Перепоховання Коновальця на Личаків - політична помилка, – автор книги

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 20 червня 2013 Дата публікації Перегляди: 1181

Він слухав лекції Михайла Грушевського, а за кілька років став одним з найкращих військових командирів його держави. Він втратив свій шанс на Незалежність, але дав можливість скористатися ним Степану Бандері та Роману Шухевичу. 14 червня минуло 122-річчя з дня народження Євгена Коновальця. Про життєвий шлях батька українського визвольного руху ХХ ст. – розмова з автором книги «Євген Коновалець – творець ОУН» Ярославом Сватком.

– Пане Ярославе, в Україні вже створено оргкомітет з перепоховання Євгена Коновальця на Личаківське кладовище. Як Ви це прокоментуєте?

– Якщо б перепоховання було в його рідне село Зашків, то в цьому є хоч якийсь зміст. Поховавши поруч з могилою батьків, ми б повернули його додому. Тому перепоховати на Личаків – це політична помилка з усіх поглядів на цю справу: як з погляду оцінки його як особистості, так і з погляду сьогоднішньої політичної ситуації в Україні.

Коновалець був категоричним борцем за незалежність України в Києві. Після втечі з російського полону у 1917 р. він відмовився вести Січових Стрільців з Наддніпрянщини в Галичину, вважаючи, що «шлях до вільного Львова веде через вільний Київ».

Якщо ж ми перепоховаємо його на Личаківському цвинтарі, то перетворимо Львів на українське гетто національно-визвольної боротьби – не більше і не менше. Коновалець не був якимсь містечковим діячем. У Львові він стає символом того, що визвольна боротьба притаманна тільки Західній Україні, що це «галицький проект», у Києві – всієї України. Це перепоховання у Львові буде на руку ідеологам «русского мира», які і так всіма можливими силами намагаються звести національно-визвольну боротьбу українців лише до галицьких земель.

– Але ж в перспективі оргкомітет планує перепоховати його все-таки у Києві…

– Не знаю, чи це красиво і правильно. Останній командир УПА Василь Кук ще за життя сказав: «Якщо ви не зможете мене, як командира УПА, одразу поховати в Києві, так як було вирішено постановами ОУН – в Пантеоні українських героїв, то я їду в рідне село Красне і чекаю в Україні української влади». Що стосується Коновальця, то його воля у цьому питанні невідома, але є ж відомою воля ОУН, яку він очолював.

Крім того, є фактом, що прямих нащадків Коновальця не залишилось (син помер у 1958 році, не залишивши дітей). Тому говорити про перепоховання від імені дальших родичів, не враховуючи позиції ОУН, яку він створив, і яка історично і фактично стала виразником його політичної волі – неморально. А кілька років тому бандерівська і мельниківська організації виступили зі спільною заявою щодо можливості перепоховання Коновальця, і їх думка була категоричною: творця ОУН слід зразу перепоховати в Києві, а не возитися з ним Україною туди-сюди. Щось змінилося від того часу, з’явилися якісь нові консолідовані позиції репрезентантів націоналістичного руху? Ні! Тому я вважаю, що наміри перепоховати Коновальця без врахування позиції його політичних нащадків – політичний авантюризм і несвідоме, або може й свідоме, підігрування «Русскому міру». Особливо тепер, коли народ у Києві нарешті почав показувати свою прихильність до українського самостійництва.

– Хто вплинув на формування Євгена Коновальця як особистості?

– Насамперед, це тато і мама. Батько був вчителем у Зашкові. Він велику увагу приділяв освіті. Вважав, що люди не повинні обмежувати себе лише початковою школою, адже цим самим прирікають себе і своїх дітей на упосліджене існування в державі. Хто дасть освіту своїм дітям – може дати їм майбутнє, де вони здобудуть більші права. Це була категорична лінія його батька Михайла. Завдяки цьому багато його вихованців посіли вагомі місця в суспільстві. Мати була також вчителькою. Вона виховувала у дітях відповідальність за свої рішення, користувалась модерними тоді методами швейцарського педагога Песталоцці, робила доповіді на вчительських конференціях. Основною тезою Песталоцці було «діяти й виконати – це для кожної людини головна справа» – от і виховала синів дієвими людьми.

У підлітковому віці великий вплив на Коновальця мало навчання у львівській Академічній гімназії. У ній працював дуже добрий вчитель фізвиховання та німецької мови Іван Боберський. І якщо проаналізувати статистику випускників цієї гімназії [Євген Коновалець, Роман Шухевич, Василь Кучабський та ін. – М.Г.], то багато із них відіграли важливу роль в українському національному-визвольному русі.

У студентські роки – це була зустріч з Михайлом Грушевським. Хоча Коновалець і навчався на правничому факультеті Львівського університету, це не завадило йому записатись на курс історії до Грушевського. Це мало великий вплив на Євгена, оскільки в майбутньому на багато речей він дивився крізь призму історичного процесу. Він усвідомлював, що історію неможливо повернути назад, але можна передбачати, куди вона йтиме, і коригувати цей процес, його напрямок.

Немалий вплив на нього мав і батько Степана Бандери отець Андрій, з яким вони в університеті разом випускали студентський журнал. Це лише показує, наскільки тісним був галицький національно-визвольний світ.

– Яким Коновалець був у повсякденному житті?

– Він був аскет – не вимагав нічого надмірного, обходився тими матеріальними благами, які мав. Вмів підпорядкувати своє особисте інтересам загального. Треба було бути ближчим до тодішнього осідку Ліги Націй – він переселився із Німеччини у Швейцарію. Зокрема, слід відзначити його боротьбу на міжнародній арені за правду про Голодомор. Це Коновалець організовував українських парламентаріїв у польському сеймі на підняття цього питання перед Лігою Націй.

– Як сім’я ставилась до його політичної діяльності?

– Дружина завжди його підтримувала. У нього ще був єдиний син, який, правда, ріс в еміграції. У 1958 р. він помер від раку шлунку і не залишив після себе нащадків.

– Як Ви б охарактеризували політичні погляди Євгена Коновальця? Чи простежується якась еволюція?

– В ідеологічному аспекті його погляди впродовж життя не зазнавали суттєвих змін. Щодо його концепції побудови держави, то зразковим у цьому плані він вважав устрій Австро-Угорщини, де є незалежні гілки влади та виборність посадових осіб – він був демократом стосовно цього. Однак, у військових питаннях він усвідомлював, що на війні демократії не може бути. Командир приймає рішення – солдат повинен його виконувати.

– Які стосунки у нього були з політиками УНР? Як його сприймали?

– В Українській Народній Республіці Коновалець очолював одне із найбоєздатніших військових формувань – Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. Однак, він вважав, що його справа – війна, а політичні рішення – справи політиків. Однак, коли обставини примушували займатися політикою задля збереження створеної військової одиниці – він займався. Коли німці роззброїли курінь Січових Стрільців, він знайшов спосіб домовитися зі Скоропадським про перенесення цієї військової одиниці в Білу Церкву.

– Які особливості Ви б виокремили у розбудові Євгеном Коновальцем визвольного руху у міжвоєнний період?

– Коновалець не був зосередженим на особистій винятковості, він був самокритичним. До речі, серед усіх військових командирів Наддніпрянської України він чи не єдиний, хто зрозумів, що війна таки програна і повернути назад час не вдасться. Він зрозумів одну важливу історичну закономірність: кожен народ в одному поколінні має один шанс здобути якийсь результат. Не використав – чекай наступного покоління.

Це сьогоднішні політики мислять категоріями «від виборів до виборів». Після поразки Української революції 1917-23 рр. Коновалець почав все з початку – з виховання дітей, з розвитку мережі «Пласт». Безпосередньо цим займався його підлеглий в корпусі Січових Стрільців та в УВО полковник Іван Чмола.

Іншим важливим моментом у виховному процесі цих молодих людей повинна була стати ідеологія. Вони мали розуміти, що вони роблять і для чого це роблять. Коли солдат на війні дивиться в очі смерті, то у нього повинна бути мотивація, щоб він не здезертирував. Гроші не можуть бути мотивацією, оскільки нащо вони йому, якщо його зараз можуть вбити. Мотивацією повинна бути ідеологія, віра у свою життєву місію. Процес дискусії в молодіжному середовищі про націоналістичну ідеологію організував Дмитро Донцов. Це були ті «дріжджі», які Коновалець кинув у середовище молодих патріотів. Якби не Коновалець – Донцов ніколи б не став редактором Літературно-Наукового Вісника. Містечкове галицьке суспільство тоді було проти Донцова, і Коновальцю довелось докласти немало зусиль, щоб той отримав ту публіцистичну трибуну, завдяки якій він, власне, розкрився як публіцист. Якби не Коновалець – ми б мали іншого Донцова.

– Як Коновалець ставився до атентатів, які вчиняла ОУН? Наскільки ці дії відповідають сьогоднішньому терміну «тероризм»?

– Сьогоднішній тероризм знищує безневинних людей з метою залякування цілого суспільства. Тероризм кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. не був спрямованим на маси – він був індивідуальним. Коли Мирослав Січинський у 1908 р. стріляв у намісника Галичини графа Анджея Потоцького за нищення української освіти, то він не підривав усю Австро-Угорську канцелярію у Львові. Коли Микола Лемик у 1933 р. застрелив радянського майора НКВД Олексія Майлова за український Голодомор, то він не підривав два квартали бомбами зі всіма перехожими.

Це зовсім інше розуміння терористичного акту, аніж у нас сьогодні, коли, до прикладу, направляють літак в торговий центр і гине 5 тисяч безневинних осіб, тоді це було фактичне продовження війни, і акти були спрямовані проти людей, які фактично теж були учасниками цієї війни, тільки з протилежного боку фронту.

Щодо безпосереднього ставлення до атентатів самого Коновальця, то він це сприймав як ознаку війни, яка так і не закінчилася – на відміну від значної частини старшого покоління діячів ОУН. Він вважав, що молодь має право на пошук свого нового шляху боротьби.

– Це було основною причиною розколу ОУН у 1940 р.?

– Коновалець від самого початку знав, що молодь ОУН йде своїм шляхом, що він не зможе нав’язати їм своєї думки. Це ми можемо прочитати з листа до Дмитра Андрієвського від 15 квітня 1932 року: «Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо... На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо, як ті, що себе вважаємо Проводом, – точно здавати собі справу, коли певного дня не маємо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на зах. землях нас ще толерує, – я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід».

У 1940 р. його слова справдились. Ті люди, які очолили ОУН після вбивства Коновальця у 1938 р., не змогли знайти спільну мову з молоддю. Та й сама ж молодь уклала собі зовсім іншу ідеологічну систему побудови держави, способи боротьби. Тим більше, вони вважали, що право на власну думку їм дає дієва боротьба, ув’язнення у польських тюрмах тощо.

– Коновалець не дожив одного року до початку Другої світової війни. Які у нього були міжнародні сподівання, станом на 1938 р.?

– Передбачити цю війну було нескладно, і він намагався у багатьох країнах нав’язати контакти з місцевими політичними елітами. Він мав непогані зв’язки в Англії, Іспанії. Щодо Німеччини, то з розгортанням політики Гітлера він намагався уникнути співпраці з нацистами. Коли російська розвідка змусила його залишити Швейцарію, то, обираючи між еміграцією в Німеччині та Італії, він обрав саме останню. Розумів, що в українських націоналістів та німецьких нацистів зовсім інше бачення розвитку подій цієї війни.

– Який внесок Євгена Коновальця в українську історію Ви б виокремили?

– Найважливіше те, що він організував визвольну боротьбу. Він запустив процес, який потім ніхто не зумів зупинити, який пішов сам по собі. Відтак, ми отримали такі постаті, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Степан Охримович, Дмитро Грицай і багато інших лідерів ОУН та УПА. Звичайно, без Коновальця був би Бандера і Шухевич, але вони були б іншими. Можливо, такими, як Нестор Махно. Однак, завдяки Коновальцю вони стали монолітною єдиною силою. Він дав їм зрозуміти, що національну мету можна здобути лише спільними зусиллями. Він давав їм можливість самим вдосконалювати процес цієї революційної боротьби. Дуже часто це робилось методом спроб і помилок, але Коновалець давав їм право на ці помилки, бо інакше не відбулось би ніякого прогресу.

Ось до прикладу: коли Охримович запропонував свій варіант розбудови мережі ОУН на базі акцій проти польських осадників – Коновалець погодився, аргументуючи це тим, що Охримович, на відміну від нього, перебуває в Галичині, і йому виднішими є суспільно-політичні процеси. І як виявилось – ця методика була правильною, фактично участь в акціях була перевіркою придатності людини до збройної боротьби за свою державу.

– Якщо говорити про уроки з історії, то що сьогоднішнє суспільство могло б взяти для себе з життєпису Євгена Коновальця?

– Жити треба великою метою – Коновалець жив нею все своє політично свідоме життя. Його немає, але багато започаткованих ним речей працюють і до сьогодні. Також він не відволікався на вторинні та меркантильні справи. Це, зокрема, видно із його переписки з товаришами, де він не втручався у неважливі дискусії. І оскільки він не розпорошувався, то зумів зробити багато великих справ.

Михайло Галущак, для ІА ZIK

{module mod_knopka_comments}