Володимир В'ятрович: 9 Травня: пам’ять і шана, а не тріумф і помпезність

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 10 травня 2010 Дата публікації Перегляди: 6570

Світ відзначає 65-ту річницю завершення Другої Світової війни, визволення світу від фашистських загарбників. Та досі точиться чимало суперечок про те, хто ж насправді переміг, кого можна називати визволителями, а кого слід таврувати ганьбою.

9 травня: день перемоги?

Завершення Другої Світової війни Європа та весь світ святкують не 9-го, а 8 травня. Це тому, що саме 8 травня 1945 року було підписано Акт про капітуляцію фашистської Німеччини.

Лише у Радянському Союзі цю дату змістили на 9 травня. Як аргумент наводиться те, що нібито у той час, коли підписували угоду, «за Москвою» вже було 9 травня. Але хочу нагадати, що вона підписувалася не у Москві, а у Берліні. Тому таке зміщення дати святкування є трохи дивним. Очевидно, що це було зроблено для того, щоб вирізнити особливий вклад СРСР у перемогу над фашизмом.

Більше того, насправді і після 8-го і після 9-го травня Друга Світова війна не завершилася. Це сталося лише 2 вересня 1945 року. Багато українців, до речі, серед них – мій дід Клим Бариляк, воювали ще на Далекосхідному фронті проти японців.

А війна за свободу і незалежність України тривала ще, як мінімум, десять років. Щоправда, воювати українцям уже довелося проти нового окупанта – радянської влади, яку люди спочатку зустрічали як визволителя, а потім вона показала себе силою, яка проводить репресії і вчиняє масові злочини проти місцевого населення.

Друга Світова війна і Україна?

Україна насправді належить до тих країн, які найбільше постраждали у роки Другої Світової війни. Трагедія нашої країни полягала, власне, у тому, що Україна як держава – не існувала. По суті, український народ використовувався як гарматне м’ясо у боротьбі за чужі інтереси.

Це була чергова війна, у якій українці вбивали один одного в чужих арміях та за чужі інтереси. Наші співвітчизники воювали практично від самого початку війни - від вересня 1939 року, аж до кінця - до вересня 1945 року.

Жителі Західної України почали війну у 39-му у польській армії як громадяни Польської держави. У той час проти них воювали інші українці, які були у лавах Червоної Армії.

У 1941 році абсолютна більшість наших співвітчизників воювала вже разом з Червоною Армією. Були також і певні частини із українців у складі німецької армії. Згодом вони йдуть як допоміжні, чи навіть військові, наприклад, як створена 1943 року Waffen-SS дивізія «Галичина». Практично кожна зі сторін, яка воювала на українській землі, закликала у своїх лавах виконати свій патріотичний обов’язок, боротися за певні ідеали свободи та рівності.

І хоча українці воювали в усіх арміях, які перебували на території нашої держави, єдиним справжнім незалежним українським суб’єктом була Українська Повстанська Армія (УПА). Ця структура була створена без якоїсь зовнішньої підтримки безпосередньо українцями і впродовж усієї війни послідовно відстоювала інтереси нашої держави.

І радянські, і німецькі документи підтверджують, що УПА вела активну антинімецьку боротьбу. Більше того, документи також свідчать: керівництво Української Повстанської Армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною Армією, яка наступала.

Розбрат ветеранів Червоної Армії і вояків УПА: справа рук політиків?

Питання розколу між ветеранами, які воювали у Червоній Армії та в Українській Повстанській Армії, надзвичайно заполітизоване. Історія не дає серйозних підстав для конфронтації між ними.

Політики б могли все спокійно вирішити і не піднімати такий шквал емоцій. Розвязати конфлікт можна дуже простим законом: повністю зберігаючи соціальні гарантії ветеранам Великої Вітчизняної війни, які служили у Червоній Армії, надати особливий статус і певний соціальний пакет учасникам українського визвольного руху.

Очевидно, що прирівнювання червоноармійців і воїнів УПА не образило б ні одну зі сторін. Водночасм це віддало би належну шану і хоч якісь гарантії від держави, за яку вони, власне, воювали, воякам УПА.

Історія: перезавантаження?


Радянська історія може повернутися в сучасність. Про наявність таких ризиків свідчать заяви нового міністра освіти Дмитра Табачника. Видно, що сьогодні є намагання нав’язати суспільству особисті, абсолютно проросійські і далекі від історії погляди, використовуючи службове становище.

Міністр освіти вже заявив, що в українських підручниках термін «Друга Світова війна», який є абсолютно науковий і прийнятний у цілому світі, знову буде замінено на радянський пропагандистський – «Велика Вітчизняна війна».

Він також неодноразово казав, що наполягатиме на вилученні інформації, яка стосується власне українського визвольного руху, Української Повстанської Армії. Це дуже застережливий крок, оскільки під керуванням цього міністра українські підручники почнуть хилитися від наукового до пропагандистського підходу.

Очевидно, все це потрібно, аби затерти різниці між тим, якою була війна для українців і росіян, та представити сформований у СРСР, а згодом підхоплений і активно розкручуваний сучасною владою Російської Федерації єдиний пропагандистський образ так званої Великої Вітчизняної війни.

На жаль, із теперішніх політичних подій видно, що сучасна влада в Україні дуже багато робить такого, що йде у розріз з інтересами українців. Є багато поступок російській владі, це стосується також гуманітарної сфери.

Відзначення Дня Перемоги: тріумф чи пам’ять?


Перейняття від Москви ініціативи помпезного і тріумфального святкування 9 Травня і рішення про спільні паради – це неправильно. Варто було відзначити цей день так, як це робиться в усьому світі поза СРСР, присвятити його пам’яті.

Українській варіант відзначання завершення Другої Світової війни мав би бути даниною пам’яті тим, хто загинув, і шаною тим, хто вижив. Хоча б у цей день не має бути ніякої різниці між ветеранами, незалежно від того, де вони воювали: у Червоній Армії чи в УПА.

Володимир В’ятрович

УІС