''27 мільйонів жертв - це варто святкувати?''
Світанок. Вирішили подивитися, з чого починається 9 травня у місті Суми. Можливо, занадто багато уваги до такої неоднозначної дати, але накипіло. Набридло бути слухняними інструментами в руках політиків. Набридло дивитися на папуг, що чіпляють на себе "геогріївську " стрічку, не усвідомлюючи, що вона означає насправді і хто її носив. Набридло, що ми себе не поважаємо.
Тож о четвертій ранку підходимо до Меморіалу Слави. Патрульна служба не спить, снідає на камінних сходах поблизу височезного пам’ятника Альоші (так його називають в народі). Поблизу блукають ще кілька хлопців у формі, стоїть черговий автомобіль. Охороняють спокій. Під’їжджає авто, виходять двоє "готових " - насвяткувались, згадали дідів, мабуть… Один з них обмацує меморіальні плити, бо тяжко стояти на ногах. "Спасібо дєду за побєду ", - волає він. "Всьо, валім ", - каже його друг і обидва йдуть курити до патруля.
Не диво, абсолютно нормальна ситуація. Але змушує ще раз задуматися: що таке 9 травня для нас, тих, хто не жив у сорокові роки. Для більшості – привід випити, для меншості у вигляді бабусь – можливість отримати святковий настрій, відпочити. Близько десятої вони, вдягнені у найкращі сукні, тримаючи бузок з власного саду, йдуть з подругами, гомонять про квіти, погоду, але чомусь не про перемогу чи війну…
Підходимо до вулиці, якою рушатиме святковий парад. Купа людей і лише в десятої частини не висить помаранчево-чорна стрічка. Діти вже починають плакати, спека дається взнаки. Мами роздратовані, атмосфера свята зовсім не відчувається. Складається враження, ніби маса просто слухняно підкоряється стереотипу "має бути радісно на душі ". Навіть колона з прапорами "Партії регіонів", "Комуністичної партії України " та інших виглядає сумно: а як же інакше, якщо за три години – 150 гривень? Принаймні, так сказав знайомий, який стояв з блакитним знаменом.
Мета заходу – піар партій? Не тільки. Ідуть ветерани. Чи приємно їм згадувати війну у призмі пропаганди, славлячи совєцьку армію? Не беруся переконувати, але невже хтось з них, будучи під ворожими кулями, бачачи, як гине друг, повертаючись у зруйновану країну, де на тебе чекають табори, хоче згадувати ті жахи? Ніколи цьому не повірю. Пишатися "пабєдой" - це складова радянської ідеології, яка давно вже віджила своє.
А поки парад іде вулицями, дівчина з чорнявим волоссям роздає візитки. Беру одну, читаю "Запрошуємо на антифашистський марш, що відбудеться 15 травня ". І тут же виступає Юрій Чмирь, голова Сумської обласної державної адміністрації. Він довго говорить про те, що у ІІ Світовій ми перемогли фашизм. Історики, мабуть, плачуть – з ким ми воювали, з італійцями, чи що? Та вже наступне речення Чмиря - про те, що сьогодні ми маємо боротися з тим же таки фашизмом. То яка перемога? Може, війна триває і досі? Логіка відсутня.
Чи намагається хтось сказати свою думку вголос? На щастя, є такі. Ідучи, помічаю під ногами білу фарбу. Під нею – замальований, але читабельний напис: "27 мільйонів жертв – це варто святкувати". Правда, що ріже очі, а тому – вже зранку прихована від людей. Вони повинні шанувати радянські традиції, байдуже, що живуть в незалежній Україні. Будуємо своє майбутнє, спираючись на чуже минуле.
Чому б нам не задуматися над тим, що війна триває? Наша боротьба ще повинна розпочатись. Ми перемогли німецького окупанта, а як щодо совєцкого? Він і сьогодні змушує наших дітей вдягати блакитні пілотки з червоними зірочками і стояти навпроти червоних прапорів, під якими вбивали наших батьків. Можливо, навіть більше, ніж під прапором нацистської Німеччини.
Марія Дубініна, Інформцентр МНК
{module mod_knopka_comments}