Закордонна міграція українців
Українська еміграція має понад столітню історію і стала невід’ємним явищем у формуванні нинішньої Української держави. Загалом і зазвичай поділяємо українську еміграцію на дві частини – стару й нову еміграцію. Дата, яка розділює закордонних українців на стару й нову еміграцію, це – проголошення Незалежності у серпні 1991 року і створення нової Української держави на території, успадкованій від розваленого Совєтського союзу. Ще можна говорити про мішані потоки українських емігрантів у 80-их роках – ще політичні за назвою, але трудові за суттю – виїжджала переважно молодь із Польщі. Але масовою вона стала щойно після ліквідації «залізної заслони». Спроба визначити кілька «хвиль» емігрантів, в тому й надуманої «четвертої», не віддзеркалюють реальної картини всіх потоків емігрантів, а радше служать приводом для відрізнення себе від попередніх, уже осілих та інтегрованих у місцеві суспільства громад українців, які відзначаються високим рівнем самоорганізації та з вертикальними представницькими структурами, які мають своє громадсько-політичне завершення у Світовому конгресі українців (СКУ).
Складнощі з визначенням політичного обличчя та структурної побудови новопосталої держави України також позначаються на складних процесах організаційного охоплення новітніх емігрантів як національної спільноти та наладнання нормальних стосунків емігрантів з урядом своєї держави. Ці процеси тривають уже понад 20 років – так довго, як існує наша держава як суб’єкт міжнародного права, і названі процеси розвиваються під сильним впливом політичної кон’юнктури на Печерських пагорбах Києва. Явище еміграції багато в чому віддзеркалює політичні й економічні реалії держави й батьківщини емігрантів: якщо в країні немає нормального діалогу влади з народом за посередництвом самоорганізованих громадських структур та незалежних ЗМІ, то тяжко уявити собі «діалог» емігрантських громад із представництвами тієї влади у себе дома; цей діалог ще обтяжується стереотипами совєтсько-російської відчуженості від світу демократії, свободи та соціального добробуту в країнах Заходу, зокрема ЄС.
Природно, що ці питання стають приводом не тільки турботливої уваги з боку суспільних і церковних чинників України, а теж предметом наукового дослідження головно соціологами і, що позитивно, політиками з-поміж народних депутатів національного та обласного рівнів. Адже за експертними оцінками, Україну від 1990-го року в пошуках праці і кращої долі покинули від 2,2 млн. до 4,5 млн. трудових емігрантів – точної цифри неможливо визначити. 26 і 27 березня в Києві відбулися два заходи, в центрі уваги яких поставлено обговорення проблем українських трудових емігрантів. Перший захід мав вузькофаховий характер і відбувся в Національному інституті стратегічних досліджень на тему «Який закон про міграцію потрібен Україні?». Другий захід, уже за участю бл. 100 осіб, проходив у Київському університеті Шевченка, після якого був брифінг на тему «Що робить і чого не робить Українська держава для українців закордоном?». Таке питання – дуже доречне й гостро на часі. Але перебіг «круглого столу» і часові рамки (2,5 години) не могли дати на це запитання більш конкретної та вичерпної відповіді. Було поставлено більше запитань, аніж відповідей.
Співорганізаторами «круглого столу» виступали: факультет соціології Університету Шевченка, Рада з питань трудової міграції при Кабміні й Комісія у справах мігрантів УГКЦ, різні громадські структури, в тому благодійний фонд «Карітас України», який має чи не найбільші заслуги як у дослідженні проблематики мігрантів, так і у надаванні допомоги різним категоріям мігрантів, які попали в біду. Це останнє вказує на те, що проблема українських емігрантів не є, як це на перший погляд і на основі публікацій може виглядати, позитивним чи конструктивним явищем. Тим більше, коли еміграція є переважна не добровільною, а вимушеною дією людей, які покидають рідну сторону в пошуку за працею і кращою долею. Дуже часто люди потрапляють з одної біди в другу, ще гіршу, бо закордоном вони живуть в умовах нелегального стану та мають почуття «покинутості» з боку консульських служб України. В міжчасі уже виникла нова категорія закордонних трудових емігрантів – це фахові й кваліфіковані експерти, а також студенти з України, яких по університетах Європи налічуються вже десятками тисяч. Картина української емігрантської спільноти стає більш диференційованою.
На нашу думку, інформацію від представниць міжнародних установ МОП та МОМ у Києві можна було б роздати учасникам «круглого столу» в друкованій формі, бо вона, по суті, була дуже далека від жорстких і живих реалій мільйонів українських емігрантів. А треба було б надати може ширшу нагоду представникам еміграційних спільнот з Португалії, Італії, Німеччини, які прибули до Києва, для змалювання своєї ситуації і щоб вони могли сформулювати свої вимоги до представників держави. Тим паче, що була рідкісна нагода донести живим словом свої болі й потреби до народних депутатів із профільних комітетів (В.Наливайченко - УДАР, О.Панькевич – «Свобода», М.Хміль «Батьківщина», обласні депутати Б.Хобзей – Львів і Т.Парфан – Івано-Франківськ, та інші), а також до представника Міністерства соціальної політики, який виясняв законопроект «Про зовнішню трудову міграцію», що, на жаль, за словами диспутантів, носить суто декларативний характер.
Слід відзначити високий експертний рівень виступів соціолога Олени Малиновської від Інституту стратегічних досліджень, яка коротко вказала на активну, ба навіть агресивну репатріаційну політику, яку ведуть стосовно своїх закордонних земляків Польща та Росія, зокрема в Україні. Цим обидві названі держави завдають відчутного удару по демографічному станові України, населення якої з 52 млн. знизилася нині до 46 млн., а якщо не буде проактивної політики Києві у цій сфері, ця цифра може скоротитися до 35 млн. у 2050 році. Натомість Оксана Іванкова-Стецюк прийшла на «круглий стіл» із чи не найдокладнішим дослідженням емігрантської проблематики – вона представила результат свого кропіткого дослідження, що появилося у формі монографії «Церква у просторі міграцій: етнокультурні ресурси та соціоінтегративний потенціал релігійних спільнот українців». Це, мабуть, нині найфаховіше вивчення міграційних проблем з погляду гуманістичної соціології, яка виражена в назві «Кордони рухаються через людей». Ця назва дає певний діагноз міграційних болячок і таким чином показує, що новітні «кордони» в житті мільйонів українців творять нову соціальну дійсність.
Не можна не згадати представників емігрантських громад, які в Києві були не лише об’єктом обговорення, а є фактично й суб’єктами, з якими держава Україна мала б безпосередньо спілкуватися і дбати про покращення умов їхньої долі. Серед інших, це були О.Городецький і Ю.Журавель з Італії, П.Садоха й О.Гуцько з Португалії, Р.Рокицький – останній представляє не тільки трудових емігрантів, а очолює новостворену громадську централю «Об’єднання українських організацій в Німеччині» і є, водночас, виразником успішної інтеграції старої і нової частини емігрантів та повноправним представником усієї української спільноти в Німеччині.
Олесь Городецький (Християнське т-во українців в Італії) вказав на кричущу несправедливість, коли поділили українців на громадян і півгромадян, тому що закордонних українців нині позбавлено права голосувати за кандидатів у мажоритарних округах. Проти такої політичної дискримінації українці з Португалії та Італії подали позов до Європейського суду з прав людини. О.Городецький для прикладу нагадав, що нинішній президент Румунії виграв вибори голосами румунських емігрантів в Італії. А в цій країні проживає принаймні 500 тисяч українських громадян, для яких було створено всього три виборчі дільниці…
Павло Садоха з Португалії, який очолює комісію СКУ для вивчення Закону «Про зовнішню трудову міграцію», зауважив, що Україна діє через свої диппредставництва часто без урахування думки та інтересів трудових мігрантів. П.Садоха також співпрацює над укладанням програми для збереження української ідентичності закордоном і щодо умов для повернення українців на Батьківщину.
Голова українських громад у Німеччині Р.Рокицький, подавши критичні зауваги на адресу працівників консульських служб України, висловив пропозицію: закордонні громади формулюють запити, а українські політики мають попрацювати фахово й написати юридично грамотні документи, і то не один, на врегулювання потреб закордонних українців з боку держави України.
Отже, проблеми трудової еміграції – всіма зацікавленими сторонами усвідомлені, зокрема науковою громадськістю та політиками-депутатами, хоча слабше урядовцями й дипломатами, але таки найсильніше – громадськими та церковними структурами. Тоді коли представники еміграційних спільнот із різних країн Європи та інших континентів мусять, – а вони здатні це зробити, – об’єднати свої зусилля та власні ресурси, щоб донести свої кричущі проблеми до влади в Україні, до представників влади у країнах свого перебування.
Незабаром будуть чергові нагоди заявити про себе і бути почутим: 10 липня у ВРУ має відбутися парламентське слухання – з ініціативи УВКР, про що інформував голова М.Ратушний; а в серпні у Львові відбудеться звітно-виборчий з’їзд СКУ, і разом з цим матимуть місце різні супровідні заходи всеукраїнського засягу. Тоді ще раз буде відповідна нагода, щоб артикулювати свої проблеми і висунути вимоги до керівництва влади – державної та представництва світового українства в особі СКУ.
Потрібен, як було заявлено на «круглому столі» в Києві, не один «Закон про зовнішню трудову міграцію», а потрібна ціла низка законів, ба навіть природна вимога – створення окремого державного виконавчого органу для питань міграційної політики, щось на кшталт «Державного комітету з питань світового українства», на паритетних державно-громадських основах, де зосереджено всі фінансові ресурси уряду, з повноваженнями діяти автономно на користь усіх громад як на Заході, так і на Сході земної кулі. До цього комітету будуть стікатися всі питання і проблеми закордонних українців та їхніх громад, і звідти будуть іти державні дотації на підтримку інформаційної, освітньої, культурної та туристичної політики Києва щодо світового українства. Створити такий державний орган – давно назріла пора і це нагальний обов’язок українського державного політикуму всіх кольорів.
Президент благодійного фонду «Карітас України» А.Васькович, у кінці свого інформаційного виступу наголосив, що у світлі наростаючих демографічних проблем в Європі існує нагальна й економічно обґрунтована потреба в трудовій міграції з-поза меж ЄС. І тут напрошується не менш нагальна необхідність із боку держави України: виробити ефективні та спільні критерії для управління врегульованими потоками трудової міграції українців до Європи.
Але найздоровіше було б, аби не виникала необхідність покидати свою рідну країну, про що дуже промовисто й повчально розповідає євангельська Притча про блудного сина… Але це вже інша тема і вона звернена до політиків з вимогою подбати про облаштування власного державного дому на користь своїх громадян. Аби ніхто не мусив виїжджати в далекі краї, і щоб ми могли прийняти у рідного домі всіх розкинених по світу земляків і подати їм тепло і добро своєї Батьківщини, яка тим часом стала державою.
Андронік КАРМЕЛЮК
{module mod_knopka_comments}