Як неоціненний скарб димить?..

У нинішню добу, на жаль, чогось, щоб спонукало людей  до активної життєвої позиції, переосмислення своїх моральних по-стулатів – не відбувається. Влада – сама по собі. Заклопотана «міжусобицями» і внутрішньою боротьбою за меркантильні інтереси, зовсім забула за народ. Суспільство – звиклося, змирилося з проявами такої байдужості до себе й самотужки викарабкується з багна непросвітньої перспективи, зростаючого зубожіння і всепоглинаючої корупції та нігілізму. У цій круговерті загально-державної невизначеності, тупцювання на місці на стагнацію моралі, християнських чеснот, суспільних цінностей вже ніхто не звертає уваги й не задумується (або не хоче?), що саме звідси ростуть ноги у зла, на цьому «гумусі» проростає й буйно квітне все, що ми називаємо «поганим життям».

Це на зорі Незалежності країна прокидалася з затхлої зрілости: політики вмивали руки (у прямому розумінні слова) і вірили, що настане ера творити загальне добро, згадали про Бога і лю-дей, для яких треба було будувати щось нове, світле, високоморальне. Навіть діти широко відкривали очі на уроках релігії в школах й охоче сприймали кожен прихід священника...Погодьтеся, коли віриш у Світло, бачиш, як очищається  держава, то і чинити хочеться прекрасне...Але чомусь вийшло так, що при-йшли ми до того, що маємо нині. Правда, був ще один яскравий спалах надії на те, що, нарешті, впадуть стовпи беззаконня, вседозволеності. Натомість, повернуться Закон, мораль. Для всіх – один і одна.Але багаття очищення згоріло, і віра димом розвіялась, бо «дрова» під-кидали у полум’ч сирі: дотлівають, хіба, головешки... У свій час великий (один з бага-тьох) українець, неперевершений з числа талановитих – художник Корнило Устиянович, який народився ще в 1839 р. в с. Вовків Пустомитівського району Львівської області, бачачи тогочасний стан в Україні, відвідуючи щорічні художні виставки членів товариства приятелів красних мистецтв у Львові, в Народному Дому на Краківській, де до-мінували живописці з Відня, Мюнхена, Кракова, Парижа (скрізь було мистецтво польське і німецьке), а він хотів україн-ського – зрозумілого селянам, простим людям – вже тоді збагнув, що все так зле через сам устрій. Я не випадково наводжу цей при-клад, бо він, як ніколи, красномовний: читачі, сподіваюся, погодяться. Так, ось. У постаті Корнила Устияновича не спостережемо ані крихтки покори, слу-жиницького змирення на зразок :«Що вдієш, час змінює все», жалю та плачів.Не дивлячись на те, що будувались нові міста, виростали сталеві мости, гур-котіли по рейках локомотиви, пливли за океан шифи з емігрантами, які кидали рідні вкраїнські сторони, збиралися люди летіти на аероплані, політики ви-ношували плани нових війн, а багатії сиділи на мішках із золотом – митець, як громадянин, почувався у цьому світі чужим. Йому було незручно, здавало-ся, – заблукав у незнайомі місця: він знав ціну фальшивим обіцянкам уряду, що, мовляв, скоро прийде полегшення, треба лишень працювати для світлого блага цісаря і його родини, співчував і переймався з бідності, але мріяв, щоби народ не дурили, бо переконаний був, що лише від моралі і чеснот залежить справедливість у суспільстві.Його майбутній розквіт. Друзям в одному листі він дослівно писав: «Ах! Суди подлі, рада повітова шельма, старо-ство злодій, а міністерство розбійники. І живи ж тут в такій державі. Навіть цісар по стороні безправ’я і милуючи злодіїв та розбишак не має помилування для тих, що уповали на єго нікчемну кон-ституцію».

Як кажуть, жодних ілюзій. Чим не нинішнє відзеркалення стану справ? Одна, хіба розбіжність – в часі (велика) і тому, що нехтували конституцію верхи – суди, міністри, а за ними – повітові чиновники та старости. Сьогодні ж до цього можна з болем долучити й тенден-цію поступового нівелювання, сповзання  до моральної деградації особливості й самого суспільства, яке своєю сутністю, життєвим багатовіковим надбанням зобов’язане і саме дбати про власні під-валини  (морально-засадничі) й владу контролювати та турбуватися, щоб та не забувала, кому служить й яким при-кладом має бути. Не стурбував він більшість. Дозво-лили б собі бодай (подумати!) про щось на зразок цього співвітчизники наші навіть з недавнього радянського мину-лого. Там теж тліло, розкладалося, але на подібне не відважився б ніхто. Загальносуспільні норми і правила поведінки, життя в певному сенсі спо-відувалися, як постулати, у відступі від яких вбачалося (чи, може, видавали це за бажане?) моральне падіння будівника «світлого майбутнього». Не сумніваюся – тоді про такий факт говорили б на сході селян, на партійному активі села, в райкомі компартії.  Я не прихильник і не поклонник комуністів, але, гадаю, дечому у них можна було повчитися.Партійні вожді (малі і великі) нама-галися постати перед людьми і показати себе геть білими і пухнастими. А коли траплялося – розривав хтось з керівників громадянський шлюб – міг поплатитися за «падіння» посадою чи партквитком, який давав йому право сидіти на вищо-му щаблі.Що маємо нині – бачимо самі. Одних масово на вулиці викидає криза з цехів, позбавляючи елементарних за-собів виживання, а інші – можновладці, натомість, демонструють, не боячись осуду і гніву низів, багаті покої, палаци найхимерніші, наряди пишні, «ексклю-зивні дитячі коляски» і не втомлюються одружуватися енну кількість разів та заявляти з усіх можливодоступних ін-формаційних майданчиків про те, що все це вони мають завдяки чесно надбаному родиною капіталу.Цинічно, бо ці приклади бачать прості люди, знають, здебільшого, хто, де і якими руками взяв  «що слід було»: і зневірюються щораз більше у тому, що Правда існує, а мораль – не носовичок, у який можна висякатися...Зневірюються і збочують з чистої дороги, адже за всі роки Незалежності влада не прагнула якісно змінити сус-пільство, його життя, зміцнити вічні основи безцінних християнських ціннос-тей. Власне, не через безперестанну го-нитву за збагаченням, а через моральне зубожіння політики забули про основне багатство особистості – шляхетність, власний гонор. Сталося, приміром не те, що декларувалося кимсь на люд  чесний демонструвалося – і цей «хтось» і за за-хідною традицією, подає у відставку...А щоб не ганьбитися двічі – ніяких нікому оправдань: (на кшталт – на Гаїті не відпочивав, а  по справах літав, – по-нервував, бо за персоною – сталось, не вгледіли міністра та його дипломатичної недоторканності)... Веду до того, що здорові зміни від-буваються у здоровому організмі. Якщо ми не піддаємо осуду безвідповідальні вчинки порушників і тих, що готові зне-важити мораль і честь – мимоволі стаємо й самі такими ж, й сприймаємо погане, як закономірне, не кричуще...Отже, не зверху хтось повинен прийти й прищепити нам християнські чесноти, повагу до самих себе, милосердя до інших: бідних, хворих, калік.Розумію, що можу викликати ре-акцію незгоди від багатьох, які скажуть: «А що ми? Ходимо в церкву, не крадемо, чесно, важкою працею заробляємо на хліб... В чому наша вина?». В тому, прав-да, немає вини. Вина в іншому – мирити-ся і коритися сліпому ідолу збагачення та розтлінню особистості не можна.Наведу всього тільки два невигадані приклади. Живі і свіжі. З певних, зро-зумілих Вам міркувань, не називатиму конкретні адреси і прізвища. Зрештою, таких фактів, назбираєте щодень по країні сотні. Всі вони – на одній заквасці, доморощені. Нещодавно одним підкарпатським селом, на Бойківщині, від хати до хати кочувала новина (майже, як у творі Ва-силя Стефаника). З Італії на короткий відпочинок повернулася молода жінка. В село, де височать на фоні гір дбайливо доглянуті дві церкви (православна – Ки-ївського патріархату і греко-католицька, згадую за них не як за докір, а люди, слава Богові, ще не забули свого роду і племені, християнських звичаїв, обрядів, дотримуються моральних принципів) – сорокарічна заробітчанка, повінчана, мати двох дітей, прибула несама, а в супроводі громадянина Італії. І нічого б тут дивного, якби жінка і короткий час мешкала з родиною – дітьми та чоло-віком. З розповіді з сільським головою дізнався (неохоче говорив співбесідник на цю тему – мовляв, нащо йому зайвих клопотів, не його це справа), що пере-бувала остання з гостем в старенької матері, окремо від сім’ї. А невдовзі не-молода пара розвелася...На очах села зруйнувалася родина, в досить викличний спосіб. Яка реакція односельців? Спитайте – і почуєте при-близно таке: «Приїхала, як всі. А італі-єць – просто гість, прибув з нею тому, що мав у планах зуби полікувати. В нас –  ценамного дешевше...». І все – ні слова за крамолу, падіння.Десь, на самоті, у вузькому колі, хтось і засудив цей вчинок молодиці, а хтось позловтішався, але, можливо, для громади факт цей не став надбанням для обговорення.

Зрозуміло: почуття міри, етики дій, мають бути притаманні кожному: від громадянина до чиновника: від сільського голови –  до міністра, посадовця. Це усвідомлення має висіти над всіма нами дамокловим мечем. Тоді не зважиться жоден суддя невтомно пояснювати про щедрих засівальників, не додавати до таких аргументів будь-який претендент в політику відоме крилате словосполучен-ня «Вор должен сидеть в тюрьме!». Для загального прозріння – час державі оглянутися на пройдене, спро-бувати спільно відкопати скарб – зна-йти знецінену мораль, повагу до свої громадян. І видозміниться країна, якщо вдягнемо у чисте свою душу.Тоді, впевнений, не приїжджати-муть до чоловіків (і навпаки) дружини із заробітків з чужими обранцями, не трапиться так, як сталося не так давно на Західній Україні, коли великий чи-новник райадміністрації, увірувавши не в Бога, а у вседозволеність в стані сп’яніння скоїв ДТП і, побачивши, що потерпілий  пенсіонер – загинув, замість надати допомогу постраждалій супут-ниці вбитого – спробував, передусім, війбілити себе. (Якщо вірити тому, що розповідають люди, знову таки не кон-кретизую, порушник, отямившись від переляку, намагався залити загиблого горілкою). Подейкують, не вдалося, бо перешкодили «чаклунству» юнаки, які неподалік місця грали у футбол.Звісно, крапку в цій історії поста-вить суд, а ось проблемі, синдром якої можна вгледіти без труднощів чи не щодня, суд не зарадить.

Джерело: Український Голос в Італії