Концепція „Власних сил” Степана Бандери й сучасна політична ситуація

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 01 травня 2013 Дата публікації Перегляди: 1467

Відома банальна істина, що в політичній боротьбі важливим є пошук союзників й розробка стратегії. Політичні партії в досягненні влади та політичної вигоди міняють союзників, що змушує їх відрікатися від попередніх обіцянок, веде до порушення норм моралі, а у народних мас формується переконання: політика брудна справа. Утім, у внутрішньополітичній діяльності провідних європейських і світових держав спостерігаємо тенденцію до повернення моралі в політику, що знайшло відображення у відповідній літературі. Проте, в Україні посилюється тенденція до абсолютної аморальності, яка є відображенням здеморалізованості певної частини електорату. Україна втомилася від аморальності. Українці хочуть бачити, щоб національно-демократичні сили були втіленням моральності. Лише за цих умов може відбутися відродження України.

Отже, метою статті є дослідження проблеми, якою має бути концепція національно-патріотичних сил у політичній боротьбі за розбудову української незалежної держави в сучасних умовах та у відродженні моральності в українському суспільстві. Досягнення мети передбачає розв‘язання таких завдань: по-перше, здійснити філософський аналіз перманентних поразок України за двадцять років існування незалежної держави; по-друге, проаналізувати основні положення концепції „власних сил” Степана Бандери; по-третє, з‘ясувати, яку ідеологію слід покласти в основу внутрішньої й зовнішньої діяльності національно-демократичних сил; по-четверте, дослідити, які якості слід виховувати в народних масах, щоб вони не помилялися у своєму політичному виборі; по-п‘яте, з‘ясувати, які зміни слід внести в програмні документи.

 

За методологічну передумову дослідження приймаємо концепцію чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил людини, яка починає свій родовід від І. Вишенського, проходить через творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, Д. Донцова, В. Липинського, Є. Маланюка Я. Стецька та є органічним завершенням української філософської традиції. Із погляду цієї концепції протягом двадцяти років існування незалежної української держави спостерігаємо патологічну відсутність політичних лідерів особистісного рівня розвитку, здатних спонукатися інтересами української нації. Ця неспроможність проявляється у відсутності здібностей цілісно зрозуміти інтерес нації, сформулювати його в чіткій ідеологічній програмі й донести до свідомості народних мас – це по-перше. По-друге, нездатність спричинила абсолютизацію ролі держави й недооцінку значення громадянського суспільства й необхідності залучення народних мас до соціальної творчості. Лідери Помаранчевої революції не змогли побачити в структурах громадянського суспільства свого союзника й навіть відчувався страх перед його розбудовою, маючи підтримку більшості населення України, не змогли її використати, тобто не задіяли творчу енергію народних мас.

Поразка національно-демократичних сил на виборах Президента України у 2010 р. привела до „тріумфу” політиків посереднього рівня розвитку сутнісних сил, які відверто нехтують інтересами української нації, вміло маніпулюють матеріальними потребами народних мас, емоціями й почуттями російськомовної частини української нації, топчуть мораль, отже, знищують українську державу, але продовжують залишатися при владі. Аморальність й здеградованість стали нормою.

Отже, відсутність в національно-демократичному середовищі лідерів особистісного рівня розвитку сутнісних сил, здатних спонукатися інтересом нації, є однією з причин перманентних проблем протягом двадцяти двох років існування незалежної української держави. Зазначені висновки змусили шукати аналогії в історії українського національно-визвольного руху. Таку аналогію ми побачили в концепції „власних сил” С. Бандери.

Проблема пошуку союзників для українського національно-визвольного була актуальна в 40-50 роки ХХ ст. У тій суперечливій історичній ситуації С. Бандера свідомо відкинув опортунізм й пристосуванство й заявив: „Пристосування до чужої політики, яка йде врозріз із нашими цілями, а допомогу українським силам трактує як засіб для використання їх – доводить до відступництва від самостійницьких цілей”, тобто пристосуванство веде до капітуляції. Відкинув С. Бандера й тоталітарні методи, вважаючи їх несумісними й недоцільними з українськими реаліями й українським менталітетом, хоча вони й були на той час „модними”. Осмислюючи стратегію й тактику боротьби, С. Бандера зробив ставку на власні сили нації й принципову самостійність, найкращого союзника ніж власний народ не знайти, тому сформулював концепцію „опертя на власні сили” (1954). „Однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу”.

У цій концепції були й противники. Щодо позиції противників цієї концепції С. Бандера зауважив: „Протиставною до концепції власних сил є орієнтація на чужі сили та на коньюнктуру, створену іншими державами”. Зрозуміло, що соціально-психологічною основою першої концепції була віра в розум й здоровий глузд власного народу, утім як протилежна концепція відмовляла власному народові у здатності бути суб‘єктом власної долі. Зло другого підходу полягає в тому, що власному народу відводиться другорядна роль роль статиста в політичній та військовій боротьбі.

Безумовно, С. Бандера розумів всю несумісність цих підходів, чому політичні лідери не стають на позиції концепції „власних сил” і вказав на психологічні та історичні корені. С. Бандера усвідомив, що заважало політичним лідерам, починаючи з Б. Хмельницького, розбудовувати українську державу – відсутність віри в сили власного народу й навіть певний страх перед його активністю, нездатність запропонувати чітку соціально-політичну програму. С. Бандера зробив правильний висновок, що у політичній боротьбі треба спиратися перш за все на сили власного народу. Так, він писав: „Концепція власних сил, що її відстоює й здійснює ОУН у цілій своїй діяльності, вважає тільки український народ за джерело, рушія і вирішальну силу в змаганні за державну незалежність України”, утім, не заперечував необхідності пошуку союзників, але уважав це допоміжними чинниками, бо веде врешті-решт до деградації національно-визвольного руху. У роботі з іншими політичними партнерами й іншими державами рекомендував дотримуватись таких принципів як цілковита суверенність у визначенні й здійсненні власних цілей й програмових засад, невтручання чужих чинників у внутрішні справи, невтручання в національно-визвольний рух.

Концепція „власних сил” передбачала перш за все широку виховну й ідеологічну роботу серед народних мас, отже, акцент робився не на політико-організаційній роботі, а саме на виховній та ідеологічній роботі. Для того щоб проводити таку роботу, необхідно було мати розроблену ідеологічну концепцію. Такою концепцією був український націоналізм. Для того щоб ефективно працювати з народними масами, С. Бандера сформулював два продуктивних положення: чітке формулювання програмових цілей та однозначне їх дотримування. „Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційно-політичної практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від коньнктури…”.

Осмислюючи загально-філософську позицію С. Бандери, Я. Стецько підкреслює, що національне визволення провідник української нації пов‘язував перш за все з духовною революцією, з внутрішнім визволенням нації, „розбудження та самоусвідомлення її традиційних оригінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народних кіл в ідейному аспекті…”, а саму ідейну боротьбу виводив із духовно-світоглядних основ буття української нації.

Відштовхуючись від висновків С. Бандери та Я. Стецька поглибимо розуміння інтелектуально-психологічних чинників, які заважають сучасним політичним лідерам спиратися на власні сили. Політичні лідери не здатні керуватися інтересом нації, бо у них переважають спонукання власною економічною, політичною вигодою й владою; страх перед розумом особистостей, які спонукаються інтересом нації, держави, а тому не пускають на політичний олімп нових лідерів; нерозуміння ролі й значення ідеологічної й виховної роботи серед народних мас.

С. Бандера прекрасно знав марксистську філософію й ідеологію, що дозволило йому усвідомити глибинні вади більшовизму. „Большевизм – це тоталітарна система не тільки в сенсі всеохоплюючої й безоглядної диктатури режиму в усіх ділянках життя, але ще більше в тому, що всі елементи большевизму, від доктрини до практики, творять одну цілість, є нерозривно сплетені, так що одно з другого виникає, одно одного підтримує”. Це знання дозволило побудувати ефективну контрпропаганду, яка носила цілісний характер: „Побороти большевизм можна тільки при повному неґуванні всіх його складників, зокрема ж, протиставляючи його теоретичній підбудові відповідні вартості християнської релігії й духовности та сперті на них національно-політичні й суспільні ідеї”.

Червоною стрічкою крізь праці С. Бандери проходить ідея, що не можна національно-визвольний рух зводити лише до політичної та збройної боротьби, треба розвивати духовні основи життя нації. „Процес внутрішнього формування народу, від глибинних, духових основ до ідейно-політичної й дійово-революційної мобілізації – є істотним, підставовим складником визвольної революції, без якого сама технічна боротьба заниділа б, як річка з висохлими джерелами”. Скористаємося цими порадами С. Бандери, бо загальні закономірності спостерігаємо в політичній боротьбі в будь-які епохи й у будь-яких народів. С. Бандера прекрасно розуміючи недостатність політичної боротьби й доводить необхідність ідейної: „Підняти якийсь народ до революційної боротьби, тобто стати рушієм національної революції можуть такі ідеї, які відповідають прагненням, потребам народу та його характерові”, утім сучасні політичні лідери національно-демократичних сил уперто ігнорують роль ідеології й християнської релігії зокрема.

Проблема підготовки кадрів для ідеологічної та виховної роботи стояла у С. Бандери на першому місці. „Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає…, а тільки виховувати їх…”. Боротьбу за душі людей С. Бандера вважав основною частиною революційної боротьби. „Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу, української людини”.

С. Бандера розумів, що умови демократії й свободи висувають жорсткі вимоги до політичних лідерів. Критерієм відбору в громадсько-політичній й державній діяльності мають бути ідейно-політичні якості лідера та продукти його праці. „В системі справжньої свободи суперництво між різними ідеологічними, суспільно-політичними течіями й організаціями розв‘язується критеріями ідейно-морального порядку, а не примусом і насильством”. У цьому твердженні С. Бандери ми бачимо всю несумісність між методами діяльності більшовиків і українських націоналістів. Українські націоналісти не прийняли макіавелівсько-сталінської тези: всі засоби гарні для досягнення мети. Отже, ідеологія українського націоналізму – це у зародку особистісна парадигма буття людини.

На основі дослідження історичного досвіду боротьби за незалежну українську державу, спадщини С. Бандери висновуємо: розбудувати українську державу (розумій, побороти чинний режим) лише політичними й парламентськими методами не можна. Потрібна теоретична й ідеологічна робота серед широких народних мас. Треба запропонувати українській нації нову ідеологію. На жаль, до цього часу серед національно-демократичних сил панує недооцінка ролі ідеології, спрощене, вульгарне її розуміння – по-перше. По-друге, ідеологію зведено лише до розбудови української держави. По-третє, певна частина політиків й електорату абсолютизує роль ідеології націоналізму, а інша – її панічно боїться. Отже, потрібно органічно поєднати нову ідеологію з досягненнями українського націоналізму.

Відштовхуючись від соціально-філософських та теоретичних роздумів С. Бандери щодо ролі ідеологічної боротьби, обґрунтуємо необхідність ідеології в сучасній політичній ситуації. Для початку зазначимо, що в сучасному світі яскраво відчувається криза ідеології. Певна частина європейських учених і дослідників обґрунтовано стверджує, що класичні ідеології консерватизму та лібералізму себе вичерпали. Вони були створені для певних історичних умов. Сучасні умови й потреби людей принципово відрізняються від умов ХIХ ст. Британський дослідник Дж. Шварцмантель, розмірковуючи, які потреби людей має задовольняти сучасна ідеологія, зауважує, що такою потребою є потреба у самовизначенні. На основі української філософської традиції, а саме концепції особистісного буття, сформульовані основні положення ідеології персоналізму.

  1. За філософсько-світоглядну основу ідеології персоналізму прийнято концепцію чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил людини.
  2. Пріоритет духовного над матеріальним, що має знайти конкретизацію в пріоритетному положенні особистості в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Реалізовуватися цей принцип має в публічному тестуванні державних службовців і політичних лідерів на рівень розвитку їхніх сутнісних сил і подальшому публічному обговоренню їх результатів.
  3. Моральне та юридичне право кожного індивіда бути суб‘єктом діяльності в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
  4. Право людини, громадських організацій та трудових колективів на процес розробки й прийняття рішень в економічній, політичній, правовій, культурній та духовній сферах.
  5. Моральний контроль громадянського суспільства за діяльністю влади, що має знайти юридичне закріплення в Конституції й відповідних нормативних актах.
  6. Створення в суспільстві умов для реалізації потреби в самоактуалізації окремих індивідів, класів, верств, етносів, представників різних політичних сил і релігійних конфесій, що існують на теренах України.

Відомий теоретик і практик націоналізму С. Ленкавський звертав увагу, що розробка проблем ідеології має два аспекти. Перший – теоретичний, що передбачає філософський виклад ідеології – це для партійних кадрів. Другий аспект – популярний виклад ідеології, для народних мас. Популярний виклад ідеології є на сьогодні першочерговим завданням, а молодь є найкращою верствою для сприйняття ідей персоналізму.

Спеціально підкреслимо, що ідеологія персоналізму повною мірою відповідає потребам народних мас. Сьогодні посередня людина маніпулює свідомістю народних мас, залишаючи її пасивним економічним та соціальним об‘єктом, не утворює умов для її розвитку, а також для свідомої політичної й громадської діяльності.

Розуміємо, що ідеології персоналізму буде чинитися свідомий і підсвідомий опір, а тому зазначимо: економічним, соціальним, політичним, культурним, духовним опонентом персоналістичної ідеології об‘єктивно є посередня людина, якій сьогодні належить пріоритет в усіх сферах життя суспільства. Ідеологія персоналізму не відповідає „інтересам” посередньої людини тому, що вона (ідеологія) висуває надзвичайно високі вимоги для еліти суспільства, але по іншому не може бути, бо як зауважував Я. Стецько „Коли ж еліта – тобто найкращі з усіх соціяльних шарів народу – характером слабне, коли вона невихована, сама не виховується і народу свого не виховує, приходить занепад нації, залежність від інших націй, що мають здорову еліту”. Конкретизацію цього висновку на політичному рівні знаходимо в І. Белебехи, який зазначає, що сформулювати державну ідеологію – це „означає усунення від влади усіх злодіїв”, тобто відсторонити від активного громадянського й політичного життя посередню людину, яка за своїм психологічним та інтелектуальним потенціалом не здатна розв‘язувати проблеми. Безумовно, прийняття ідеології персоналізму означає перерозподіл відповідальності в суспільстві: посередня людина має бути усунена від влади. Отже, ідеологія персоналізму сприятиме розвиткові публічності у сфері політики та державній службі.

Як доводить світовий та європейський досвід подолання хаосу в суспільстві завжди починається з духовного й морального очищення. Ідеологія персоналізму створює для цього світоглядно-методологічні, філософські, соціально-політичні передумови.

У 1946 р. С. Бандера формулює основні ідеї українського націоналізму:

1. Пошанування різних форм життя та багатства культур інших народів.

2. Співжиття вільних народів і мирні взаємини між різними державами.

3. Ідея свободи творчої ініціативи людини, яка не шкодить іншим людям.

4. Ідея свободи релігії, сумління, думки і слова, вільної духовно-культурної і мистецької творчості.

5. Віра в людину, її шляхетні, позитивні якості й спонукання, її суспільницький інстинкт.

6. Ідея гармонії між духовними й матеріальними елементами життя.

Порівняємо основні ідеї персоналізму й українського націоналізму. По-перше, ідеологія персоналізму починається з пріоритету духовного над матеріальним, націоналізм проголошує гармонію між духовними й матеріальними елементами життя. По-друге, персоналізм проголошує право людини бути суб‘єктом діяльності в усіх сферах життя; націоналізм наполягає на свободі творчої ініціативи людини. По-третє, персоналізм говорить про створення умов для самореалізації й самоактуалізації окремих індивідів, класів, верств, етносів, а націоналізм – про співжиття вільних народів, мирних взаємин між державами. По-четверте, персоналізм наполягає на пріоритетному (але підконтрольному) положенні особистості в усіх сферах життя; націоналізм робить ставку на шляхетну людину, яка спирається на суспільницький інтерес. Підсумовуючи ці роздуми, узагальнюємо: принципові суперечності між персоналізмом й націоналізмом відсутні. Персоналізм узагальнив позитивні надбання націоналізму й зробив подальший крок уперед, поклавши в основу життєдіяльності людини й суспільства концепцію ієрархії сутнісних сил людини.

У контексті сучасності зазначимо, якщо опозиція хоче творити нове життя, то вона мусить мати програму й цю програму має знати весь народ. С. Ленкавський сформулював закон: „Організація, що хоче творити-формувати життя, мусить мати програму, й цю програму має знати ввесь нарід…”. Це було сказано в 1932 р. Варто задати запитання опозиції: „Де ця програма?» Партійні кадри, інтелігенція й народні маси мають знати, за що вони мусять боротися.

Сьогодні побороти спроби відродження тоталітаризму в Україні можна лише при повному запереченні всіх його проявів: у соціально-економічній сфері (знищенню малого і середнього бізнесу слід протиставити чітку програму розвитку малого і середнього бізнесу й відродженню середнього класу); у політиці (диктатурі режиму однієї партії, фальшуванню, обману слід сформулювати дійсно демократичні засади політичного й суспільного буття); у сфері моральних відносин (абсолютній аморальності посередньої людини, що опинилася при владі – необхідно протиставити шляхетні, особистісні принципи буття); у культурній і духовній сферах (пануванню російської масової культури й мови – треба протиставити програму відродження національної культури й національної Церкви). До реалізації цих пунктів програми слід залучити провідних спеціалістів.

Проблемі виховання народних мас представники українського націоналізму приділяли найважливіше значення. Так, С. Бандера доводив: „Кожний здоровий національний організм дбає про те, щоб у його структурі домінували такі стимули, що побуджують і втримують процеси зростання й зміцнення та гармонійного розвитку складових частин”. Якщо з цих позицій оцінювати український організм, то він став хворим: процвітають політичні лідери, що відверто спонукаються економічною, політичною, моральною, релігійною вигодою, а ЗМІ працюють на моральне й світоглядне розтління нації й водночас нехтують громадянськими й національними інтересами, зневажають особистісний потенціал нації. Сучасна влада й підконтрольні їй ЗМІ розтлівають людину, активно сприяють її моральній деградації. Спираючись на ідеологію персоналізму, опозиція має запропонувати українській людині чіткі ідеали: формування української особистості, що є найбільшим скарбом. У цьому контексті надзвичайно актуальними є твердження І. Белебехи, що в сучасних умовах вся діяльність свідомих українців має бути орієнтована на всебічне прозріння українців.

Організація українських націоналістів дала приклад конструктивної виховної роботи з народними масами. Був створений Декалог українського націоналіста (С. Ленкавський) дванадцять прикмет українського націоналіста, 44 правила життя українського націоналіста. Виховна робота ОУН була скерована на виховання особистісних якостей у молодих людей. За своєю суттю вони орієнтували людину на свідоме спонукання інтересом власної нації, держави, здатності бути суб‘єктом діяльності. Філософським витоком цих духовних настанов уважаємо категоричний імператив І. Канта. (Для довідки зазначимо, що певна частина європейських, українських філософів уважають категоричний імператив Канта абстрактним, мовляв їм не можна користуватися). Практика українського визвольного руху довела, що категоричний імператив був реалізований у ідеологічній та виховній діяльності українських націоналістів. Отже, є всі підстави стверджувати, що ідейно-виховна діяльність ОУН створила новий тип української людини, що здатна була подолати егоцентризм і спонукатися інтересами нації. Досвід ідейно-виховної роботи ОУН має активно використовуватися в діяльності опозиції.

Для того щоб народні маси були опорою для розбудови держави, у них слід: по-перше, виховувати здатність бути свідомим суб‘єктом діяльності; по-друге, народним масам слід дати критерій: „Хто є хто”? для оцінки результатів діяльності політичних і державних діячів. У цьому критерії немає нічого нового. Христос сказав: „По плодам їх пізнаєте їх”. Результатом діяльності політичного діяча слід розглядати не лише соціально-економічну ситуацію, а рівень розвитку культури, освіти й найголовніше формування прошарку національної еліти – індивідів особистісного рівня розвитку.

Перед національно-демократичними силами стоїть завдання чітко сформулювати свої соціально-політичні й ідеологічні цілі. Серед яких мають бути такі:

  1. Залучення громадян через структури громадянського суспільства до сфери управляння державою.
  2. Розбудова громадянського суспільства. Громадська думка має визначати дії уряду.
  3. Формування в українців здатності бути суб‘єктом діяльності: в економічній, політичній, правовій, культурній, духовній.
  4. Інтелектуально-психологічне тестування державних службовців усіх рівнів, народних депутатів з публічним обговоренням результатів, щоб громадяни знали інтелектуально-психологічні можливості своїх обранців та їхні спонукання до діяльності.

Підсумовуючи, зазначимо: концепція „опертя на власні сили” С. Бандери є конче актуальною, а тому має бути покладена в основу сучасної політичної діяльності національно-патріотичних сил; здатна згуртувати всі здорові й активні сили українського суспільства для конструктивної роботи з формування громадянського суспільства, метою ідеологічної та виховної діяльності опозиції мусить бути народження української особистості, яка має бути інтелектуальним мозком політичної еліти.

Володимир САБАДУХА


«Націоналістичний Портал»

{module mod_knopka_comments}