Таке питання поставив нинішній віце-прем’єр-міністр Семиноженко, забувши, що кожна людина, вихована на моральних засадах, знає: обов’язок вшанувати замучених, закатованих, знищених тоталітарними режимами, не підлягає дискусії – це категоричний моральний імператив. І цього імперативу мали б дотримуватися насамперед представники влади. І дбати про цей Інститут, як дбає про такі ж Інститути Угорщина, Польща, Чехія, Ізраїль, Литва та десятки інших держав. Адже Інститут національної пам’яті – не політична установа, а Меморіал Імен невинно убієнних, які нині перед Божим обличчям. І тільки Бог їм Суддя!
Та хвиля людиноненависницького неосталінізму нависла над Україною, як туман над військовим аеродромом під Смоленськом, і вицокують копитами по коридорах влади «чорти з табакерки», глузуючи і з Днів жалоби, та із загиблих у ІІ світовій війні. Не випадково саме 12 квітня ц. р., у День жалоби за елітою польського суспільства, самонагороджений орденами різних країн (купленими чи краденими – хай встановить СБУ і Прокуратура) Д. Табачник заявив на телебаченні, що «нікогда ні в одном учєбнікє нє будєт слов «Вторая міровая война», а только «Велікая Отечественная», і таким чином, зневажив сотні тисяч загиблих у роки ІІ світової війни (яка, нагадаємо, почалася не в 1941, а в 1939 році), в т. ч. і поляків, і західних українців, які воювали проти угорських і німецьких фашистів. Водночас цим виступом саме в День жалоби горе-міністр мимоволі цинічно підтвердив, що авіакатастрофа під Смоленськом не була випадковою. Очевидно, не говоримо про теракт, але ж відомо – і Ви це також знаєте – що досить думки чи слова лютої ненависті – і може статися непоправне. Тому, за християнським вченням, злочинна думка – тяжкий гріх. Проте не для поставлених Князем темряви владоможців – визнаючи лише «своїх», тобто, більшовицьких героїв, вони чорно ненавидять героїв-борців з гітлерівськими нацистами інших народів і право цих народів по-людськи, згідно з рідними, а не комуністичними, традиціями помолитися на їхніх могилах. Та хтось (не будемо вгадувати, хто), керований сатанинською ненавистю до всього святого, мабуть, таки сказав: «пусть єдут в Катинь еті (опускаємо матюк) католікі свєчєчкі ставіть – посадітє їх на ухабах...». Може дехто й засумнівається, були сказані такі слова, чи ні (вони ж не зафіксовані, як відомі щодо чеченців «всєх в сортирах мочить»), та суттєве інше – за Катинь влада Росії привселюдно не вибачилася! А нещасна обслуга нещасного аеродрому не могла категорично заборонити вказівку на посадку (це байки, що пілот не розумів по російськи – нема ж різниці між польським «Нє!» і російським «Нєт!»), бо керовані хворобливою амбіцією владні людиноненависники визначили для прийому літака з урядовою елітою Польщі на чолі з Президентом саме цей абсолютно непристосований і непідготовлений аеродром. Чи ж не для того, щоб виявити свою зневагу до християнських традицій поляків, як виявляли вже не раз подібну зневагу і до українців, які їздили поклонитися своїм рідним, котрі загинули на Соловках чи в Сибірі? Та це їздили прості українці і допомагали їм там такі ж прості росіяни. А тут – зневага і до високої еліти сусідньої нації, і до розстріляних енкаведистами в Катині польських офіцерів. І нехай деякі мас-медіа в Україні не навішують «лапшу на уши», що, начебто, бл. п. Президент Польщі категорично розпорядився сідати на цьому аеродромі – він їхав сповнений довіри, не підозрюючи зневаги, їхав не лише з дружиною, а й з міністрами і військовими діячами, їхав на молитву (а не на пиятику!!!) разом з єпископом і священиками. І, вочевидь, не здогадувався, що туман ненависті готувався заздалегідь – зумисне влаштована в Києві, без погодження на державному рівні, приватна, сфальсифікована українофобами виставка про Волинську трагедію, болісну для обох народів (яка завершилася десять років тому благословенним примиренням – і молімся за це), мабуть, мала, за задумом промосковських сатанистів, перекрити трагедію Катині, правду про яку оприлюднив ще в совєтські часи наш побратим, український патріот Святослав Караванський, за що був засуджений кадебістами на довгі роки. А перед тим були ще і голосні заяви Семиноженка про ліквідацію Інституту національної пам’яті, і намагання зруйнувати (що вже почав робити Тігіпко) заплановану, як його структурну одиницю, Національний музей Тюрма на Лонцького у Львові, музей, в якому зібрані і збираються матеріали не лише про закатованих і репресованих енкаведистами й кадебистами українців, а й про поляків (була домовленість про співпрацю з польським Інститутом національної пам’яті, директор якого бл. п. пан Куртика трагічно загинув у згаданій вище авіакатастрофі), а також про представників інших національностей, які були замордовані і гестапівцями, й енкаведистами. Як Національний, Музей Тюрма на Лонцького мав взяти під свою опіку унікальну історичну пам’ятку, яка знаходиться поруч – «Цитадель», де в 1941-44 рр. був страхітливий німецький «Konzentrationslager der Standarte 328». Там мучилися 284 тисячі військовополонених різних національностей – українців, росіян, білорусів, євреїв і ін, а також бельгійців, італійців, поляків і ін. Згідно з документами, до серпня 1943 р. в концлагері 328 було знищено 100 тисяч радянських військовополонених – фактично, кинених сталіністами на поталу німецьким нацистам неозброєних селян і робітників. З вересня 1943 року, вже за наказом Вермахту, там було розстріляно майже всіх італійських полонених, які відмовилися співпрацювати з нацистами. На загал, на підставі показів свідків і документів, у концлагері 328 загинуло понад 140 тисяч осіб. За совєтських часів «Цитадель» була строго секретним військовим об’єктом. А основне: ніхто не тільки не мав права поставити там квітку чи свічку, а й згадати або натякнути, що там був концлагер! Бо ж мусувалася мулька про непереможність фактично голої, босої і голодної радянської армії (не голими-босими і не голодними були тільки енкаведисти – живі ще жирують до нині – які йшли ззаду, стріляючи в плечі справжнім бійцям). І Цитадель свідомо руйнувалася. Щойно тепер випливли факти – про них детально міг би розповісти Вам звільнений нині з праці начальник СБУ Львівщини Ю. Б. Артюхов. Звільнений тільки тому, що відповідальний, чесний і відданий Україні. А Цитадель, вочевидь, приватизують жадні наживи владоможці, щоб побудувати на кістках і крові військовополонених ресторани, готелі і борделі. Та не лише Ю. Артюхов поплатився місцем праці – нинішній голова СБУ Хорошковський звільнив і В. В’ятровича, і далі намагається звільнити інших молодих працівників і працівниць галузевого Державного Архіву СБУ лише за те, що вони українці! Те ж саме й Табачник содіяв – якщо українець, та ще й із Галичини, то вон з Міністерства.Недарма люди кажуть: кого Бог хоче покарати, розум відбирає – закриваючи в Україні світлий Інститут національної пам’яті, бігають наші «табачники» і іже з ним у темряву московського мавзолею поклонитися запліснявілому тілу «вождя», на утримання якого в Росії тратяться сотні мільйонів рублів. Господи, та це ж Земля не приймає виплодка зла, який не міг навіть по людськи вмерти – залили його нечистоти, або ж, як сказав закатований більшовиками Патріарх РПЦ Тихон «по покойнику и елей»! Та сморід цього «єлею» доноситься до нині. Сподіваючись, що комуністичні ідоли оживуть (або, може, що їх клонують?), хворі на голову людоненависники в Україні хочуть ще одного виродка, Сталіна, «оживити» і пропонують пам’ятники йому ставити. Не читали, нещасні, Книги Ісаї, не знають, що, відколи світ, доля всіх «зореносних» тиранів однакова: всі вони померли у страшних муках і поглинула їх пекельна темрява. А у вічній обителі Божій – невинно убієнні на війні, у катівнях і концлагерях! Тому у Дні Пам’яті жертв війни ніхто ніде не танцює, а ставить Свічки! І ми у травневий всесвітній День Пам’яті поставимо свічки у підніжжі Цитаделі у Львові і на могилах, де лежать учасники ІІ світової війни. У кожному місті і містечку Західної України є могили воїнів радянської армії під хрестами і в квітах. Бо для нас ці могили – для молитви. А за комуністичної влади ці могили служили лише піаром «могущественного СССР», водночас гебісти добре знали, що в могилах радянських воїнів є й ті, які були мобілізовані до радянської армії впрост з криївок УПА – мобілізовані на передову, щоб загинути під німецькими танками. Тому комуністи піклувалися лише похованнями енкаведистів, всі інші поховання вони руйнували, як сатанисти. Нині пошукова група, яка співпрацює з Національним музеєм Тюрма на Лонцького, знайшла чимало наспіх заритих на місцях боїв з гітлерівцями тіл учасників ІІ світової війни – і всі вони достойно перепоховані. З проголошенням незалежності України на території Західної України відновлені і всі сплюдровані більшовицькими сатанистами історичні поховання: Січових Стрільців і стрільців УГА й УПА та жертв більшовицького терору, а також церкви і синагоги. А у східних регіонах що? Далі плюндруються неосталіністами могили героїв УНР і могили закатованих більшовицьким режимом, росте бур’ян на призабутих могилах радянських воїнів, не згадуються, бо досі трактовані, як «врагі отєчєства», невинні військовополонені, недонищені в німецьких концлагерах, зате закатовані в гулагах СРСР – і ні імені, ні свічечки поіменно! Та вони повернуться світлими іменами у кожне село, у кожне містечко і місто Великої України, повернуться не як «врагі народа», не як «пропалі безвісти», які також були зачислені до «врагов», а в достойній величі свого невимовного страждання. Як повертаються закатовані у Биківні, у Вінниці, у Львові, у Дем’яновому Лазі, у Катині під Смоленськом... Та чи не тому виступають проти Інституту національної пам’яті і колишні гебісти, і неосталіністи, взявши верх у структурах влади? Що ж, вони бояться світла правди, і навіть світло Свічки на могилах лякає їх. Та є Воля Провидіння – їхні дії є нагадуванням молодому поколінню, якою нелюдською була комуністична система. А водночас, у всій повноті постають перед кожним громадянином України обличчя владоможців. І вражає, що на багатьох обличчях – рабська покора, злостивість, розпусність і печать страху. Тваринного страху перед смерттю! Смертні всі – і ми смертні, і добігають літа наші, та тихий страх наш – тільки перед Богом. Вони ж відчувають – їхня смерть остаточна, бо «заробили» собі на забуття навіть найближчих нащадків. І тому ненавидять Інститут національної пам’яті і Меморіали пам’яті невинно убієнних, бо там карбується поіменно вічність вічних, і завжди горітиме Свічка пам’яті за їхні душі, і лунатиме молитва до Творця Світу.
Сподіваємося, що у травневий День Пам’яті поставите привселюдно і Ви, як Президент, біля Інституту національної пам’яті в Києві Свічки пам’яті всім полоненим, які загинули в гітлерівських і більшовицьких концтаборах, всім безвісти пропалим і всім удовам України, які виплакали очі, чекаючи мужів з поля бою і поєдналися з ними в обителі Божій. Їх мільйони, і саме вони здобули перемогу Світла над темрявою!
17 квітня 2010 р.
Депутат Верховної Ради І демократичного скликання, нагороджена орденами княгині Ольги ІІІ і ІІ ст, Героїня світу, політв’язень совєтських концтаборів, письменниця Ірина Калинець, Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого, кавалер ордена Свободи, політв’язень совєтських концтаборів, письменник Ігор Калинець, Герой України, політв’язень совєтських концтаборів Юрій Шухевич; Громадський діяч, нагороджена орденами княгині Ольги І і ІІ ст. і орденом «За мужність», політв’язень совєтських контаборів, художниця Стефанія Шабатура; Заслужена Вчителька України, політв’язень Мирослава Зваричевська