Осмислення проблематики Голодомору як панацея

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 04 лютого 2013 Дата публікації Перегляди: 1493

Людмила ГРИНЕВИЧ: «Доки ми не усвідомимо, тим більше — на 80-ті роковини Голодомору-геноциду, що сталося у 1930-х рр., ми залишатимемося аморфним суспільством»

Нещодавно у Києво-Могилянській академії відбулася презентація щойно виданих чергових двох книжок, які входять до І тому незвичайної праці — синтези «Хроніка колективізації і Голодомору в Україні». Її авторка, відома українська дослідниця Людмила Гриневич, пропонує цілком новий підхід до обговорення болючої проблеми, закликає поглянути на події українського голоду в ширшому контексті й комплексно, крізь призму одночасного аналізу соціально-економічних, політико-ідеологічних і національних проблем. Амбітний за замислом проект уже дав відчутні результати, відкривши суспільству невідомий голод 1928—1929 рр.

«День» вирішив поспілкуватися з науковцем Інституту історії НАНУ Людмилою ГРИНЕВИЧ, аби дізнатися більше про її дослідження проблематики Голодомору та, зокрема, про наслідки цієї масштабної трагедії для сучасного українського суспільства.

 

«ЯКЕ Б ПРИРОДНЕ ЛИХО НЕ СПІТКАЛО КРАЇНУ, У ГОЛОДІ ЗАВЖДИ Є ВИНА УРЯДУ»
ЛЮДМИЛА ГРИНЕВИЧ

— Пані Людмило, чим саме зумовлено ваше зацікавлення проблематикою голоду?

— Усвідомленням її значущості у сьогоденні і майбутті нашої країни. Тут криється багато питань, пошук відповідей на які допоможе суспільству не лише краще пізнати себе, але й чіткіше зорієнтуватися в системі багатьох координат: рухатися нам на Захід чи на Схід, обстоювати цінності демократії чи скоритися наступу авторитаризму, пам’ятати про важкі сторінки історичного минулого і вчитися прощенню чи обрати шлях забуття, а отже, й перманентного протистояння. Власне, ми досі не маємо ані повної наукової картини, ані глибокого розуміння того, що насправді коїлося в Україні наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. Як могло статися, що українські землі — ті, що до Першої світової війни забезпечували восьму частину світового експорту по п’яти головних хлібних культурах — через 20 років зазнали масштабних руйнацій і, по суті, перетворилися на величезну людську могилу? Як могло статися, що у центрі Європи унаслідок масштабного гуманітарного лиха гинули мільйони людей, а світова спільнота цього практично не помічала? Чому стало можливим замовчування злочину протягом десятиліть, і хто в цьому винний? А головне — які висновки нам усім із цього потрібно зробити?

Жанр «Хроніки» є досить незвичним для сучасників, хоча у середньовіччі він був досить популярним. Чи затребуваний такий формат сьогодні, і в чому його особливості?

— Специфічною особливістю «Хроніки» є те, що в ній день по дні реконструюється життя української спільноти в умовах сталінської «революції згори» та її сумного наслідку — голоду. Однак «Хроніка» — це книжка не про смерть, а про життя. Зазвичай, цю проблему висвітлюють, зосереджуючись саме на стражданнях, болю та смерті людей. І це зрозуміло, бо суспільству треба нарешті виговоритися про пережиту колосальну травму, ще й підсилену десятиліттями замовчування. Попри це, скласти загальне враження про минулі події просто неможливо без їх вписування у ширший історичний контекст, без з’ясування того, що ж це була за цивілізація, яку так нищівно руйнувала комуністична влада. Саме цю проблему я й намагаюся вирішити як науковець, і жанр хроніки, як на мене, для цього найбільше підходить. Зверніться до книжок, і обіцяю, ви будете здивовані й зворушені образами втраченого минулого, що їх відбито у тисячах документів і сотнях автентичних ілюстрацій тієї доби — фотографіях, малюнках і навіть у карикатурах...

Ваша праця відкриває читачеві голод 1928—1929 років. Що спричинило ці події — погодні умови чи дії влади?

— Більшість сучасних дослідників сходиться на тому, що яке б природне лихо не спіткало країну, у голоді завжди є провина уряду. Не був виключенням і український голод 1928—1929 рр. Документи свідчать, що цей голод хоча й стався на тлі недородів, усе ж був спричинений реальною політикою сталінської влади. Її пріоритетом була військово-промислова модернізація, а гуманітарні питання відсували на задній план. Замість того аби під час недороду загальмувати темпи промислового стрибка країни, закупити в необхідній кількості хліб за кордоном (а вигідні пропозиції щодо цього надходили постійно) і припинити експорт інших видів продовольства, союзна влада зробила ставку на внутрішній перерозподіл бідних продовольчих ресурсів. При цьому вона нав’язала Україні в умовах часткового недороду 1927 р. непосильну роль хлібного донора цілої країни. Знекровлена вивезенням страхових запасів, Україна в умовах масштабного недороду 1928 р. опинилася в надзвичайно важкому стані. Не самостійно діюча верховна українська влада була неспроможною боронити інтереси власного населення. Урядовці більше дбали про свої особисті інтереси, побоюючись репресій з боку Москви. Відтак, у 1928—1929 рр. український хлібний ринок було дезорганізовано, масу людей примусили голодувати, мінімум кілька десятків тисяч людей загинули голодною смертю, спостерігався сплеск епідемій, характерної захворюваності. І це попри те, що офіційно діяла урядова комісія для надання допомоги потерпілим від недороду.

«ЧАСТИНА ЛЮДЕЙ ДОСІ НЕ ЗНАЄ, ДО КОГО СЕБЕ ВІДНЕСТИ: ДО НАЩАДКІВ КАТІВ, КОТРІ МОРИЛИ ГОЛОДОМ, ЧИ ДО НАЩАДКІВ ЖЕРТВ»

— Отже, Україна спочатку пережила голод 1928—1929 рр., а потім і Голодомор 1932—1933 рр. Як ці події вплинули на свідомість українського суспільства?

— У ХХ ст. Україна стала територією, на якій було скоєно кілька геноцидів: спочатку був сталінський геноцид 1930-х рр., а у роки Другої світової війни — гітлерівський геноцид проти євреїв. Безперечно це змінило нас і нашу країну. Ми збідніли, фізично втративши наших людей. І ми також понесли колосальні моральні втрати, наслідки яких досі відчутні. Парадоксально, але факт: частина людей сьогодні просто не знає, до кого ж себе віднести — до нащадків катів, які морили сусідів голодом, чи до нащадків жертв. Деякі з них явно хворіють на «стокгольмський синдром». Маючи рідних і близьких, убитих голодом, вони шукають виправдання комуністичному режиму, оспівують криваву модернізацію та пов’язують із нею перемоги у Другій світовій війні. Такі люди вочевидь не здатні усвідомити, що неможливо досягти світлої мети, крокуючи по тілах мільйонів знищених людей. Як і те, що будь-який розвиток має бути не лише метою, а й засобом досягнення цієї мети (Амартія Сен).

Знецінення в свідомості частини суспільства вартості людського життя парадоксальним чином поєднується зі своєрідною «сакралізацією» будь-якої влади. У постголодоморний період в уяві багатьох людей затвердилася хибна думка, що влада всесильна і могутня, що саме від неї усе залежить. Додамо до цього, що в умовах голоду і репресій було винищено найактивнішу у соціальному плані частину суспільства. І це закономірно, адже під колеса машини державного терору зазвичай потрапляють не ті, що прихиляються до землі й сповідують принцип поведінки «тихіше води, нижче трави», а ті, що підіймають голову й намагаються протестувати проти існуючої реальності. Вочевидь саме в цьому полягає коріння соціальної пасивності, яку ми можемо спостерігати зараз. Суспільство не усвідомлює, що від нього щось залежить, що воно має право диктувати умови життя та умови гри для влади, а не навпаки. А чого варті прояви комплексів меншовартості й напади малоросійства? Одним словом, нинішнє українське суспільство вочевидь є і посттоталітарним, і постгеноцидним, і постколоніальним. Неусвідомлення або заперечення цього лише підтверджує невтішний діагноз.

Чому, на вашу думку, в Україні ще й досі стоїть питання визнання Голодомору геноцидом? Ускладнено доступ до архівних матеріалів? Бракує науковців, котрі хотіли б присвятити свою діяльність цій темі? Чи тут справа в державній політиці?

— Перш за все слід зазначити, що у правовій площині це питання вже вирішено. З 2006 року діє Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», перша стаття якого чітко наголошує: Голодомор — це геноцид українського народу. Зважаючи на це, якою може бути реакція суспільства на позицію нинішнього Президента України, котрий 2010 року публічно заперечив геноцидну суть Голодомору? Реакція є здоровою — суспільство обурене, хоча б і тому, що найвища посадова особа держави відверто демонструє неповагу до закону. Те саме стосується і непродуманих заяв на тему «голод — не геноцид» низки державних службовців різного рангу. Визнаєте ви особисто голод геноцидом чи ні — це ваша особиста справа. Проте якщо ви є державними службовцями, представниками влади, ви зобов’язані виконувати закон, а не демонструвати модель поведінки, котра провокує зневагу людей до державної влади, а отже, веде до її делегітимації.

Так, ми не маємо абсолютно консолідованої позиції відносно визнання голоду геноцидом і в самому суспільстві. Про певні причини цього ми вже почасти говорили. Однак зверніться до останніх соціологічних опитувань і ви побачите, що переважна більшість населення (59%) все ж таки не має сумнівів щодо геноцидної суті голоду. Не погоджуються з цим лише 22% опитаних (дослідження соціологічної служби «Рейтинг», жовтень 2012 р.). Незгодні — це вочевидь той самий електорат, котрий за будь-яких умов — навіть помираючи від нужденного життя — підтримує Партію регіонів та її лідера, котрий обіцяв покращити життя людей уже сьогодні, а потім у судовому порядку довів своє право обманювати людей перед виборами. Однак я переконана, що якби державна влада більше опікувалася інформуванням цих людей і вибудовувала свою гуманітарну політику, ґрунтуючись на дослідах українських, а не російських науковців, то число незгодних українців із визначенням голоду як геноциду було б іще меншим, ніж маємо зараз. Однак і за нинішніх умов більша частина людей розуміє, що злочин Голодомору, вчинений сталінською владою, був геноцидом, він поклав край реалізації проекту формування української політичної нації.

Що стосується науковців, то професійно готових і бажаючих займатися темою голоду не бракує. Натомість науці явно бракує підтримки з боку держави — передусім матеріальної. Зважте на те, що всі три книжки «Хроніки» спонсорувалися зарубіжними благодійниками. Наші наполегливі спроби дістати підтримку від держави досі успіху не мали. Навіть за часів президентства Віктора Ющенка.

Варто відзначити, що, всупереч висловленій позиції, Віктор Янукович все ж відвідує щорічно меморіал жертв Голодомору.

— Так, відвідує, але зверніть увагу на ті дива, які супроводжують ці офіційні заходи. Я постійно спостерігаю за цим і думаю, у яке надзвичайно складне становище поставив себе Президент, виголосивши 2010 року у ПАРЄ тезу про те, що голод не був геноцидом. Цією заявою він фактично ізолював себе всередині суспільства. Очевидно, що Віктор Янукович просто не наважується на офіційне відзначення роковин Голодомору в середовищі простих людей. Він постійно робить це або у переддень офіційно визначеної дати, або в якийсь особливий час. Складається враження, що Президент ховається від людей, а його апарат має постійний головний біль, бо змушений вигадувати різні способи маскування цієї непривабливої ситуації. Один із таких способів — залучення попередніх президентів до церемонії вшанування жертв Голодомору. Сама ідея могла б бути високо оцінена суспільством, якби не ситуація із запереченням геноцидної суті Голодомору нинішнім Президентом. Тому я думаю, громадськість має право звернутися до президентів — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, аби вони не гралися в ігри політичної доцільності й не виступали «живим щитом» для діючого Президента України. Своєю участю у спільному покладанні квітів до пам’ятника жертвам Голодомору вони де-факто солідаризуються з політикою заперечення геноциду. Було б моральніше, якби три президенти України, користуючись своїм високим авторитетом, коректно тиснули на чинного керівника держави, а не допомагали йому легітимізувати гуманітарну політику, котра суперечить чинному законодавству й яку не підтримує переважна більшість населення.

«СУСПІЛЬСТВО ОЧІКУЄ, ЩО ЯНУКОВИЧ НАРЕШТІ НАВАЖИТЬСЯ НА ВИЗНАННЯ СВОЄЇ ПОМИЛКИ ЩОДО ГОЛОДУ»

— Не сприяє впровадженню відповідної політики пам’яті й той факт, що крісло міністра освіти займає людина, відома українофобськими висловами. Як у науковому середовищі оцінюють те, що після чергових ротацій Табачнику знову вдалося зберегти посаду?

— За теперішніх умов призначення тих чи інших осіб на міністерські посади — це вибір і відповідальність Президента України. Тож ніяких несподіванок у цьому призначенні я не бачу. Втім, як говорив герой одного з відомих радянських кінофільмів, за державу прикро. Неготовність або нездатність налагоджувати конструктивний діалог із суспільством — ахіллесова п’ята нинішньої влади. І призначення Дмитра Табачника міністром — ще один доказ на підтвердження цього. Важко собі уявити, як може бути налагоджений діалог із міністром, котрий публічно заперечує геноцидну суть Голодомору і наполегливо намагається нав’язати українському суспільству політико-ідеологічну тезу про голод 1932—1933 рр. як спільне горе радянських народів — тезу, яка, між іншим, була вироблена кремлівськими ідеологами ще наприкінці 1980-х рр. Утім, найаргументованіше дискутувати на тему голоду з діючим міністром освіти Дмитром Табачником може лише колишній гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник. Цей останній, виступаючи 2003 року у Верховній Раді, говорив таке: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну свідомість. Жертв геноциду та їхніх нащадків мають знати. Ніхто не забутий і ніщо не забуте».

В нинішніх умовах, коли влада відмовляється працювати із суспільством, хто має провадити політику пам’яті: конкретні історики, громадські організації, ЗМІ?

— Я б не хотіла списувати нашу владу з рахунків. Можливо, я мрійниця та оптиміст, але я переконана, що ми підійдемо до вшанування 80-х роковин голоду, і з боку нашої державної влади буде запропоновано серйозну систему заходів, спрямованих на реалізацію положень Закону про голод-геноцид. Суспільство очікує, що Президент Віктор Янукович нарешті наважиться на визнання своєї помилки, продемонструє мудрість і усвідомлення пріоритетності принципів моралі, а не політичної доцільності.

Проте велика відповідальність лежить і на нас усіх — на науковцях, журналістах, учителях. Пам’ятати і говорити про голод-геноцид — це не тільки наш обов’язок, а й інтерес. Доки ми не усвідомимо для себе чітко, що сталося у 1930-х рр., ми залишатимемося аморфним суспільством, яке замість того, щоб згуртуватися заради вирішення спільних завдань, буде чубитися з приводу другорядних і третьорядних проблем. Натомість нам усім корисно було б пам’ятати влучний вислів Дуайта Ейзенгауера: «Гасло справжньої демократії — не «Нехай це зробить уряд», а «Дайте нам зробити це самим».

«УРЯД РФ НЕ ВВАЖАЄ ЗА ДОЦІЛЬНЕ ЗАПРОПОНУВАТИ СУСПІЛЬСТВУ СИСТЕМУ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТИРІВ, В ОСНОВІ ЯКИХ ЛЕЖИТЬ ВИЗНАННЯ ПРОВИНИ»

Окрім проблеми внутрішнього усвідомлення, існує і проблема зовнішнього визнання сталінського злочину Росією. Ви вже згадували про трагедію Голокосту, і в цьому контексті варто відзначити, що Німеччина не лише визнала свою провину перед євреями, а й до недавнього часу виплачувала їм мільярди збитків.

— Примусити когось каятися, осмислити й усвідомити свою моральну причетність до того чи іншого злочину неможливо. В основі проблеми невизнання голоду геноцидом з боку Росії лежить кілька факторів. Вочевидь, саме російське суспільство ще не дозріло до того, аби взяти на себе моральну відповідальність за складне історичне минуле. Утім, позитивні тенденції відносно цього ми все ж маємо. За одним із соціологічних опитувань центру «Левада», 25% росіян виявили готовність вибачитися перед Україною за трагічні 1932—1933 роки. Ясна річ, ці люди жодним чином до злочинів минулого не причетні, однак вони не мають комплексів і є патріотами своєї країни, уповні усвідомлюючи, що неможливо вважати себе громадянином держави і при цьому дистанціюватися від її прорахунків, провалів та інших неприємних проблем. Водночас, уряд РФ має іншу концепцію політики пам’яті. Він не вважає за доцільне запропонувати суспільству систему ціннісних орієнтацій, в основі яких лежить визнання провини, а навпаки — акцентує увагу на перемогах, успіхах. Офіційна політика пам’яті, в основі якої лежить нестримна глорифікація історичного минулого, — це класика від радянських часів.

Однак так само можна поставити питання: а чому Україна, котра постраждала від голоду-геноциду, досі не визнала геноцид вірмен? Невже тому, що Турція — наша сусідка і партнерка, й тому нам політично не вигідно «псувати з нею відносини»? Ось вам і привід для того, аби замислитися й над офіційною позицією Росії, й над нашою власною позицією. Коли система пріоритетів вибудовується таким чином, що в основі усього лежить питання політичної доцільності, ми маємо те, що маємо.

До того ж варто згадати і про те, що у реалізації злочину Голодомору була задіяна й певна частина населення України. Ці люди не були організаторами злочину, вони були виконавцями — міра відповідальності різна. Але це не має значення, і ми також повинні нести моральну відповідальність за непривабливі діяння наших предків — тих, котрі вбивали своїх сусідів, навіть не маючи вибору і прагнучи захистити себе та свою родину.

Які ваші плани на майбутнє? Чи готуються до друку наступні томи «Хроніки»?

— Так, робота над «Хронікою» триває. Три книжки наступного тому розповідатимуть про початок форсованої колективізації, розкуркулення, масову депортацію та війну селянства проти радянської влади.

Бажаємо вам успіхів у цій роботі.

— Дякую, і сподіваюся, що ми ще матимемо змогу протягом цього року не раз повернутися до обговорення важливої для нас усіх проблематики Голодомору.

Анна ЧЕРЕВКО, «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

{module mod_knopka_comments}