9 травня без Сталіна: модифікація міфу?

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 13 травня 2010 Дата публікації Перегляди: 6251

Відгриміли гучні урочистості, присвячені 65 річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Новизна цьогорічного відзначення 9 травня полягає не лише у тому, що по бруківці російської столиці марширували війська країн-членів НАТО, а й у тому, що вперше портрет Сталіна не став обов’язковим атрибутом свята.

Попри заяви мера Москви Юрія Лужкова про потребу підкреслення ролі Сталіна у розгромі нацизму за допомогою використання відповідних білбордів по місту, офіційний Кремль вирішив відмежуватись від цієї ідеї, що, однак, не завадило її реалізації в інших містах РФ, таких як Кіров, Томськ, Красноярськ.

Такі, здавалось би, дисонансні кроки російської влади можуть свідчити про намагання вирішити проблему кризи ідентичності пострадянської Росії, якій важко розмежувати героїчний культ міфу і жахливі злочини, вчинені радянською тоталітарною системою. Образ «батька народів» все важче поєднати з дипломатією на Заході, особливо зважаючи на те, що 1 липня 2009 р. Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи», у якій прирівняла сталінізм до нацизму і закликала до міжнародного засудження тоталітарних режимів. Відтак, підтримка Дмитром Медведєвим свого амплуа ліберального реформатора і промотора інтересів російського бізнесу на Заході стала неможливою без корекції історичної риторики. Вже 30 жовтня 2009 р. у День пам’яті жертв політичних репресій президент РФ назвав Сталіна винуватцем злочинів 1924–1953 рр., яких не виправдає жоден цивілізаційний поступ. Напередодні та під час святкувань 9 травня цього року Медведєв вкотре підкреслив неможливість ренесансу культу Сталіна в Росії і змінив акценти у поясненні радянсько-німецької війни з перемоги генералісимуса на перемогу відчайдушного «радянського народу», який ніс на своїх плечах весь її тягар. Іншого звучання набуло і трактування ролі союзників у перемозі над Третім Райхом, що одразу ж знайшло відгук у живій пам’яті ветеранів («Важко було б обійтись без американських консерв» – згадують цьогоріч бойові друзі).

Мимоволі виринає питання про завдання і характер нової інтерпретації старих «істин», як і про сам рівень її новизни. Виглядає вельми сумнівним твердження про те, що сучасна Росія ладна відмовитись від конструйованого десятиріччями міфу «Великої Вітчизняної війни», що є ефективним важелем мобілізації народу і легітимізації політичного режиму. Відклик до патріотичних почуттів громадян різних країн СНД та ідеологічного рудименту про «одну на всіх перемогу» досі є вагомим конструктом геополітичної концепції Російської Федерації, суть якої полягає у перманентній підтримці російської присутності на пострадянському просторі.

Підтвердженням ефективності використання історії як засобу великої політики можуть слугувати блискавичні метаморфози політики пам’яті в Україні. Несміливі спроби попередньої влади хоч якось примирити ветеранів, які воювали по різні сторони барикад в роки найбільшого воєнного лихоліття у світовій історії, тепер немовби канули у Лєту. Давно звичний термін «Друга світова війна», який здавалося цілком очевидно та обґрунтовано запанував в історичному дискурсі тепер цілковито нівелюється. «Міністр-реформатор» Дмитро Табачник невтомно заявляє про реанімацію «справедливої», «наукової» назви «Велика вітчизняна війна». Магістральний курс влади на ревізію історіописання років незалежної України знаходить схвальний відгук у «найбільшого брата»: під час конференції «Роль Великої Перемоги в історії братських народів СРСР» в Севастополі депутат Держдуми Росії Сергій Марков щедро сипле компліменти на адресу Д. Табачника, цинічно наголошуючи на тому, що написання українських підручників з історії не належить до питань внутрішніх справ України.

Від гучних слів українська влада переходить до активних дій у сфері історичної політики, одним із засобів якої стає своєрідна «битва пам’ятників». На противагу численним меморіальним знакам, скульптурам, що покликані увіковічнювати пам’ять про жертв політичних репресій і голодоморів, всіх тих, що поклав життя у боротьбі за незалежну українську державу з’являються нові, мета спорудження яких діаметрально протилежна. До таких проявів абсурдної діалектики нової історичної політики можна віднести відкриття пам’ятника Сталіну у Запоріжжі чи пам’ятника «жертвам карателів-націоналістів з ОУН-УПА» у Луганську, відповідно 5 і 8 травня. Толеруючи подібні заходи і називаючи це своєрідною демократією в дії, коли кожна територіальна громада має право на своїх власних героїв, політичний бомонд України демонструє дива резистентності до нехай незначних, але помітних віянь у історичній політиці Кремля. Українська влада вислужливо одягає нову-стару маску радянського патріотизму, з якою так вигідно дружити з Росією, а з іншого боку поглиблювати культурні, ментальні відмінності різних регіонів України, що евентуально зробить українців нездатними до організованого протистояння і адекватної відповіді ані зовнішнім, ані внутрішнім викликам часу.

Оглядаючись на українську дійсність, з жахом визнаємо, що до справжньої «Великої Перемоги» далеко, для нас війна триває, війна за нашу національну ідентичність, яка неможлива без вироблення власне українського погляду на події Другої світової війни. Для його кристалізації цілком може надаватись «тоталітарний консенсус», що передбачає трактування Другої світової війни як тристороннього процесу, в якому брали участь демократичні країни (до їх числа умовно зачисляємо європейські нації, які не мали власної державності) і два тоталітарні режими, що воювали за переділ світу. В цьому контексті питання чіткої ідентифікації агресора і жертви є доволі хитке, розмите, зважаючи на цілі різних сторін конфлікту. Адже, закономірно виникає питання про сповідувані СРСР і країнами Заходу цінності, що могли б поставити їх в один ряд як учасників цілісного атифашистського фронту, що бореться проти імперіалістичних намірів Німеччини і керується гаслом про «самовизначення націй». Важко однозначно відповісти на це питання, згадуючи той факт, що до червня 1941 р. Сталін був найбільшим союзником Гітлера. Це засвідчили сумнозвісний пакт Ріббентропа-Молотова про поділ сфер впливу від Балтійського по Чорне море, від Фінляндії до Бессарабії, окупація Червоною армією території Речі Посполитої у вересні 1939 р., радянсько-фінська війна 1939–1940 рр,, що її СРСР розв’язав після провокації радянських спецслужб у прикордонному містечку Майнила. Подальше розташування радянських військ на кордоні з тодішньою Німеччиною (5,5 млн. солдатів, 20 тис. танків і 5 повітрянодесантних корпусів) не викликає жодних сумнівів у агресивному, а не оборонному характері військових намірів керівництва СРСР. Квінтесенцію тогочасної радянської воєнної доктрини відкрито озвучив Сталін 5 травня 1941 р. на прийомі, організованому у Кремлі на честь випускників військових академій РСЧА. Виправляючи генерал-майора танкових військ Дмитра Павлова, який виголосив тост за «мирну сталінську зовнішню політику», генералісимус наголосив, що «Червона армія є сучасною армією, а сучасна армія – армія наступальна». В цьому контексті варто наголосити, що експлуатація анахронізму про «віроломний удар» СРСР з боку Третього Райху 22 червня 1941 р. набуває іншого смислового забарвлення, бо насправді йдеться про непідготовленість Радянського Союзу до оборонної, але аж ніяк не завойовницької війни.

Тільки зміщення акцентів у трактуванні Другої світової війни, її значення для українського народу здатне переламати у суспільній свідомості сприйняття 9 травня як символу «Великої Перемоги». Адже, насправді відбулась перемога одного Зла над іншим, перемога радянського тоталітарного чобота над мільйонами жителів Центрально-Східної Європи, для яких закінчення війни означало перш за все зміну одного окупанта іншим і встановлення режиму, де виключним мірилом цінності людського життя стала лояльність до влади. Серед тих мільйонів опинились і українці, «визволені» від власної інтелігенції, національно-патріотичних сил, що продовжували свою «малу» війну у нерівному двобої з більшовицькою системою, «визволені» від греко-католицької церкви, яка була наріжним каменем української ідентичності.

То ж 9 травня має бути для нас Днем пам’яті про мільйони людей, які volens-nolens опинилися у макабричній круговерті воєнних подій, днем, що без долі осуду дозволяє згадати не тільки тих, хто екзальтований ідеєю захисту «соціалістичної вітчизни», майстерно підігрітою радянською пропагандистською машиною, зголошувався на фронт, а й тисячі тих, для мобілізації бойового духу яких широко застосовували репресивні методи, наприклад, створені з військ НКВД згідно з таємним наказом Сталіна від 12 вересня 1941 р. загороджувальні загони, які розстрілювали «злісних дезертирів», а також «стимулювали» патріотизм штрафників – жертв сумнозвісного наказу № 227 «Ні кроку назад!» від 28 липня 1942 р., розстріляних як «панікерів і боягузів». У цей травневий день варто згадати й тих, хто не повіривши у блага «комуністичного майбутнього», зважаючи на тотальний терор, політичні репресії і голодомори попередніх років, йшли на співпрацю з німцями (бо вони видавались меншим злом) і тих, хто послідовно обстоював ідею незалежної української держави, борючись проти всіх окупантів. Таврування останніх штампами «фашистські пособники», «жовто-блакитні вурдалаки», «українсько-німецькі буржуазні націоналісти» стало іманентною частиною ідеологічних міфів радянської доби, таких необхідних для масової мобілізації народу і підтримання життєздатності політичного режиму. Радянська влада не могла пробачити учасникам українського визвольного руху висування гасел про створення самостійної соборної держави, свободу іншим народам Радянського Союзу, що мали виразно антиімперський характер і докорінно підважували легітимність «визвольного» походу Червоної армії на українські землі.

Тільки відмова від ледь ретушованого радянського міфу про «Велику Перемогу», що відмежовується від сліпої глорифікації Сталіна, але так само послідовно і безапеляційно виправдовує усі жертви, покладені на вівтар перемоги, дозволить нам дати гідну оцінку діям керівництва Радянського Союзу під час війни і після її закінчення, а також назавжди позбутись сентиментів до потужної тоталітарної держави (а відтак і Росії як її спадкоємниці), яка перемогла Гітлера, ставши на рівні зі США основним геополітичним гравцем у біполярному світі. То ж саме від нас залежить питання того, доки будемо жити в полоні чужих історичних міфологем, туго зав’язаних георгіївською стрічкою…

Марта Гавришко,
кандидат історичних наук, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху