Крок у вічність
Одне святе у світі — кров людей хоробрих Одні живуть могили — вірних Батьківщині.
Юрій Липа
У п'ятницю 23 грудня 1932 року о 6 годині 25 хвилин двоє членів Організації Українських Націоналістів, Василь Білас і Дмитро Данилишин, чином і кров'ю засвідчивши свою безмежну любов до України, гідно постали перед Творцем, свято дотримавшись заповіді: «Ніхто не має більшої любові, як той, хто кладе життя за друзів своїх». По всій Західній Україні в цей час у церквах тужно і заклично дзвонили дзвони...
Юні бойовики ОУН-УВО, 21-річний Білас і 24-літній Данилишин належали до легендарної Дрогобицької «п'ятки», зорганізованої Зеноном Коссаком. Боївка Коссака відрізнялася особливою активністю та результативністю: 8 серпня 1931 року бойовики здійснили вдалий напад на польське поштове відділення у Трускавці з метою вилучення коштів на потреби ОУН; 24 серпня знищено польського агента Якуба Буксу, якому вдалося було вийти на слід бойовиків; 29 серпня вбито польського посла Тадеуша Голуфка, ініціатора польської політики «пацифікації», спрямованої на нищення українського руху, навіть на знищення української національної ідентичності.
30 листопада пролунали постріли в Городку Ягайлонському... Дванадцять бойовиків ОУН здійснили «екс» на поштове відділення з наміром вилучення грошей для потреб Організації. Виникла перестрілка, внаслідок якої загинули польський охоронець та двоє бойовиків — Володимир Старик і Юрій Березинський.
«В полі боївка розпорошується... Навколо всі поліційні станиці в гострому поготівлі. З усіх боків пошуки, погоня... Білас і Данилишин з сконфіскованими грошима удвійку добиваються на станцію у Глинній Наварії. Там поліційна стежа потрапляє на них, хоче арештувати. Дві кулі з вправної руки Данилишина і небезпека проломана... Розвиднюється біля Розвадова. Але погоня на сліді. Українські селяни, обдурені вигадкою, що бандити ограбили українську кооперативу, кидаються за ними в погоню. Бойовики для постраху віддають кілька пострілів. Товпа прилишається трохи позаду. Тільки один сміливий, Андрухів — член ОУН, біжить услід за Біласом і Білас нав'язує з ним розмову. Свій свого пізнає. Андрухів, підбігаючи, подає вказівки, як далі втікати. Данилишин, оглянувшись і побачивши, що Білас прилишився далеко позаду й може попасти в чужі руки, віддає постріл і ранить Андрухова.
Погоня замикається в перстень біля села Веринь. Постріли на пострах не лякають. Зрештою, куль уже немає. Нема вже виходу. Не польська поліція — вона не встигла ще наспіти — українські руки переймають їх, розділюють і поодинці б'ють, б'ють твердо, по мужицьки... за грабіж української кооперативи. А потім наспіває поліція.
«Застріль мене й себе!» — шукає Білас виходу з того нестерпного становища. У нього ж уже куль немає.
«Ні, вони розправляться з нами!» — відказує твердо Данилишин і виявляє перед товпою, що вони члени Української Військової Організації. Товпа німіє. Ніяково опускаються руки. Але запізно вже. Поліція на місці» (Степан Ленкавський «Коли дзвонили дзвони над Городком»).
Свідчачи на суді, парох Вериня, отець М.Киндій описував:
«І сталося таке, чого я в житті не бачив. Обидва втікачі взялися під руку і підійшли до могили, яка самотня стояла серед поля, з хрестом на вершку. Білас і Данилишин, тримаючись під руки, стали коло хреста, так що їх було видно понад людьми. Товпа затихла і всі гляділи на двох юнаків під хрестом, що стояли неначе святі. У хвилину, коли юнаки стояли під хрестом, вищий (Дмитро Данилишин) промовив до товпи: «Ми є членами Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну! Коли ви так далі будете воювати, то України ніколи не будете мати».
Я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання». Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа...
Тоді сталося диво. Ціла товпа, крім польської поліції, впала на коліна. Я також приклякнув і почав голосно молитву...»
Мужня постава юних українських націоналістів на суді збурила не лише українське суспільство, не лише чужинців, але навіть і поляків. Те, чого не вдавалося зробити впродовж років засобами агітації, пропаганди та просвіти багатьом, в один момент своїм геройським чином здійснили два українські, до того часу нікому не відомі, юнаки з простих родин.
Помилування для підсудних просив Митрополит, просили адвокати, просили українські громадські діячі, просили навіть польські посли. ...Не просили ласки у наглого суду окупанта засуджені.
Останнім словом Данилишина, котрий категорично відмовився від зізнань, кинутим перед присудом, було: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки жалую, що не зможу далі працювати для нашої України». Василь Білас заявив: «Я свідомий своєї вини і кари. Я націоналіст і революціонер. Такі, як я — Батьківщині лише смертю служать!»
«І вдарили дзвони. Село з селом перекликалося. Над замряченими полями грудневої ночі повис металевий гул. Залізні серця дзвонів понесли землі й небу вістку:
Наших вішають! Вставайте!
І в такт ударів дзвонів ударили в спільному ритмі людські серця, віщуючи прихід на землю нового Революційного Міту, нового заклику підземної України».
Віктор РОГ
{module mod_knopka_comments}