Володимир В’ятрович: Незнана революція
Історики, журналісти та політики сперечаються, яка з тріщин була першою і вирішальною для краху комуністичного режиму?
Розвал Радянського Союзу та всієї комуністичної системи у 1991 році став результатом тривалого процесу, а не був одномоментним актом. Підписи трьох президентів у грудні 1991 року у Біловезькій пущі стали лише завершальним ударом, що поставив остаточну крапку в масштабному соціальному експерименті тривалістю в сім десятиліть.
Перед тим було проголошення незалежності України у серпні того ж року, незалежність прибалтійських республік, "оксамитові революції" у країнах Центральної та Східної Європи у 1989—1990 роках. Але й ці події мали свої корені у більш давній історії — в діяльності польської "Солідарності" з 1980-го, у "празькій весні" 1968-го, у повстанні у Будапешті 1956-го. Могутня комуністична система, здавалося, справилася з усіма цими ударами: протестантів розігнали, розстріляли, посадили, і над однією шостою земної поверхні ніби знову запанував спокій. Однак ці удари залишили непомітні, на перший погляд, тріщини у фундаменті колись нездоланної комуністичної системи. Тріщини, які згодом, наприкінці 1980-х, коли під тиском внутрішніх та зовнішніх причин систему почало лихоманити, перетворилися в лінії розлому.
Історики, журналісти та політики завзято сперечаються, яка з цих тріщин була першою і вирішальною для краху комуністичного режиму. І знову-таки згадують Польщу 1980-го, Чехословаччину 1968-го чи Угорщину 1956 року. Проте варто заглибитися ще далі в історію, аби побачити, коли вперше створена Сталіним після завершення війни система зазнала серйозного удару. А сталося це майже відразу після смерті самого «вождя народів» у травні 1953 року. І сталося не десь на західних, нещодавно приєднаних околицях імперії, а в самому її центрі, можна навіть сказати в самому її серці — в одному з таборів ГУЛАГу. Повстання політичних в’язнів, яке почалося шістдесят років тому, 21 травня 1953 року, в одному з відділень Горлагу і увійшло в історію як Норильське, і було тією першою незнаною революцією, з котрої почався кінець всемогутньої комуністичної системи. Воно тривало три місяці і, звичайно, було придушене, як і всі інші вияви протесту проти влади аж до кінця 1980-х. Але вслід за ним спалахнули інші повстання в таборах — Воркутинське, Кенгірське.
Не всі згодні з тим, що події в таборах ГУЛАГу весни 1953 та наступного, 1954-го, року можна навіть вважати повстанням. Вони наголошують на тому, що за своєю формою це були радше масові страйки політичних в’язнів, котрі відмовлялися виходити на роботу, страйки, які закінчилися сутичками з табірною адміністрацією. З цим частково можна погодитися: і справді, ці події ніколи не набули б такого великого значення, якби відбулися в інший час та в іншому місці. Проте історія не визнає «якби».
У конкретний час — лише через кілька місяців після смерті Сталіна, коли країна, а з нею половина Європи продовжували жити за заданим ним темпом, у конкретному місці — у самому серці створеної ним імперії зла — ці події набули масштабів повстання і мали справді революційне значення для історії Радянського Союзу та усього комуністичного блоку держав. На відміну від угорських подій 1956 року, які широко висвітлювалися на Заході, про повстання в Норильську, Воркуті, Кенгірі знали дуже небагато (хоча вже через кілька днів після початку заворушень у Горлагу про це повідомляв «Голос Америки»), але головне — про них знав режим. У Кремлі зрозуміли: далі керувати країною сталінськими методами уже не вийде.
Влада перемогла повстанців: частину з них вбили, інших непокірних розкидали по таборах, намагаючись ліквідувати бунтівне ядро. Але разом з тим нові кремлівські хазяї змушені були піти на поступки політв’язням: почати процеси реабілітації та навіть засудження масових репресій на ХХ партійному з’їзді. Те, на чому тридцять років тримався Радянський Союз, на чому базувалося розширення його впливу на країни Східної та Центральної Європи після завершення Другої світової війни — страх перед Сталіним, — нова влада змушена була відкинути. І не просто відкинути, але й засудити. Щойно потім після цього було повстання в Будапешті та інші події, коли люди відверто відважувалися протиставлятися комуністичній системі. Звичайно, були й рецидиви «сталінізму» під час правління Брежнєва, були репресії, страх у суспільстві, але повернути країну в жахи 1930—1950-х не зміг ніхто, а спроби зробити це лише прискорили кінець комуністичної системи.
24 травня цього року 60-у річницю Норильського повстання відзначатимуть у парламенті. На жаль, не України, хоча серед повстанців та організаторів повстання більшість були українцями. Подія відбудеться у Вільнюсі. Справжніх героїв, об’єднаних в організацію «Норильські витязі», вітатимуть литовські політики, які розуміють, що зокрема цим людям вони завдячують можливості бути парламентарями власної незалежної держави. Колись це станеться і в Україні. Сподіваюся, що українські герої Норильська, а серед них і керівник повстання Євген Грицяк, доживуть до цього моменту.
А наразі напередодні річниці в культурно-мистецькому центрі «Києво-Могилянської академії» відбудеться громадський захід під назвою «Норильське повстання 60 років потому: Людина vs Тоталітаризм». Ми пам’ятаємо про те, що відбулося, і усвідомлюємо його значення. А це може стати початком нових змін, адже, як засвідчили події у Норильську, кожна революція починається з революції свідомості. Людину, яка стала вільною, не перетворити знову в раба, а вільна людина здатна перемогти будь-яку систему.
Джерело: ТСН.ua