Сталін forever?
|
|
|
Володимир В'ятрович Історик, громадський діяч. Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, старший науковий співробітник НаУКМА |
У 1991-му Сталіна "великим вождем" вважало 27%, зараз ця цифра зросла до 35%. У чому причина?
Напевно, ні в кого не виникає сумнівів, що у Сталіна було особливе ставлення до України та українців. Для нього саме вони тривалий час були джерелом неспокою, стояли на заваді втілення в життя його теоретичних розробок про "радянський народ – суспільство нового типу". Під запущений "вождем народів" маховик репресій потрапили мільйони українців – хтось як "контрреволюційні елементи", хтось як куркулі, хтось як "українсько-німецькі буржуазні націоналісти".
Незважаючи на різні означення ворогів серед українців, Сталін підходив до їх нищення системно. Спочатку ліквідовували військову еліту – ті, хто безпосередньо чинив спротив становленню в Україні комуністичного режиму. Згодом мішенню став інтелектуальний прошарок нації, хоча деякі його представники сподівалися на можливий компроміс із новою владою. І врешті, черга надійшла до основної маси українців, які були селянами. Серед останніх теж чимало було таких, які вважали, що велика політика їх не цікавить, тому їх не зачеплять. Допоки політика не зацікавилася ними.
Сталін не помер 1953 року, він не пішов геть і 1991-го. Він ніколи не піде добровільно
Йосип Віссаріонович помер понад півстоліття тому, але, схоже, що досі не хоче полишати Україну. Він живе не лише в пам’ятниках, які тут намагаються відновити, не лише в портретах, які носять його недознищені ним же шанувальники. Іноді його проблиски можна побачити в заявах і діях сучасних політиків. Звичайно, їм далеко до вождя, але його ефективність як державного менеджера не дає багатьом із них спокою.
Але найстрашніше те, що Сталін досі живе в наших головах.
Останні соціологічні опитування демонструють, що 22% українців ставляться до нього позитивно, ще 15% хотіли б жити при такому керівникові, 34% – вважають його мудрим державним мужем, що привів свою країну до процвітання, 27% – що наш народ не зможе обійтися без такого керівника. При всьому цьому 74% погоджуються, що Сталін був жорстоким тираном та винним у смерті мільйонів людей. Усвідомлення останнього факту не завадило ніби розумним людям хотіти жити при такому керівникові чи воліти бачити його на чолі країни в теперішній ситуації.
Ще одна вражаюча цифра – це зміна ставлення до Сталіна від 1991 року до тепер. Тоді його "великим вождем" вважало 27%, зараз ця цифра зросла до 35%.
Найстрашніше те, що Сталін досі живе в наших головах
Дехто списує таке зростання симпатій на теперішню економічну та політичну кризу, яка неминуче породжує прагнення сильної руки. Але щоб зрозуміти недостатність такого роз’яснення, достатньо згадати глибину кризи 1991 року і порівняти її з нинішньою.
Гадаю, причина "повернення" Сталіна – в іншому. На початку 1990 року правда про злочини Йосипа Віссаріоновича лише почала відкриватися, але про це говорили, писали і показували всі можливі засоби масової інформації. Сьогодні, попри те, що історики знають значно більше про масові репресії і кількість відповідних книг уже давно не обмежується дослідженням Дмитра Волкогонова чи романом Анатолія Рибакова, в медіа про це говорять значно менше.
Не так багато українців заглядають до книжок, тим паче наукових, щоб на їх базі формувати уявлення про минуле. Натомість мізки промивають популярні друковані видання, кіно та телебачення, з яких глядач черпає знання про "доблесних чекістів", "Велику перемогу у Великій вітчизняній війні" та "жорстокого, але мудрого вождя".
Крім того, серед нас із кожним роком стає дедалі менше тих, хто на собі випробував "мудрість вождя", людей, здатних розповісти правду про ті страшні часи. Їм на зміну приходять бабці й дідусі, які знали Сталіна лише зі шкільних читанок і патетичних промов учителів у школах. Саме вони сьогодні виходять із заплаканими очима на вулиці, тримаючи портрети і ллючи сльози чи то за ним, чи то за своїм зниклим назавжди дитинством.
Серед нас із кожним роком стає дедалі менше тих, хто на собі випробував "мудрість вождя". На зміну приходять бабці й дідусі, які знали Сталіна лише зі шкільних читанок
Отже, Сталін не помер 1953 року, він не пішов геть і 1991-го. Він ніколи не піде добровільно, так само, як непрошеним прийшов.
Це чудово розуміли в країнах, які потрапили в орбіту його влади відразу після Другої світової війни. Сьогодні свідома політика керівництва цих держав, спрямована на викриття злочинів комуністичних режимів, остаточно відправила Сталіна у відставку, замкнула його у страшному минулому. Тому, між іншим, там не настільки сильно відчувають кризи сьогодення, і тим паче суспільство не потребує такого "мудрого" керівника.
Натомість в Україні (Росії, Грузії, Азербайджані...) симпатії до Сталіна не просто високі, але й надалі зростають. Так буде доти, доки можновладці не зрозуміють, що ці симпатії ростуть не завдяки минулим заслугам "вождя народів", а за рахунок майбутнього наших дітей. Вони ніколи не житимуть у нормальній українській державі, якщо тут і далі житиме Сталін.
Історик, громадський діяч. Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, старший науковий співробітник НаУКМА
{module mod_knopka_comments}