Неписане про війну: Історія однієї галицької родини
У межах проекту «1939-1945: Неписана історія» ZAXID.NET починає публікувати листи від наших читачів із сімейними розповідями й переказами про те, як батьки, бабусі, діди і прадіди кожного з нас пережили Другу світову війну. Пропонуємо Вашій увазі історію Ірини Кухар.
Світлій пам’яті моїх батьків присвячую
Я, Ірина Кухар, народилася у Львові в 1940 році в сім’ї галицьких інтелігентів, батьки мої – вихідці зі Стрийщини. Мій батько, Кухар Григорій (1911 – 1941), походив із селянської сім’ї, народився в с.Лисятичі Стрийського району. В родині було четверо дітей, великих статків не було, але батьки вирішили дати моєму татові, як найстаршому синові, освіту. Він закінчив гімназію у Стрию, а потім, будучи здібним і цілеспрямованим – вищі економічні курси при Краківському університеті. Потім працював ревізором в Центросоюзі, а в кінці – головним бухгалтером Львівського медінституту.
Мама Лідія (1916 – 1984), з дому Флюнт, народилася в с.Угерсько на Стрийщині в священичій родині. Вона закінчила педагогічний інститут для українських дівчат у Перемишлі. Перед Другою світовою війною батьки мешкали у Львові. Мама не працювала, було двоє малих дітей, я мала ще брата Ярослава, на 2 роки старшого від мене.
З маминої сторони, в нашій родині всі були священиками з діда-прадіда. Мій прадід, о.Лев Горалевич (1859-1920) довгі роки був парохом в с.Угерсько (Яблунівка) біля Стрия. В ті часи священик і вчитель були наставниками селян і щиро «сіяли добре і вічне». З ініціативи прадіда в селі було побудовано гарну величну церкву на місці старої дерев’яної. І тепер на стіні всередині церкви є портрет мого прадіда з написом: «О.Горалевичу, гр.кат. пароху Угерська 1890-1920р. основатилеві сего Божого Храму в незабутній спомин – вдячні парафіяни».
В 30-х роках почався розвиток українських фірм: Маслосоюз, кооперативи, рух «Свій до свого по своє». На селах теж почалося відродження господарки, і головне культурного життя: організувалися хати-читальні, молодь ставила вистави, відбувалися фестини і конкурси на кращий виступ, організовувалися хори і оркестри. Люди були бідні, але духовне життя процвітало. В кожній хаті висіли портрети Шевченка і Франка під вишиваними рушниками. Мій прадід брав активно участь у громадському житті села, а також писав статті до часописів «Кооперативна республіка», «Просвіта». Польській владі не подобалася така національна активність села, прадіда було заарештовано за просвітянсько-культурну роботу, деякий час тримали його в тюрмі, де він стратив здоров’я і за недовгий час помер.
Після смерті о.Горалевича парохом в селі став мій дід о.Антін Флюнт, який одружився з дочкою о.Горалевича Олександрою, моєю бабцею. Мій дід продовжував культурно-просвітянську роботу на селі, розпочату ще о.Горалевичем, разом з директором школи Володимиром Кульчицьким.
Не дивлячись на нестатки, село жило активним духовним життям. Не було тих соціальних проблем, які нищать наше суспільство зараз. Родина була – понад усе, діти слухали батьків. Що батько сказав, то було святе. Нечувані були розлучення, злодійство, жорстокість і п’янство (хоча в самому Угерську була гуральня). Що зараз є нормою, тоді було винятком. Зараз по селах пиячать навіть жінки. У ті часи, якщо хтось зробив якийсь поганий вчинок, наприклад, випив понад міру, священик назвав його перед всіма людьми в церкві, і то була найбільша ганьба, і кара, і всезагальний осуд. На Різдво господарі ходили колядувати, на Йордан ходили щедрувати дівчата і хлопці, а зібрані гроші йшли на потреби хати-читальні, Просвіти, церкви (не на потреби священика). Так було тому що всі, включно з дітьми, молоддю і старшими людьми відчували себе частиною спільноти свого села, гордилися тою приналежністю і старалися щось внести від себе для загального добра. Була дуже гарна назва – громада села.
Люди шанували минуле, гідно жили в теперішньому і старалися щось зробити для майбутнього в міру своїх можливостей. Гроші були потребою, а не всім, і не кінцем і вінцем всього в житті, як це є тепер. Життя в Угерську в 20-30-их роках було частиною того процесу, який зробив Галичину дійсною Україною.
І так було на всіх селах і в містах, великих і малих, в Галичині. То було величезне національне відродження. Найбільшим центром культурного, освітнього і національного життя був, звичайно, Львів. Були створені рідні школи, націоналістичні організації, пласт. Польська влада не могла собі порадити з таким піднесенням національно-визвольного руху. Були пацифікації, арешти, переслідування інтелігенції і концтабір Береза Картузька.
Так було до вересня 1939 року, а тоді прийшло «визволення» зі Сходу. Почалося нечуване переслідування і знущання над українським народом, особливо переслідували інтелігенцію, яка була духовним оплотом. Протягом двох років, 1939-1941, до мого діда о.Флюнта три рази приходили НКВДисти і збирали з нього данину, кажучи: «Ты поп и эксплуататор народа, плати». В ті часи священики і парафіяни були бідні. Щотижня в торговий день хтось їхав возом до Стрия продавати овочі і фрукти з дідового городу і саду, щоби якось прожити. Але самі люди з села три рази збирали ту данину, щоб відкупити діда від совєтів. Нема більшої несправедливості, ніж та, що робиться в ім’я справедливості.
В 1941 році почався наступ німецької армії, москалі відступали з наших земель, але перед відступом ще влаштували червоний терор, знищивши тисячі людей у Львові, Стрию, Дрогобичі та інших містах. Хапали людей на вулицях і вбивали по тюрмах. В тому числі забрали мого тата, Григорія Кухара, просто з роботи. Мій тато був закатований в тюрмі на Лонцького у Львові. Через два дні у Львові вже були німці. Тепер кожен шукав свого родича по тюрмах, де трупи лежали «штабелями» один на одному в крові. Друзі сім’ї допомогли мамі знайти тіло тата на Лонцького. Звичайно, що москалі забрали з нього годинник і обручку. Багатьох загиблих у ті страшні дні червня 1941р. було поховано у братських могилах на Личаківському і Янівському цвинтарях.
Після того, як моя мама залишилася без чоловіка, татова мама приїхала возом до Львова (поїзди не курсували) і забрала маму з дітьми до Угерська, де ми жили до 1944р. з дідом Антоном.
В 1944р. стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, не будучи в змозі воювати на два фронти. Червона Армія наступала на Гітлера в Європі. Зрозуміло було, що «другі совіти», повернуться назад.
І тоді, мій дідо о.Флюнт сказав, що він тут не залишиться при цій владі, бо, по-перше, не перейде на православ’я, по-друге, не хоче, щоб люди з села платили за нього контрибуцію, яку будуть знов накладати. Було вирішено емігрувати. Перед від’їздом родини дідову і татову бібліотеку замурували в церві в Угерську на хорах, а ми з братом закопали на городі наші забавки. Вже багато років по тому о.Ігор, теперішній парох церкви, сказав мені, що миші поїли наші книжки.
В с.Лавочному в Карпатах формувався ешелон для біженців. І ми всі поїхали – мама з двома дітьми і дідо. Поїзд їхав в напрямку Чопа, до угорського кордону. І тут налетіли совєтські літаки і почали обстрілювати поїзд з кулеметів. Вони знали, що ті люди втікали від совєтської влади, але також бачили, що то цивільні люди – жінки, діти і старі. Поїзд зупинився, розгублені люди почали втікати через поле до лісу. Дідо з моїм братом побігли з усіма, а мама зі мною заховалася під вагон. Багатьох з тих, що побігли в поле, наздогнали кулі, серед них був мій дідо і брат. Коли люди, які вцілили, повернулися до поїзда, вони сказали, що бачили діда і Славчика мертвими. І відразу прийшла команда їхати далі, бо москалі могли знову налетіти. То був найстрашніший момент в моєму житті і житті моєї дорогої мами. Ми бачили, як розстріляли дитину і батька і їх треба було залишити там на полі непохованими. Коли мама вмирала багато років по тому, то не раз казала: «Як то могло так бути, що її тато, священик, і залишився непохований на чужині».
Мама розказувала, що там було вбито близько 80 людей, хоч ніхто докладно не знає. Мені тоді було 4 роки і я пам’ятаю деякі страшні моменти. Пам’ятаю хлопчика, його обличчя залите кров’ю (він втратив око), батьки якого були вбиті. Він просив усіх: «Візьміть мене, візьміть!». Мама потім не раз говорила: «Чому я його не взяла?». Здається, його-таки взяла якась місцева родина.
Там, біля Чопу, є братська могила, і там поховані мій дід о.Антін Флюнт, якому тоді було 55 років, і мій брат, Ярослав Кухар, 6 років. Місцеві жителі їх усіх поховали. Хотіла би я дізнатись, чи ще хтось таке пережив. Чи то був поодинокий випадок, коли з літаків розстріляли мирний поїзд. Може, хтось їхав в тому самому поїзді, і хотів би щось додати зі свого пережитого – відгукніться!
Потім ми були в таборі для переселенців у Відні. Наступив 1945р., війна закінчилася. Червона армія поверталася з Європи додому. Почали агітувати людей повертатися, багато людей вирішили їхати, в тому числі й ми. Мама вже не хотіла і не могла їхати на Захід, по-перше, залишилася сама з малою дитиною, без будь-якої підтримки, по-друге, серце зранене, якась її частина померла вже тоді з її найдорожчими.
Не знали ми, чи їдемо відразу в Сибір, чи нас розстріляють за те, що втікали від радянської влади. Ми повернулися до Угерська. Але нас не вивезли і не розстріляли. Із п’ятьох членів нашої родини, нас з мамою залишилося тільки двоє, а мої дідо, батько та шестилітній брат лягли кістьми від куль радянських воїнів-«визволителів».
Насамкінець, хочу побажати і вірю, що народ України, в тому числі мої діти і внуки, здобудуть справжню волю Україні, в якій буде панувати мир, злагода, сила духу і добробут і, що описана мною трагічна історія ніколи не повториться.
Ірина Кухар, 1940р.н. народилася у Львові. Близько 30 років працювала викладачем англійської мови у Львівському політехнічному інституті. Зараз на пенсії.