Володимир В’ятрович: «На період, який зараз переживаємо, ми будемо дивитися як на "темні часи"»

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 12 червня 2013 Дата публікації Перегляди: 986

Володимир В’ятрович — рідкісний приклад фахового науковця з активною громадянською позицією, який до того ж займається відповідною діяльністю. В його працях відсутня зашореність, натомість присутній свідомий патріотизм, який виявляється не в притягуванні за вуха «потрібних» епізодів, а в глибокому аналізі джерел і тонкому підборі тематики.

В розмові з істориком — про передумови успішності його книг, стан науково-популярної літератури в Україні, значення для нього недавно здобутої премії ім. В. Стуса, теми досліджень і не тільки.

— Пане Володимире, Ваша книжка «Історія з грифом "Секретно"» здобула популярність серед читачів. Чим можете пояснити, що наукове історичне видання зацікавлює широкий загал?

— По-перше, це науково-популярна книжка, і я спеціально її писав доступною мовою, щоб книгу могли читати багато людей. Судячи з того, як вона пішла, мені це вдалося. Я думаю, що запорукою успіху була й сама тема. Книжка складається з нарисів щодо певних осіб чи подій, які не були відомі загалу. Історій, які ховали від нас в архівах КГБ. Очевидно, що таємниці завжди приваблювали людей, особливо це стосується таємниць нашого минулого, розкривши які можна дізнатися про невідомі сторінки цього минулого, цікаві епізоди в біографії тих чи інших людей. Це те, що людям подобається не тільки в Україні, а й в цілому світі. Можливо, саме завдяки цьому книжка і стала популярною.

— Зараз вийшла вже друга книжка — «Історія з грифом "Секретно". Нові сюжети».

— Це, по суті, продовження. Друга книжка так само складається з різних нарисів з історії України 1918-1991 років. Тобто позиційно вона нагадує першу книжку, але до неї увійшли нариси про інших людей, про інші події, які мали місце в історії України ХХ століття.

— Тематично матеріали якось згруповані?

— Як і в першій книзі, ці матеріали стосуються подій на українських теренах починаючи від становлення радянської влади і закінчуючи останніми днями її існування. Відповідно, тут є матеріали, наприклад, про створення Української військової організації (зокрема її створення в Києві), є матеріали про окремих осіб, як-от про останнього командира УПА Василя Кука, про Наталію Шухевич, дружину командира Романа Шухевича, також про останні п’ять років існування КГБ в Україні…

— Ці матеріали були написані окремо один від одного чи вони одразу писалися як книжка?

— Власне, сама ідея «Історії з грифом "Секретно"» почалася з моєї рубрики на сайті ТСН, де я писав різні нариси на тему історії України ХХ століття крізь призму документів КГБ. Але, вже пишучи ці нариси, я так чи інакше мав у голові певний проект книги, уявлення про те, як би вона мала скластися. Відповідно, книга відрізнялася від тих публікацій, що були на сайті, лише тим, що ці матеріали було упорядковано хронологічно.

— Очевидно, можна припустити, що буде продовження?

— Є певна спокуса продовжити, тому що є зацікавленість другою книжкою, вона теж гарно продається. Але, з іншого боку, в мене є амбіції розкрити глибше деякі з тих історій, які я на початковому рівні подав у двох виданих книжках. Тому що кожна з цих історій заслуговує на окреме дослідження, і, можливо, я таки візьмуся за якусь з цих історій і спробую зробити з неї цілу книгу.

— Чи вже є певні плани, яку історію будете розкривати?

— Я ще думаю над цим. І це займе ще трохи часу, тому що паралельно з цією роботою я продовжую своє дослідження польсько-українських стосунків. Зокрема, цього літа я попрацював в архіві Інституту Гувера і знайшов там дуже цікаві документи «Польської підпільної держави» щодо українського питання, тож, відповідно, буду готувати щось стосовно цієї проблеми також.

— Пане Володимире, як можете оцінити теперішню українську історичну науку якраз науково-популярного штибу?

— По-перше, її дуже бракує. На відміну від наших сусідів — поляків чи росіян, в нас дуже мало науково-популярної літератури. А вона дуже важлива, тому що це та література, яку читатиме набагато більше людей, ніж спеціалізовану. Це та література, яка якраз формує історичні уявлення суспільства як такого. Але, слава Богу, така література вже з’являється в Україні, і на минулому Форумі видавців у Львові ми презентували не тільки мої видання, а й дуже цікаву книжку Олега Стецишина «Ландскнехти Галицької армії», присвячену офіцерам-найманцям в Українській Галицькій армії, науково-популярну книжку відомого історика Івана Патерляка «Перемога або смерть». Всі ці книги надзвичайно добре розходяться, мають свого покупця, а це свідчить про те, що попит в суспільства на подібні видання дуже великий.

Наступною сходинкою до пізнання історії є художнє опрацювання цієї тематики, і в цьому відношенні теж є багато втішних речей. На цьогорічному Форумі було презентовано також кілька нових художніх романів, які присвячені історії УПА. Це і «Червоний» Андрія Кокотюхи, і «Танго смерті» Юрія Винничука, і ще декілька книжок. А отже, ця тема популярна і цікавить багатьох людей. Тому дуже добре, що вона представляється на різних рівнях — науковому, науково-популярному і навіть художньому.

— Яка центральна тема у Вашій науковій діяльності?

— Головна тема в моїх наукових дослідженнях — це історія Української повстанської армії, якою я займаюся ще зі студентських часів, тобто близько 20 років. Ще в 2007-му мною спільно з Р. Забілим, І. Дерев’яним, П. Содолем було підготовлено і видано книгу «Українська повстанська армія. Історія нескорених», яка вже витримала кілька перевидань і яка надалі користується великою популярністю. Моя дисертація була присвячена закордонним рейдам УПА. Я видав також монографію, яка називається «Рейди УПА теренами Чехословаччини». Очевидно, що це тема, якою я й далі буду займатися.

— Пане Володимире, які теми в українській історії є цікавими для дослідження, але дослідників ще не мають?

— Якщо брати в цілому, то Україна тільки зараз починає дивитися на своє минуле своїми українськими очима. Через це будь-які теми, будь-які періоди української історії ще потребують переосмислення. І цей період появи нової хвилі вивчення стосується всіх проблем: починаючи від середньовіччя і закінчуючи нашими днями.

— Чим для Вас стала премія імені Василя Стуса?

— Я думаю, що це певний аванс, тому що для мене величезне значення має сама особистість Василя Стуса, а отже, і премія. Дуже важливо для мене і те, що я отримав її з рук такої славної людини, як Євген Сверстюк. Це ті люди, те покоління, яке мало великий вплив на формування мене як особистості, і це ті люди, завдяки яким ми отримали незалежність. Це надзвичайно велика честь, і я намагатимусь бути гідним цієї честі.

— А чи не плануєте зайнятися дослідженням ближчих історичних моментів вже часу незалежності?

— Серед моїх наукових планів є одна ідея — це дослідження національно-демократичного руху кінця 1980-х — початку 1990-х років. Є багато матеріалів, навіть відео, але цим фактично ніхто не займався. Тож зараз важко говорити про те, коли саме я би зміг взятися за дослідження того, як в серпні 1991 року постала незалежна Україна. Адже довкола цього теж дуже багато містифікацій, міфів. Часто про це говорять як про якийсь випадковий збіг обставин. А я б хотів довести, що це не так, що це був закономірний результат розвитку всього українського визвольного руху в ХХ столітті.

— Цікавою була б Ваша думка щодо сучасної ситуації в Україні, яка невдовзі стане історичною: як на ці події можуть дивитися історики через кілька років?

— Я думаю, що на цей період, який зараз переживаємо, ми будемо дивитися як на «темні часи», на період, коли ми втратили можливості для розвитку. На жаль, Україна зараз не розвивається, на жаль, люди, які зараз є при керівництві держави, намагаються нас повернути в минуле. На це йде дуже багато енергії, і це, очевидно, не дасть жодного результату. Я переконаний, що ці політики, які представляють зараз владу, є тимчасовими. Дуже скоро вони втратять можливість керувати державою. Але в будь-якому випадку вони завинили перед нами тим, що ми втратили кілька років, які надзвичайно потрібні для того, щоб Україна ставала сильною незалежною державою.

— І ще кілька слів про громадську діяльність.

— В принципі, я, як історик, хотів би займатися тільки історією. Але, на жаль, в такій політичній ситуації мене до певної міри позбавляють права на професію. Доводиться воювати за доступ до архівів. Доводиться воювати за право говорити правду.

Автор: Василь Карп’юк

Джерело Експедиція


{module mod_knopka_comments}