіх ощасливити. Це була повна втрата відчуття закономірностей історичного розвитку, згідно з котрими народи здобувають щось, зміцнюються не тільки шляхом матеріального піднесення, а, передусім, завдяки постійному напруженню зусиль, у романтичному захопленні ідеалом, з дотриманням суворих вимог національної дисципліни, моральної відповідальності та нетерпимості до всяких обмежень і перешкод з боку ворога. Соціалізм просто вбивав національний інстинкт українства»[7]. Лідери УЦР надто довго перебували в полоні соціалістичних ілюзій, щоб усвідомити нагальну потребу свого народу в духовному та національному самоствердженні.

Очевидець тих подій М. Шлемкевич свідчив, що провладна демократія 1917 року не вміла знайти місця в своїй військово-політичній системі для відродженого віль­ного козацтва, боячись «провідницьких первнів» в його осередках. Ця ж демократія мріяла в своїх «невинних снах 1917 року про непорочну чистість своїх засад», отже, про республіку без президента. При цьому стверджувалося: «Або соціалістична Україна, або ніяка!»[8]. Своєрідною альтернативою цьому Шлемкевич вважав «державу вільного духу», створену українською «шевченківською людиною» і втілену в Українській Народній Республіці.

На думку Р. Коваля, головною причиною суперечливих і неузгоджених дій провідників УНР стала відсутність авторитетного політичного українського центру – з чіткою державницькою метою, з власною ідеологією й політикою, власними цінностями та національно зрілою елітою. Українська інтелігенція винниченківського штибу перебуваючи в наркотичній залежності від того, що скажуть у Москві, лише вдавала, що будує Українську державу[9]. Особисті амбіції та честолюбні помисли цих лідерів нівелювали національно-державницькі ідеологічні переконання значної маси українських патріотів.

У свою чергу, Я. Дашкевич підкреслював, що Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих й оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій. Особливо яскраво проявилося це у 1917-1921 та наступних роках[10] Спочатку соціалістичні ідеї, а згодом – більшовицька ідеологія нівелювали практично все національно-духовне в Україні, що не було знищене століттями російським самодержавством.

Ідеологічна політика УНР являла собою альтернативу буржуазно-поміщицькому ладу, з одного боку, а з іншого – пролетарському руху, керованому більшовицькою партією. Однак, лідери УНР не спромоглись відстояти навіть ідею власної держави. Насамперед тому, що не змогли повністю зрозуміти, а відтак і відстоювати справжні національні цінності. Відповідним чином, вони й не мали загальнонародної підтримки, оскільки переважно все те, що ними декларувалось, не відповідало дійсним інтересам українського народу. Постійне озирання на революційні перетворення в Росії, віра в те, що національні проблеми можна вирішити в межах єдиного загальноросійського революційно-демократичного фронту спричинили упущення того шансу, котрий давав українцям можливість творення власної самостійної держави.

Все це не лише призвело до поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років, але й зумовило подальше тотальне нищення українців протягом всього існування більшовицької влади. І закономірним чином, сучасна війна стала продовженням багатовікової експансії Московської держави, з її імперськими породженнями: самодержавства, більшовизму й путінізму з неошовінізмом проти України. Вже на початку ХХІ століття ми зіткнулися з реанімацією необільшовизму у вигляді авторитарних тенденцій у сучасній Росії, головно – в путінському режимі.

На думку Ф. Турченка та Г. Турченко, незавершеною виявилася не лише революція 1917-1921 років, але й революція 1991 року. Адже пострадянська Росія не відмовилася від імперських амбіцій, а без повного контролю над Україною відновлення імперії неможливе. Як один з інструментів цього було обрано ідею відродження під прапорами «Русского мира» історичної Новоросії[11]. Коріння ж цієї проблеми, згідно переконання В. Василенка, пов’язане з тим, що в минулому Україна стала рушієм трансформації Московського царства в імперію та була його потужним духовним, культурним і ресурсним донором. Приєднавши територію України, Московське царство розширило свої межі до кордонів Східної Європи, а згодом проголосило себе імперією, привласнивши давнє найменування «України-Русь», з усією її історією. Внаслідок такої особливої ролі нашої країни в історії Росії відновлення незалежної державності України у серпні 1991 року стало викликом російській імперській свідомості й психологічно травмує сучасних російських імпершовіністів. Відродження незалежності України асоціюється з відновленням її національної пам’яті та окремішньої національної історії та відповідно робить історію Росії урізаною, руйнує міф про тисячолітню державність, європейську ідентичність і нібито споконвічну й природну належність останньої до європейського цивілізаційного простору. Тому російські імпер-шовіністи розуміють, що без повернення України (з її територіями, ресурсами та людським потенціалом) у лоно Росії будь-які спроби відновити її імперський статус є безперспективними. З огляду на це російська політична еліта і пересічні громадяни здебільшого переконані, що:

- росіяни й українці є одним народом, возз’єднання їх в одній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утворенням «Русского міра» з однією церквою, однією мовою та однією культурою;

- Україна є частиною Росії і не повинна існувати окремо від неї;

- Україна винна в дезінтеграції радянської імперії і викликаних цим негараздах Росії;

- незалежна державність України є геополі тичною аномалією та становить стратегічну загрозу для Росії;

- Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава. Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення визначають зміст зовнішньої політики Росії щодо України та її кінцеву стратегічну мету, яка передбачає тотальне знищення останньої як національної одиниці, суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності[12].

Фанатична одержимість В. Путіна в реанімації російського імперського ідеалу та ідеології СРСР зумовила те, що на шляху до реалізації цих маніакальних забаганок він готовий йти на будь-які обмеження й страждання навіть для власного народу. Фактично за час свого правління В. Путін так і не зміг вирішити жодної проблеми в країні щодо її подальшого соціально-економічного та культурного розвитку, в результаті чого Росія деградує, населення вимирає. Ця країна перетворилася у сировинний додаток, що проїдає свої природні ресурси, величезні її території приходять у запустіння, але для Кремля пріоритетом є традиційний курс, спрямований на відбудову російської імперської системи і поширення її на весь світ. Одержимість, з якою реалізує цей курс Путін, затьмарює всі інші проблеми, котрі ігноруються та приносяться в жертву для досягнення відповідних імперських цілей. Тим не менше його влада опирається на підтримку широких народних мас. Це відбувається тому, що Путін потурає найнижчим інстинктам та спонуканням російського народу, перетворюючи його в натовп, використовуючи та розпалюючи російський шовінізм, імперіалізм, великодержавність, прагнення реваншу за поразку в «холодній війні» та розпад СРСР. Тому українські політологи влучно охарактеризували політику Путіна як рашизм, тобто різновид сучасного російського фашизму та нацизму, слушно виявляючи паралелі між Путіним та Гітлером. Щоб зберегти свою владу, на фоні скромних досягнень у соціально-економічному та культурному розвитку Росії, Путіну для підтримки своєї популярності потрібно весь час знаходити ворогів і вести боротьбу з ними. Для збереження влади та реалізації свого авантюристичного зовнішньополітичного курсу, Путіну потрібно завжди підтримувати напружену ситуацію в своїй країні й у світі, вдаючись до відповідних деструктивних дій[13].

За фасадом відносин, притаманним цивілізованим зв’язкам між суверенними державами, Росія давно здійснює щодо України спецоперацію, домінуючими в якій є три ключових імперативи: 1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євразійської) неоімперії нездійсненною; 2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише нищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії; 3) постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державності. Реалізацію цих імперативів покладено на спецслужби, дипломатію, а віднедавна й на Збройні сили Росії. Головними методами в їх арсеналі є підривна діяльність агентури та агентів впливу, дезінформація і шантаж, погрози й тиск, підкуп і задіяння у спецопераціях кримінальних елементів, залучення найманців, підрозділів регулярної армії без розпізнавальних знаків тощо[14].

Л. Гардінґ зауважив, що В. Путін, заступивши в 2000 році Б. Єльцина, швидко створив перелицьовану неосовєтську Росію. ФСБ стала домінантним органом влади в країні – величезною таємною організацією з необмеженими ресурсами, що діє поза рамками закону відповідно до власного набору правил (також таємних)[15]. Фактично ФСБ стала наступником КДБ, унаслідувавши більшість методів останньої, притаманних ще НКВС – перевдягання в українських військових, підле використання мирного населення тощо.

В. Путін розв’язав агресію проти України, окупувавши Крим, і тим самим фактично зруйнував існуючу міжнародну систему, глобальну та регіональну систему колективної безпеки й відкрив у довгостроковій перспективі шлях для нової світової війни з використанням ядерної зброї[16]. Політика «стримування», котра фактично започаткована була західними країнами в 1917-1920 роках, повторилася в період Другої світової війни, й нині західні країни в черговий раз реанімують цю політику стосовно путінської агресії в Україні, яка, однак, є заслабкою і хибною, оскільки не відповідає на всі виклики, які кидає Росія як імперія, що прагне стати одним із геополітичних центрів планети.

Нині стає все більш очевидним, що збройна агресія Росії проти України стала наслідком не лише політики кремлівських імпер-шовіністів, а й стратегічних прорахунків і безвідповідальності нашої владної еліти протягом усіх років незалежності. Згідно з Конституцією та законами України питання національної безпеки належить до сфери відповідальності насамперед президента, проте вони не були предметом належної уваги жодного з очільників держави. Понад те, кожен із них доклався до нищення української армії. У часи Кучми було ліквідовано створену в 1991 році Національну гвардію, яка бачилася багатофункціональним боєздатним військовим формуванням, укомплектованим патріотично налаштованими і досвідченими офіцерами, що є ядром модерних Збройних сил України. Натомість Кучма віддав перевагу формуванню ЗСУ способом скорочення гігантського уламка радянської армії на території нашої країни. Зменшувалося фінансування ЗС, що унеможливлювало їх оснащення сучасною військовою технікою та озброєнням. За президентства Ющенка при відкритих виявах ворожнечі з боку РФ недофінансування Збройних сил України стало злочинним. Воно завершилося руйнацією всього сектору національної безпеки за часів Януковича. Деградація армії й флоту, зовнішньої розвідки та контррозвідки, Служби безпеки, Ради національної безпеки та оборони відбувалася не без участі російських спецслужб та їхніх агентів, інфільтрованих у структури державного управління всіх рівнів. Найвище політичне та військове керівництво держави роками безвідповідально тішилось ілюзією стратегічного партнерства з Росією, натомість Кремль цілеспрямовано реалізував курс на знищення України[17].

Загалом слід констатувати, що в умовах сучасної російсько-українська війни Українська національна революція набуває нового, вирішального змісту. Адже лише за умови успішного для України завершення цієї війни можливим стане здобуття справжньої, реальної незалежності нашої держави.

Наш історичний досвід переконує, що при розбудові української державницької стратегії треба змінити та перебудувати її основні засади, а саме:

- при формуванні суспільної ідеології вартує категорично позбутися пацифістських філософем;

- нація повинна виховуватися на принципах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів;

- треба відмовитися від ілюзійного бачення міжнародних стосунків і твердо застосовувати логіку геополітики, за якою Україна як держава, розташована в геостратегічній зоні, не може дозволити собі розслаблювати у військовому плані і вести оманливу пацифістську міжнародну політику, не реагувати на загрози з боку імперських сусідніх потуг, передусім Росії;

- російський імперіалізм має шовіністичне наповнення, і тому він особливо агресивний щодо націй, які в якомусь вимірі підважують «провідну роль», «місію» російської нації і держави; зрозуміло, що у цьому випадку українська нація і держава опиняються під головним ударом російського експансіонізму і шовінізму, оскільки несуть в собі основні виклики російській імперській ідентичності: вони «відбирають» у росіян історичну спадщину і культуру минулого (до XVIIІ століття), розбивають велику кількість російських великодержавницьких міфів, як то про «братські народи», «цивілізаційну роль» російської імперії, «виправданість» російського комунізму і т. ін., позбавляють імперію геополітичного розмаху, бо відрізають її від стратегічно важливого простору Причорномор’я, тому зовнішня політика України має бути максимально настороженою щодо російського імперіалізму і раціонально продуманою щодо його загроз;

- нинішня російсько-українська війна не тільки підтверджує наші історіософські висновки, а й стимулює до кардинальніших змін у сфері національного самовиховання і внутрішньої української політики, а саме до якомога ширшого й глибшого використання в них філософських засад та ідей українського вольового націоналізму.

Автор Олександер СИТНИК

[1] Любовець О. М. Проблема Української державності в програмах і діяльності українських політичних партій / О. М. Любовець // Український історичний журнал. – 2003. – № 4. – С. 22.

[2] Турченко Ф. В’ячеслав Липинський ідеолог української демократичної хліборобської партії / Ф. Турченко, Н. Заліська // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна ; за ред. Я. Пеленського. – [Студії]. – Київ-Філадельфія : Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського, 1994 – . – Т. 1. – С. 171, 172.

[3] Нагаєвський І. Історія україської держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К. : Український письменник, 1994. – С. 85.

[4] Історія України: нове бачення : у 2 т. ; за ред В. А. Смолія. – К. : Україна, 1996 – .– Т. 2 / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, В. М. Даниленко та ін. – С. 52.

[5] Ольжич О. Дух руїни / О. Ольжич ; передм. О. Зінкевича ; післям. І. Дзюби. – К. : Смолоскип, 2007. – С. 22.

[6] Грушевський М. С. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріяли / М. С. Грушевський ; за ред. Л. Р. Винар. – Нью Йорк : Українське Історичне Товариство, 1992. – С. 50, 51.

[7] Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.) / О. Р. Баган. – К. : УВС ім. Ю. Липи, 2008. – С. 7, 8.

[8] Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна / М. Шлемкевич // Генеза : Філософія. Історія. Політологія. – 1997. – № 1 (5). – К. : Вид-во «Генеза», 1997. – С. 91, 92.

[9] Коваль Р. М. Повернення отаманів Гайдамацького краю / Р. М. Коваль. – К. : Діокор, 2001. – С. 34.

[10] Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів : В-во отців Василіян «Місіонер», 1998. – С. IV.

[11] Турченко Ф. Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна / Ф. Турченко, Г. Турченко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 130, 179.

[12] Василенко В. Війна 2014 року : спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014. – С. 28.

[13] Пасічник В. Російська загроза незалежності та державному суверенітету України: зміст та духовні детермінанти : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://preobrazhennja.org.ua/content/rosijska-zagroza-nezalezhnosti-ta-derzhavnomu-suverenitetu-ukrayiny-zmist-ta-duhovni-determi.

[14] Василенко В. Війна 2014 року : спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014. – С. 29.

[15] Гардінґ Л. Мафіозна держава. Як один репортер став ворогом брутальної нової Росії / . – К. : Темпора, 2014. – С. 20.

[16] Пасічник В. Російська загроза незалежності та державному суверенітету України: зміст та духовні детермінанти : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://preobrazhennja.org.ua/content/rosijska-zagroza-nezalezhnosti-ta-derzhavnomu-suverenitetu-ukrayiny-zmist-ta-duhovni-determi.

[17] Василенко В. Війна 2014 року : спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014. – С. 27.

ukrnationalism.com