За вашу і нашу пам’ять

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 16 квітня 2010 Дата публікації Перегляди: 6201

Я не знаю, що сталося.

Але знаю, що на кожен ідеологічний туман знайдеться пояснення про туман атмосферний. А на кожну ксенофобську патологію — пояснення технічної несправності.

Так відбувається, коли імператив історичної пам’яті сприймається як «сведение счетов».

І, виявляється, припинити це «сведение счетов» украй просто. Перший заступник голови Ради Федерації РФ Алєксандр Торшин запропонував політикам з Росії та Польщі «закрити тему Катині» над гробами польського керівництва. А далі — 9 травня під портретами Сталіна.

Тому, схоже, «тема Катині» щойно зараз почалася.

Я не знаю, що сталося. Але знаю, що й цього разу ПОЛЬСЬКУ ЕЛІТУ ВБИЛА ЗНЕНАВИСТЬ. Як у 1794-му, коли повстав Костюшко. Як під час Листопадового повстання 1830-го. Січневого повстання 1863-го. Польську еліту вбила зненависть офіційної — і не лише офіційної — Росії до народів, які люблять свободу. Які свідомі своєї ідентичності. Які мають поняття честі.

Задовго до Катині з допомогою російських багнетів не раз відбувалося «принуждение» Польщі до «вічної дружби». «И Польши участь решена», — писав ще Пушкін. І обіцяв Європі: «Уж Польша вас не поведет: / Через ее шагнете кости!..». Ліберал Васілій Жуковський, який відіграв таку визначну роль у долі Тараса Шевченка, оспівав окупацію повсталої Варшави 1830 року у веселих частушечних ритмах: «Что нам ваши палисады? / Здесь не нужно лестниц нам. / Мы штыки вонзим в ограды / И взберемся по штыкам». А Тютчев описав смерть Варшави в урочистих ямбах: «Так мы над горестной Варшавой / Удар свершили роковой, / Да купим сей ценой кровавой / России целость и покой». І додав: «Верь слову Русского народа: / Твой пепл мы свято сбережем»... Неабияка втіха для народу — бути збереженим у вигляду попелу.

Після помаранчевої революції (як «польсько-американської змови»!) в Росії було введене нове свято: «День народного единства». Свято відкликається до факту звільнення Москви від польських військ у 1612 р., в часи Смути. Вулицями російських міст проходять «Русские марши» під свастикою і червоними прапорами із закликами знищити «всю эту нечисть, все эти «Латвии», «Польши», «Украины», «Грузии». Серед п’яти основних ворогів російського народу безжалісна соціологія вказує на США, країни Балтії, Грузію, Україну, Польщу... Недавній кремлівський багатомільйонний блокбастер «1612. Хроники Смутного времени» показує Польщу як емісара ворожої Європи, що прагне покатоличити вірну «святому православ’ю» Росію. Вершина «політичної некоректності» (і неперевершеного кітчу): навіть мова польська — отруйна, бо зміїна (через велику кількість шиплячих), і в епізоді розмови про це по екрану проповзає чорна змія, у той час як піп читає святу книгу, на якій невинно притулилася божа корівка. За припущенням, стрічка є «помстою» за фільм Анджея Вайди «Катинь»...

В останні роки в Росії множаться публікації, в яких Польща звинувачується у створенні через тему Катині «загальнонаціональної пропагандистсько-ідеологічної системи», у зміцненні в суспільстві нібито антиросійських настроїв. Досить згадати книжку Юрія Мухіна «Катынский детектив» (перевидана 2003 р. під назвою «Антироссийская подлость»), в якій доводиться, що знову ж таки вбивцями польських офіцерів були не росіяни, а німці, які таким чином влаштували «пропагандистское шоу«(!). І завдяки цьому «шоу» «польские шляхетские уроды», «польские подонки представали этакими «борцами с тоталитаризмом», хотя благодаря им поляк как таковой в глазах всего мира превращался во все большего идиота».

Із симпатією описана і Європа: «...европейская гиена щелкает зубами в ожидании куска». А російський кінокритик Дєніс Ѓорєлов, навпаки, засудив дії Сталіна. Навіть назвав його нешанобливо «ослом» за наказ розстріляти польську військову еліту. Адже, сказав критик, «то не було військо, а тільки такий собі пейзаж зі шпорами». І завершив: «Поляк, який сходить з ешафоту, стає комічним».

Читаю форуми, на яких коментується загибель керівництва Польщі. Страшно. На українських сайтах переважає солідарність, жах перед безмірністю цієї втрати. На російських і російськомовних в Україні — торжество. «Это недвусмысленный сигнал всем русофобам на планете. Особенно полякам. Прекратите свою политику, или вас похоронят с почестями или по частям(...). Шоу еще много будет, они еще не поняли, что Катынь — это место жертвоприношения, все равно как гробницу Тутанхомона вскрыть: накроет всех. А вообще профессионализм ФСБ на высоте, ликвидация банды русофобов — и никаких улик...» «Избавлять мир от нечисти — извечная забота русского народа». «Мужики! Собаке Качинскому собачья смерть! Давайте лучше о футболе!». «Да плевать я хотел на этот траур!!! Янек (Янукович. — О. Пахльовська) что-то козлить начал — траур по пшекам? (...) Я фуею с этого цирка» (нік: Берія). «То, что Сусанин не доделал, доделал Бог! Сколько можно полякам топтать Смоленщину, начиная с XVII века!» (теж гарний нік: Ахтунѓ), «за что боролись, на то и напоролись», «мрачный символизм авиакатастрофы вот в чем: польским воякам приходит рано или поздно конец на российской земле. Так было в Смуту, в том числе и под Смоленском... Качинский, вместе с военной верхушкой Польши, с главой госбезопасности, с историками-русофобами из Института национальной памяти, хотел устроить на нашей земле празднование победы над русскими. Не вышло». А чому не вийшло — «БОГ ЕСТЬ! И ОН С НАМИ!». В «історії, що повертається» неминучі зловісні луни. «Gott mit uns»: мотто Тевтонського ордена, що перекочувало на пряжки поясів солдатів вермахта.

Словом, як казав ідеолог неоєвразизму Алєксандр Дуѓін: «Даже наше преступление несопоставимо выше ненашей добродетели».

Хвалити Бога, є й інші публікації. Це, звісно, критичний голос опозиції — останнього острівка європейської Росії.

Але навіть якщо припустити, що так, туман, що так, упертий Качиньський не захотів сідати в Мінську через переслідування польської громади з боку Лукашенка і в Москві — через не-запрошення з боку Путіна, залишається ще одна невтішна констатація: трагічна відсталість Росії, яка збирається бути, за Лєонтьєвим, «суперцивилизацией» и «ядром нового мира», але де військовий аеропорт лишився, як у часи війни. А президент Польщі літає на радянській розвалюсі, бо не краде грошей у власного народу, як політики українські й російські, що їздять на найдорожчих у світі машинах і літають на найзахідніших у світі літаках, всіляко при тому кленучи той Захід.

Тому ця системна зненависть до Польші на тлі цього есхатологічного інциденту — вияв не сили країни, а її слабкості. Відсталості. Провінційності. По-справжньому сильні держави поводять себе шляхетніше і виваженіше.

В радянські часи з презирством і цинізмом говорилося: «Курица не птица, Польша — не заграница».

Ні. Польща тепер — більша «заграница», ніж навіть Франція чи Іспанія. Бо в неї ще відкриті всі рани. Бо Польща пам’ятає. Бо її європейська ідентичність — жива, драматична, динамічна. І, зрештою, Польща — розвинена європейська країна, якій аналітики обіцяють невдовзі злет і розквіт.

Поляки оплачуть своїх мертвих. І, як і в минулі віки, Польща повернеться до себе міцнішою і злютованішою.

Але дисѓреѓація слов’янського світу буде ще глибшою. І дисѓреѓація православного світу — також. Всі народи європейського Сходу або вже в ЄС, або, принаймні, туди прямують — часом звично долаючи, як у випадку з Україною, агресивний опір Росії, навколо якої гуртуються — і то не без проблем — лише навідсталіші уламки СРСР.

«Я — берлінець». Цю крилату фразу вимовив Джон Кеннеді 1963 року — на підтримку мешканців міста й Німеччини після зведення Берлінської стіни.

Коли в Україні вирувала помаранчева революція, європейці казали: «Ми всі — українці».

Всі ми, люди доброї волі і віри в демократичне майбутнє нашої країни, маємо собі сказати: МИ ВСІ — ПОЛЯКИ.

А полякам: за вашу і нашу свободу.

За вашу і нашу пам’ять.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Римський університет «Ла Сап’єнца»

ЩОДЕННА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА "ДЕНЬ" №64