Українофобія: виклик та стимул
«Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації» — саме так звучав заголовок лекції, прочитаної нещодавно у Вільному університеті Українського клубу Одеси. Власним баченням теми поділився зі слухачами корінний одесит, історик та публіцист, громадський діяч, Олександр Музичко.
Українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідеї триєдиної руської нації, «русского мира», Великої Польщі, радянського комунізму. Власне, слово «українофобія» молодше за його прояви. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців, безперечно, найсильніше проявилося в період формування націй та національних рухів модерної доби. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула в Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ століття (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях райхкомісаріату України та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини ХХ століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.
Історик констатує, що і сьогодні з боку поляків, чехів, євреїв і особливо росіян, якщо вірити соціологічним дослідженням, спостерігається певна упередженість щодо українців. Взагалі, зараз відбувається загострення геополітичної боротьби у світі, і зокрема в Центрально-Східній Європі. Тож певні українофобські настрої та заяви «ззовні» — закономірні. А от з тим, що подібні настрої спостерігаються всередині країни, — важко змиритися. Так, ми справді регулярно бачимо негативне ставлення та зневагу до української культурної спадщини, історії, мови з боку національних меншин, які тут проживають, та навіть самих українців. Це відбувається настільки часто, що вже й не дивує. А от для європейських учених, за словами Олександра Музичка, українофобія з боку українців — справді цікаве явище.
Головними концептами сучасної українофобії, на думку вченого, є заперечення факту існування української мови або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної та духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі — впровадження погляду на український народ, націю та державу як на штучні, не життєздатні явища. На жаль, прикладів такої внутрішньої українофобії справді багато. Олександр Музичко підкреслив, що наводити їх можна годинами, і навів буквально кілька, особливо показових, на його думку. Так, він нагадав про студента Мельничука, якому за вимогу вести лекції в луганському університеті державною мовою «проламали череп», про ситуацію в Павлограді, коли із заводу за україномовність були звільнені працівники, і про вбивство Максима Чайки в Одесі.
Різні соціологічні опитування свідчать, що українці відчувають дискримінацію за етнічним принципом. Водночас державна політика щодо цього питання зводиться до заперечення такого явища, як дискримінація. Олександр Музичко в рамках лекції знайомив присутніх з дослідженнями на цю тему, зокрема, якщо вірити одному з них, у 2010 році кількість українців, які зіштовхнулися з дискримінацією, зросла, на відміну від росіян. Історик переконаний, що після схвалення закону про мови ідентичне дослідження показало б збереження тенденції. «Результати ВО «Свобода» на останніх виборах говорять, мабуть, навіть більше за дані соціології, про те, що народ реально думає про національну політику зокрема і не тільки про неї», — вважає вчений.
Щодо українофобії у регіональному вимірі, то яскраві її прояви спостерігаються, зауважив промовець, на сході та півдні країни. Так, у Криму проводилися певні дослідження, і, як з’ясувалося, в ЗМІ там постійно з’являються думки та вислови представників найрізноманітніших соціальних прошарків на зразок «українці — це все помаранчеве» тощо. Іде свого роду агітація, в якій постійно використовуються антиукраїнські вислови, характерні для початку ХХ століття та радянських часів. Зокрема, активно експлуатується образ лютих бандерівців, які хочуть завоювати Крим. На жаль, одеський медіа-простір подібним чином не аналізувався. Олександр Музичко переконаний, що тут аналіз показав би аналогічні результати. Лише один місцевий канал, популярний серед певним чином налаштованих одеситів, чого вартує?! І те, що за українофобські заяви в державі Україна жоден засіб масової інформації не закрили — також яскраве свідчення державної позиції з цього приводу. Особливо з огляду на те, в які ситуації «заганяються» ЗМІ з альтернативною точкою зору. «Всі ви знаєте про «Чорноморські новини», — проілюстрував думку вчений.
Загалом, за його словами, в інтелектуальному суспільстві дедалі більше уваги приділяється цій проблемі. Так, ЗМІ публікують певні рейтинги найбільших українофобів, а обговорення визначення зокрема і явища українофобії загалом відбувається не лише у віртуальному просторі, а й на конференціях. Причому іноді міркування на цю тему приводять до несподіваних висновків. Так, скажімо, українофобами називають людей, які завдали Україні шкоди. Виходячи з цього розуміння поняття, дехто називає українофобом колишнього президента України Віктора Ющенка. Є й думка, що українофобія — це міф, що її не існує. А створений цей міф для того, аби прикрити нашу меншовартість, невдачі, бездержавність тощо. Зрештою, сьогодні існує маса трактувань, через що визначення розмивається. Дехто вважає: одна з причин українофобії в тому, що країна окупована. І з цим історик погоджується. Так, за його словами, зараз для окупації не потрібні бомбардування та літаки з танками — йде інформаційна окупація. У дев’ятнадцятому столітті, наприклад, русифікувати українців було важче, адже не було таких комунікацій. «Від селян нічого не хотіли, окрім податків, а зараз окупанти претендують на душі українців», — сказав він.
Для Олександра Музичка українофобія споріднена з такими поняттями, як антиукраїнізм, мізукраїнство (від грец. «мізос» — ненависть). Вона передбачає не лише страх перед всіма проявами української ідентичності та культури як ознак приналежності до українського етносу, українського національного прогресу, але й більш або менш дієву ненависть до етнічно українського. Українофобія також поширювалася і поширюється на українську державність, охоплюючи таким чином не лише сферу українського етнічного, але й всього проукраїнського та патріотичного. Власне, в такому разі українофобія передбачає протидію встановленню союзу між етнічними українцями та українськими не-українцями. Українофобія є водночас концептуальним та побутовим явищем, яке інспіровано зовнішніми та внутрішніми чинниками. Концептуальна українофобія використовує побутові стереотипи, збільшує та загострює соціально-етнічні фобії.
Від інших національних фобій українофобія, за словами вченого, відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, а й навіть як етносу. З іншого боку, українофобія більш тісно пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема незавершеністю націєтворчих процесів у середовищі самого українського етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених у США та Західній Європі політичних доктрин — толерантність, мультикультуралізм, лібералізм, — що, реалізовуючись на українському постколоніальному ґрунті, фактично гальмують процеси консолідації українців у народ та націю.
Олександр Музичко переконаний, що українці мають навчитися адекватно реагувати на виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи і в підсумку — використати українофобію як один із засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.
Людмила ІВАЩЕНКО, "Чорноморські новини"