Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 21 лютого 2013 Дата публікації Перегляди: 1899

Публікація, яка полемізує зі статтею американського історика про трагічні події літа 1941 року у Львові, коли "міське шумовиння" знущалося та, згодом, вбивало євреїв. Чи причетна до погромів українська міліція та ОУН (бандерівців)? Чи можна довіряти іншим висновкам професора Химки?

У 2011 році у міждисциплінарному академічному часописі "Canadian Slavonic Papers" було опубліковано статтю Джона-Пола Химки "The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd" (надалі також – "Львівський погром"), присвячену подіям єврейського погрому 1 липня 1941 року у Львові [1].

Зазначена стаття являє собою частково доопрацьовану та перероблену доповідь пана Химки для ASN Convention, котра мала назву "The Lviv Pogrom of 1941" та була прочитана у квітні 2011 року [2] (надалі також – "доповідь").

Наприкінці грудня 2012 року український переклад цієї статті було розміщено на інтернет-ресурсі "Історична правда" [3].

За час, який минув від моменту першої появи цієї роботи у мережі Інтернет, з’явилося декілька критичних відгуків, що стосувалися цієї та інших статей пана Химки [4; 5; 6]. Однак, ці відповіді, здебільшого, присвячені не стільки аналізу суті та аргументації наукових доробок автора, скільки обговоренню його політичних поглядів, джерел фінансування діяльності та методів роботи.

Тому,  такий стан речей дозволив панові Химці у минулому році у своїй черговій роботі зазначити, що його опоненти у спорах "намагаються скоріше захистити певну позицію, ніж з’ясувати, що відбувалося насправді, як це мали б робити історики", а також докорити останнім, що його "аргументи відкидаються одразу ж, без серйозного та чесного заперечення їх самих або джерел, на які вони спираються" [7, с. 427].

З огляду на це, зазначена робота є спробою аналізу саме аргументів та основних тез Джона-Пола Химки, висунутих ним у "Львівському погромі", а також використаних ним джерел.

Насамперед, слід зазначити, що задовго до Химки дослідженням єврейських погромів у Східній Європі під час Другої світової війни, зокрема на окупованій території України, займалися інші дослідники [12; 13; 46; 47; 48; 49; 50; 51; 79; 107; 141].

Тому автор "Львівського погрому", який, за його ж власними словами почав інтенсивно займатися проблемою Голокосту в період з серпня 2008 р. по травень 2010 р. [7, с. 425], у вказаному питанні не є першопрохідцем.

Очевидно, це змусило його шукати власні "родзинки", які б відрізнили його дослідження від інших, значно ґрунтовніших та об’ємніших, та привернули до нього увагу широкого кола читачів.

З огляду на це, у своєму "Львівському погромі" Химка, насамперед, зробив ставку на порівняно невеликий обсяг дослідження, оформивши його не стільки у науковій, скільки у публіцистичній та досить простій формі.

Уся стаття, загалом, займає тридцять чотири сторінки (з яких власне авторський текст – менше тридцяти), структурно поділених на вступ, висновки та чотири окремих розділи: "Перебіг погрому", "Українські націоналістичні учасники", "Карнавальна юрба", "Німці".

Таке рішення автора було викликано тим, що "для засвоювання інформації у наукових формах необхідні зусилля та час. Сучасний читач віддає перевагу коротким та простим текстам, і газетна колонка видається ідеальною – і за розміром, і за інтелектуальним рівнем" [7, с. 433].

Варто відзначити, що обрана Химкою форма для цілей, які він перед собою ставив, значною мірою виправдала себе: лише за неповний місяць український переклад його статті, розміщений на "Історичній правді", зібрав більш ніж 1000 читацьких коментарів [3].

Одна зі сцен антиєврейського насилля у Львові, літо 1941 р.

Однак, подібні порівняно невеликі за обсягами тексти, запущені в мережу Інтернет, мають ряд недоліків, що визнає і сам автор. Зокрема, такі тексти часом є "не досить точними" [7, с. 433].

Подібні, користуючись словами самого Химки, "швидкі, миттєві реакції" призводять до помилок, часом дуже кумедних: згадки про "Акт 31 червня 1941 р." [2, с. 5] (у остаточному варіанті виправлена) або роботу Крістофа Міка під назвою "Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv Under Soviet and Jewish Occupation, 1939-1944" [1, с. 210] , посилання на неправильні джерела [1, с. 225, посилання №81] тощо.

Другою, набагато серйознішою проблемою є те, що "короткий текст часто виявляється занадто спрощеним" [7, с. 434], чим у багатьох суттєвих місцях "грішить" і "Львівський погром".

Утім, головною тезою, на спробі доведення якої дослідник зробив головний акцент у своїй статті, є начебто "забезпечення механізму погрому" з боку бандерівського крила ОУН [1, с. 243], а також очолення погрому створеною ОУН (б) українською міліцією (надалі також використовуватимемо абревіатуру УНМ) [1, с. 209, 226].

У раніше згадуваній доповіді автора ця теза прозвучала ще більш однозначно: "у цій доповіді я хотів би пояснити перебіг Львівського погрому, а також довести, що то була саме оунівська міліція, яка очолила його" [2, с. 1].

Тому, "обґрунтуванню" цієї тези присвячено більше половини усієї статті: увесь другий розділ - "Українські націоналістичні учасники" [1, с. 221-234], а також значну частину першого - "Перебіг погрому" [1, с. 210, 213, 215, 218, 220-221], половину третього - "Карнавальна юрба" [1, с. 235-236],  та четвертого - "Німці" [1, с. 240-242] - розділів, унаслідок чого у пересічного читача складається враження, ніби роль інших учасників погрому 1 липня була порівняно незначною.

Утім, проблеми з обґрунтуванням цієї тези починаються у автора вже від початку. Як пише сам Химка, для цілей дослідження використовується визначення поняття "погром", взяте у Рауля Гільберґа, за яким погроми є "короткими насильницькими спалахами спільноти проти її єврейського населення" [1, с. 211-212].

З огляду на це, оскільки відповідні "короткі насильницькі спалахи" за визначенням Гільберґа є направленими "спільнотою проти її єврейського населення", то  таке єврейське населення має бути складовою частиною цієї спільноти, зокрема, проживати з нею на одній території  та складати з нею єдине ціле.

Однак, у такому випадку незрозуміло, яке відношення до описуваного Химкою погрому мають ексгумаційні заходи, які за власним твердженням автора "тривали три дні" [1, с. 215], примусові роботи, які тривали мінімум два дні поспіль [1, с. 211-212]?

Дивує також, чому дослідник виокремлює серед них власне "повноцінний погром 1 липня", і при цьому жодним чином не пояснює, у чому саме полягала його "повноцінність" та відмінність від інших насильницьких спалахів [1, с. 211, 215]?

Незрозумілим є і віднесення до учасників погрому німців [1, с. 209], оскільки єврейське населення, проти якого направлені їх насильницькі дії, аж ніяк не є частиною їхньої спільноти у контексті Гільберґового визначення.

Ураховуючи, що деяка частина членів бандерівського крила ОУН формально також на момент погрому прибула з інших місць, то фактично єдиним учасником погрому, який повністю підпадає під застосоване визначення, є "карнавальна юрба" (населення Львова).

З огляду на це, саме дослідженню її ролі у погромі Химка мав би присвятити основну частину роботи, однак, натомість, цьому питанню він відвів у статті зовсім небагато місця.

Складається враження, що застосувавши Гільберґове визначення погрому, дослідник чомусь вирішив своєю статтею його заперечити, не запропонувавши, утім, ніякого нового.

Усе це тільки зайвий раз підтверджує вади обраної автором форми дослідження такого складного, суперечливого та багатогранного явища як єврейський погром, а також свідчить про те, що поспішаючи "швидко, миттєво" донести до читачів свою реакцію задля "порушення плавної течії розлогих наративів та міфів" [7, с. 434], автор до кінця не продумав концепцію роботи.

Власне, саме дослідження Химка починає з наведення статистичної інформації щодо національного складу населення Львова у розрізі трьох найбільших громад – поляків (більше 50%), євреїв (майже 32%) та українців (майже 16%) [1, с. 210].

Мовно-релігійний Львів у 1931 р., графіка Ігора Дудника

Хоча використання даних 1939 року є більш виправданим, ніж застосованих у доповіді відомостей 1931 року, які характеризували населення не стільки за національним, скільки за релігійним та мовним складом [2, с. 5], однак вони також не відображають повного стану речей на літо 1941 року.

Зокрема, якщо унаслідок німецької окупації західної частини Польщі та майже 2 років панування "перших совітів" на ЗУЗ [Західно-Українських Землях - ІП] співвідношення пропорції поляки/українці лишилося майже на тому самому довоєнному рівні з деяким зменшенням загальної чисельності поляків та збільшенням українців, то чисельність євреїв та їх питома вага у національному складі населення Львова значно зросли як за рахунок утікачів з Генеральної Губернії, так і за рахунок приїзду до міста фахівців-євреїв з інших регіонів СССР [17, с. 39-40; 19, с. 447; 20, с. 127].

Таким чином, фактично єврейська громада Львова у червні 1941 року лише незначною мірою поступалася за чисельністю польській, і кожна з них більш ніж удвічі перевищувала українську громаду. Крім того, євреї з території Генеральної Губернії тікали, передусім, від нацистського терору, а євреї з інших частин СРСР прибували до міста переважно як працівники радянських установ.

Тому, обидві ці групи прибульців, опинившись у Львові, повинні були назовні демонструвати лояльність та підтримку політиці радянської влади.

Однак така поведінка у очах інших національних громад міста певною мірою впливала та визначала відношення останніх і до місцевих євреїв, даючи підстави вважати їх прибічниками та помічниками радянської влади, хоча це відповідало дійсності лише частково.

Зазначена обставина також була однією з причин вибуху погрому 1 липня та його перебігу, однак Химка чомусь повністю оминув її своєю увагою. Це видається дуже дивним як для дослідника, для якого "правда являє собою цінність сама по собі" [7, с. 427], позаяк відповідні дані нескладно знайти у відкритих джерелах.

Навівши дані про національний склад населення, автор одразу ж приголомшує читачів заявою про те, що "погром у Львові відбувався на фоні проголошення Української держави у місті першого дня німецької окупації" [1, с. 210].

Мотивом такої заяви є бажання одразу ув’язати в очах читачів погром з ОУН (б), яка була відповідальна за проведення Національних зборів та прийняття Акту відновлення Української держави, ще більше "підсиливши" тим самим свою попередню заувагу про те, що "ОУН співпрацювала у цих антиєврейських акціях з метою підлеститися до німців, розраховуючи на визнання Української держави" [1, с. 209].

"Міське шумовиння" і єврейка

Виявлення ж тисяч тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами у в’язницях Львова, на думку дослідника було лише "іншою важливою концептуальною обставиною" [1, с. 210], завдяки чому складається враження, начебто вибух погрому був пов’язаний більшою мірою саме з проголошенням Української держави.

Насправді ж, проголошення Української держави відбулося увечері 30 червня [15, с. 31; 23, с. 87, 191-198; 24, с. 123, 167; 25, с. 136; 27, с. 114; 28, с. 90; 39, с. 126], і більшість населення дізналася про нього лише наступного дня [29, с. 104].

Однак, ще уранці 30 червня було виявлено тисячі тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами [23, с. 190; 24, с. 98-99; 28, с. 86-87; 29, с. 98-99], а вже увечері того ж дня німецькі військові звітували про те, що "населення Львова виміщувало свою злість на убивцях з НКВД "на євреях, які жили у місті, котрі завжди співробітничали з більшовиками" [1, с. 211].

Таким чином погром у контексті Гільберґового визначення фактично відбувався незалежно від проголошення Української держави, яке не мало для погрому жодного вирішального значення. А тому винесення його на передній план з приділенням фактору енкаведистських розстрілів у тюрмах міста порівняно незначної уваги, як це робить Химка, є безпідставним.

Варто зауважити, що перший розділ статті "Перебіг погрому" чимало місця відводить не стільки подіям власне "погрому 1 липня", скільки описам подій, які йому передували (примусові роботи 30 червня), а також подій, які відбулися вже після та "окремо від нього" (систематичні страти, вчинювані протягом наступних кількох днів) [1, с. 211, 219-221].

Утім, опис робіт та заходів, які передували "повноцінному погрому", і у яких, як стверджує Химка, євреїв примушували брати участь, містить чимало пересмикувань, недомовок та змішування докупи подій, які насправді відбувалися у зовсім різні дні.

Так, дослідник зазначає, що "уцілілі євреї говорять про те, як були примушені чистити будинки" [1, с. 211]. Однак Марія Ґольцман, на чиї слова посилається автор, говорить, що "на третій день після вступу німецьких окупантів до м. Львова група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами привели до будинку №8 по вулиці Арцишевського близько 20 громадян Львова, серед яких були й жінки. Серед чоловіків були професори, юристи та лікарі. Німецькі окупанти примусили осіб, що були приведені, збирати у дворі будинку губами сміття (без допомоги рук), осипаючи їх градом ударів палками" [30, с. 68-69].

Таким чином, зазначений епізод мав місце не 30 червня, а 2 чи навіть 3 липня, і оповідачка не згадує про те, що вона брала якусь участь у цій примусовій праці. Ніщо не вказує також, що згадані нею люди, яких примушували збирати сміття, були євреями, позаяк у Львові професорами, юристами та лікарями були також представники інших національностей.

Враховуючи, що якраз у період 2-4 липня 1941 року відбувалися арешти польських учених, членів їх родин та людей, які у той час перебували у їхніх квартирах [33, с. 31-35, 115, 117], особи, про яких йде мова у розповіді Марії Ґольцман, могли бути не євреями, а поляками.

Невідомо навіть, чи Марія Ґольцман сама була очевидицею зазначених подій, чи вона просто переказувала чужі слова. Позаяк її чоловік, Броніслав Ґольцман, чиї свідчення були опубліковані у газеті "Красная звезда", а пізніше процитовані на Нюрнберзькому міжнародному військовому трибуналі, містять згадку про те, що очевидцем зазначених подій був лише він сам та двірник будинку №8 Леопольд Ґіра [31, с. 2], а про присутність на місці подій Марії Ґольцман взагалі не згадується.

Крім того, його розповідь у окремих деталях відрізняється від розповіді Марії, зокрема, вказується, що людей на подвір’я привела не "група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами", а есесівці [32, с. 491].

Усі вищенаведені суперечливі деталі обох розповідей Химка оминув своєю увагою, ухопившись лише за одну з можливих версій розвитку подій та посиливши її власним дрібним пересмикуванням, що це, мовляв, розповідь уцілілих євреїв, яких примушували чистити будинки, а усі інші версії просто проігнорував.

Львів'яни спостерігають як євреї прибирають площу Ринок перед входом до Ратуші

Дуже специфічно виглядає у викладенні Химки розповідь про силове примушування близько 10 євреїв до допомоги в "українській націоналістичній друкарській діяльності" [1, с. 211].

Однак у спогадах Дмитра Ґонти, звідки взято відповідний епізод, нічого не говориться про те, що до надання такої допомоги євреїв було залучено під примусом. Оповідач згадує лише, як він відправив "пару людей" з числа тих, хто знаходився у друкарні (з логіки тексту - тих самих друкарів), для організації допомоги працівникам друкарських машин, і за деякий час ті привели близько 10 євреїв [34, с. 15-16].

Ніде не вказується також, що Ґонта або будь-хто з його працівників належали до ОУН (б) чи інших націоналістичних організацій, не вказується, якого саме характеру афіши, листівки чи відозви друкувалися ними після появи у приміщенні друкарні згаданих євреїв.

Той факт, що євреї опинилися у приміщенні друкарні після того, як на вулицю для організації допомоги було вислано людей, аж ніяк не свідчить про те, що вони робили це під примусом, зокрема, силовим.

Позаяк, окремі очевидці подій згадують, що після зміни влади у Львові готові були працювати, якби їх покликали до виконання тих чи інших робіт, та ставилися до цього цілком спокійно [35, с. 4-5; 36, с. 36]. З огляду на це, висновок Химки про силовий примус євреїв до допомоги у націоналістичній друкарській діяльності є необґрунтованим та недоведеним.

Переходячи до опису подій, власне, "повноцінного погрому" 1 липня, автор уже практично на початку своєї розповіді наводить дуже показовий фрагмент з прецедентами "характерних особливостей погрому" з окупованої нацистами Польщі: Кракова (грудень 1939 р.) та Варшави (великодні свята 1940 р.) [1, с.  212-213].

Факт того, що "жінки були силою роздягнуті у Кракові у грудні 1939 року", дивним чином "ув‘язується" Химкою з перебуванням там багатьох членів ОУН [1, с. 213].

Однак останнє не має прямого відношення до подій львівського погрому 1 липня, тому лишається незрозумілим, на що цим хотів натякнути автор, який сам же засвідчує відсутність підстав підозрювати таких членів ОУН в участі у краківських інцидентах [1, с. 213].

Не менш суперечливою є розповідь Химки про знущання над жінками під час погрому 1 липня. Її автор ілюструє, зокрема, випадком з шкільною подругою Рози Московіц, яку вулицями гнав натовп, відрізавши волосся [1, с. 213].

Однак оповідачка ніде не говорить, що дівчина, про яку йде мова, була єврейкою, зате згадується, що вона "стала активною комуністкою" [1, с. 213].

Ця важлива деталь біографії дівчини пояснює жорстокість натовпу по відношенню до неї з інших позицій, аніж її національна приналежність. Адже, як "активна комуністка" після відкриття львівських в‘язниць у очах частини мешканців вона виглядала "зрадницею", перебравши на себе частину вини комуністичного режиму за страти багатьох невинних людей.

У подібний спосіб, наприклад, у післявоєнній Франції юрба "мстилася" жінкам за "співпрацю з ворогом", хоча уся вина їх полягала у тому, що вони були коханками німецьких окупантів, або народили від них дітей поза шлюбом [42, с. 27].

Роздягнені і поголені французькі жінки, яких було звинувачено у колабораціонізмі

З огляду на це, незрозуміло, яке відношення епізод з шкільною подругою Рози Московіц, щодо якої немає жодних даних, що вона була єврейкою та постраждала саме через свою національність, має до погрому як "короткого насильницького спалаху спільноти проти єврейського населення"?

Видається, що і тут з боку дослідника знову присутня підгонка наявних у його розпорядженні фактів під заздалегідь вибудувану власну концепцію, аби нагромадити побільше прикладів страждань євреїв під час погрому, і отримати змогу завершити відповідний фрагмент тексту гучною заявою про те, що "жертв обирали випадково, лише за те, що вони були євреями" [1, с. 214].

Описам різноманітних "антикомуністичних вистав та ритуалів", які "супроводжували погром 1 липня" присвячено наступний фрагмент Химчиної статті. Нижче у тексті дослідник однозначно розставляє акценти, говорячи, що "жертви єврейського погрому були залучені до антикомуністичних ритуалів" [1, с. 214].

Цю тезу автор у властивій йому манері намагається довести за допомогою розповіді Лариси Крушельницької про велетенський плакат з портретом Сталіна біля головпоштамту, який було зірвано під аплодисменти натовпу, а потім потоптано ногами. Її спогадам автор протиставляє слова Яніни Гешелес (на той момент десятирічної єврейської дівчинки), яка "також була біля пошти того самого дня, і пригадує події зовсім по-іншому: "перед поштою стояли люди з лопатами, і українці били їх і кричали "Jude! Jude!" [1, с. 214].

Однак звернення до тексту обох першоджерел дозволяє виявити черговий випадок маніпуляції з боку автора. Так, Лариса Крушельницька дійсно згадує відповідний епізод зі зриванням портрету Сталіна біля пошти на розі вулиці Миколи Коперника, однак за її розповіддю це відбувається не у день "повноцінного громадського погрому 1 липня", а напередодні, 30 червня, причому ще до приходу до Львова перших загонів ОУН [43, с. 176-177].

Крім того, сам Химка нижче вказує, що "німецька кінохроніка про визволення Лемберґа, вочевидь, показує цю саму сцену, а велика юрба дійсно випромінює радість та аплодує" [1, с. 214]. Цю німецьку кінохроніку [44, фрагмент з 6:15 по 6:22] Химка згадує у одній з своїх попередніх статтей як "тижневі кіноновини (Wochenschau), що їх німці демонстрували у кінотеатрах", говорячи, що "фільм знято 31 [sic!] червня 1941 р." [8, с. 49].

У іншому місці "Львівського погрому" Химка знову згадує її як один з двох фільмів "про арешти євреїв у Львові 30 червня" [1, с. 235, посилання №134]. Зрештою, згідно опису на сайті "Cinematography of the Holocaust" епізоди, присвячені подіям у Львові ("Lemberg (Beitarg 2)"), знято 30 червня 1941 року [57].

Таким чином, події, про які розповідала Лариса Крушельницька, мали місце не 1 липня, а 30 червня.

Яніна Гешелес з батьками

Однак з розповіді Яніни Гешелес видно, що події біля пошти, свідком яких вона стала, відбувалися наступного дня після приходу до міста німців. Вона чітко вказує, що цей прихід відбувся "у понеділок", який сама оповідачка провела удома, а вже "у вівторок, о пів на п‘яту ранку" прийшов батько, і вона з ним пішла оглядати Львів після бомбардування та, зокрема, побачила епізод, про який йде мова [52, с. 26-28].

Згідно з календарем на 1941 рік "понеділок", про який згадує Гешелес, це 30 червня, а похід дівчини з батьком до міста та епізод біля пошти (до якої вони потрапили вулицею Сикстуською (сучасна Петра Дорошенка) з боку вулиці Легіонів (сучасний проспект Свободи) відбулися, відповідно, у вівторок 1 липня [53].

Таким чином, і Лариса Крушельницька, і Яніна Гешелес дійсно бачили події поблизу одного й того самого місця - будинку №1 на сучасній вулиці Словацького [54, 55], однак не одного і "того самого дня", як стверджує Химка, а у різні. Тому немає нічого дивного, що "десятирічна єврейська дівчинка" відповідні події "пригадує зовсім по-іншому", ніж Крушельницька, оскільки обидві вони бачили різні події.

Штучне ж зведення цих подій до одного дня і, таким чином, протиставлення розповіді Крушельницької словам Гешелес є нічим іншим, як маніпуляцією з боку дослідника, який тим самим натякає, що спогади українських очевидців (Лариса Крушельницька відкрито демонструє свою симпатію до українського визвольного руху), які "не бачать" побиття українцями ж "людей з лопатами" (треба думати, євреїв), є заангажованими, схильними до замовчування, а тому не заслуговують на увагу.

Цей натяк автор підсилює подальшою заувагою про те, що "кожна дівчинка зафіксувала у пам’яті ту картину, яка відбивала її власну позицію та перспективу" [1, с. 214], а ще нижче висловлюється однозначно: "ясно, що українські спогади мовчать про роль міліції у Львівському погромі" [1, с. 231].

Після такого натяку у пересічного читача мимоволі виникає у голові асоціативний ланцюжок, що, якщо українські свідки замовчують та недоговорюють важливі події і є заангажовані, то свідки з єврейського боку, як формально постраждалої сторони, навпаки кажуть правду.

Тому усі подальші свідчення та докази, які походять з українського боку та не вписуються у створювану Химкою "концепцію погрому", починають сприйматися як неправдиві та такі, що не заслуговують на увагу, а авторська інтерпретація передусім єврейських спогадів навпаки приймається читачем некритично та на віру.

Лариса Крушельницька з улюбленим песиком. Фото - Радіо "Свобода"

Утім, вищезгадана маніпуляція з датами є далеко не єдиною проблемою цього фрагменту статті. Якщо епізод з скиданням портрету Сталіна, який бачила Лариса Крушельницька, мав місце 30 червня, то яким чином він міг, як стверджує Химка, "супроводжувати", тобто "відбуватися одночасно" [14, с. 1217] з погромом 1 липня?

Відповідь на це питання навряд чи знає сам дослідник.

Розповідь Гешелес, зі свого боку, теж містить у собі важливу деталь, яку чомусь не помітив Химка. Говорячи про людей з лопатами, побиваних біля пошти начебто "українцями", вона згадує, що ці "українці" кричали їм "Юде! Юде!" [52, с. 28].

Слово "jude" дійсно означає єврея, однак не українською чи польською, а німецькою мовою, і воно було добре знайоме Яніні Гешелес [52, с. 31, 34, 39, 48].

Однак незрозуміло, чому вона ідентифікує людей, які кричали його біля пошти, саме як "українців"? Адже навіщо "українцям", які начебто примусово зігнали до пошти "євреїв" з лопатами та почали їх бити, кричати на них німецькою мовою "Jude! Jude!", замість того, аби робити це українською чи, бодай, польською?

Погромна антисемітська пропаганда у Третьому Рейху була поставлена на конвейєр

Тому, якщо побивачі дійсно-таки кричали на своїх жертв "Jude! Jude!" у значенні "єврей", то кричали, скоріше за все, німці або фольксдойчі, проте аж ніяк не українці. Утім, згаданий крик міг не мати до євреїв ніякого відношення, адже в українській мові слово "юда/іуда" є одним з синонімів слова "зрадник".

Тому під час подій біля пошти побивачі могли просто кричати саме це слово, однак це ніяк не означає, ні, що люди з лопатами, яким воно адресувалося, були євреями, а не просто комуністами чи симпатиками радянської влади, як подруга Рози Московіц, ні, що самі побивачі були українцями, а не, наприклад, поляками.

Можливо також, що побиття біля пошти, яке лише мигцем бачила Гешелес, тільки випадково співпало з погромом, а викликано було іншими причинами, наприклад, особистого характеру. Однак, будь-які варіанти розвитку подій, які не вписуються у ретельно створювану Химкою картину погрому, останнім відмітаються навіть без обговорення.

Після цього епізоду автор наводить інші приклади примусового залучення євреїв до антикомуністичних ритуалів, хоча спосіб, у який він це робить, викликає здивування вже з перших рядків.

Наприклад, він згадує поляка, який розповідає про євреїв, котрих примусили ходити по четверо у ряд, співати російських маршових пісень та викрикувати хвалу Сталіну, та продовжує це словами "єврейська очевидиця підтверджує: вона бачила юрбу, яка оточувала групу з двох або трьох сотень молодих єврейських чоловіків та жінок, які з піднятими руками були примушені співати "російську комуністичну пісню "Моя Москва" [1, с. 214].

Маніпулюваннями з терміном "підтверджує" Химка створює у читача враження, ніби певний поляк та єврейська очевидиця бачили одну й ту саму подію. Однак розповіді польського слюсара з книги Мусяла [46, с. 177] та Аліції Рашель Гадар не містять конкретики щодо місця та часу подій, а також осіб, які приймали у них участь, а крім того різняться у деталях.

Тому ніщо не вказує, що обидва очевидці бачили одну й ту саму подію. Варто відзначити також, що улітку 1941 р. євреї у Львові ніяк не могли співати російську комуністичну пісню "Моя Москва", як це стверджує Аліція Рашель Гадар, позаяк перший варіант її слів було написано у листопаді, опубліковано у грудні 1941 р., а власне, "піснею" вона стала лише навесні 1942 р. [56].

Викликає здивування і згадка Химки про те, що "такі самі подібні ритуали мали місце і деінде того літа" з наведенням у якості прикладу такого "деінде" чомусь лише однієї Коломиї [1, с. 215]. Однак, останній приклад навпаки спростовує тезу дослідника, позаяк у Коломиї спочатку після вступу угорців відбувся погром, який був припинений угорськими військами через 2 дні, а вже потім на дозволеній угорцями демонстрації євреїв примушували зносити пам‘ятники Леніну і Сталіну [46, с. 179].

Таким чином, у Коломиї "подібні ритуали" ніяк не могли "супроводжувати погром", адже відбувалися вже після його припинення. Тому незрозуміло, яке відношення останній приклад узагалі має до подій у Львові?

Якщо цим дослідник хотів довести, що якщо у Коломиї руйнування радянської символіки відбувалося з примусовим залученням євреїв, то те саме повинно було мати місце і у Львові, то такий висновок є безпідставним.

Фотографія "на пам'ять". Чернівці, біля колишнього монументу Ленінові, 24 липня 1941 р.

Наприклад, у Києві восени 1941 р. після відступу радянських військ, пам‘ятники радянським вождям знищували самі мешканці міста без якогось силового залучення до цього євреїв [61, с. 36; 62]. Пізніше, після відступу німців, люди так само без примусового залучення євреїв нищили символи уже нацистської влади [60, с. 389; 63; 64; 65]. Таким чином, у різних місцях такі події відбувалися по-різному, то ж у контексті Химкиної статті згадуваний ним "коломийський приклад" не має ніякого значення.

Як зазначає дослідник, для "погромних заходів" євреїв начебто збирали українські міліціонери, що ходили від будинку до будинку у єврейських навколицях [1, с. 215]. Своє твердження автор обґрунтовує одразу кількома джерелами: своєю власною статтею [8, с. 45] та іншими спогадами очевидців.

Однак такий висновок Химки є безпідставним. Зокрема, Рузя Ваґнер у своїй розповіді згадує лише про якогось "підлітка з обличчям бандита" (тобто, хлопця у віці 12-16 років перехідного віку [14, с. 773], який згідно оунівських інструкцій не міг бути міліціонером [34, с. 13-14; 38, с. 148; 66, с. 36-37]), що покликав її до праці [8, с. 45-46] і тільки.

Нічого не говорять про "українських міліціонерів" і троє наступних очевидців – польський слюсар, українська жінка та польський очевидець на ім‘я Владислав [46, с. 177-178].

Крім того, незрозуміло, яким чином той факт, що чоловіків (які лише ймовірно були євреями) кудись вели вулицею 2 липня [46, с. 177], або, що "на третій день після німецького вторгнення" банда українських підлітків (осіб 12-16 років [14, с. 773]) вломилася до будинку навпроти в’язниці, де жили євреї, після чого звідти вивели групу євреїв та погнали невідомо-куди ударами палиць[46, с. 177-178], має доводити збір євреїв начебто українськими міліціонерами для "погромних заходів", якщо погром, за власними словами Химки припинив вермахт увечері 1 липня [1, с. 219]?

Професор Мауріций Аллерганд також згадує лише хуліганів-шумовиння, котрі били не тільки євреїв, які знаходилися на вулиці, але витягали їх з будинків [46, с. 177]. Крім того, у розмові з колишнім суддею апеляційного суду Аллерганд по суті не заперечував, що погром учинив "польський мотлох", а українцям докоряв лише за те, що вони, на його думку, мали владу і вплив, однак нічого не зробили, щоб запобігти погромам [29, с. 278].

Нічого не згадує про міліціонерів Яніна Гешелес: у її спогадах говориться лише про якихось невстановлених українців, які вбігли до будинку та почали витягати людей "під приводом, що беруть їх на роботу" [52, с. 29]. Однак оповідачка ніяк не називає цих українців, не подає жодних ознак, за якими їх можна було б ідентифікувати.

Єдиним з джерел, у якому формально згадується "міліція" як така, є спогади Лусії Горнстайн. Однак ідентифікація дійових осіб цією очевидицею є досить плутаною, вона називає їх: "українці, поліція чи міліція або ким вони там були" [1, с. 230].

Вона не наводить жодних ознак, за якими цих осіб можна було б точно ідентифікувати, а її власні слова свідчать про те, що цього, вочевидь, не знала і сама оповідачка. Тому, особи, яких вона бачила могли бути або якимись "українцями", або представниками "поліції" (остання у Львові у цей час була виключно німецькою, однак при ній також знаходилися українці, які виконували функції перекладачів або здійснювали інші обов’язки [40, с. 341; 110, с. 128]), або "міліції", чи узагалі не мати ніякого стосунку до усіх перерахованих груп.

Тож зрозуміти, кого саме бачила Лусія Горнстайн, неможливо.

Варто зазначити, що спогади цієї очевидиці є досить суперечливими у частині деталей та містять у собі суттєві неточності стосовно описуваних подій. Наприклад, говорячи про події 30 червня, Горнстайн згадує, як навіть до повного відступу радянських військ зі Львова, українці взяли під контроль львівську радіостанцію, звідки "передавали й передавали погрози євреям: «І ми вітатимемо німців кошиками, наповненими єврейськими головами" [127, с. 233].

Читати всю статтю:  Історична Правда УП





Сергій Рябенко
Адвокат (Київ)

Історична Правда УП

 

{module mod_knopka_comments}