Є лише одна держава у Всесвіті, зближення з якою загрожує самому існуванню України

Навіть якби Путін сказав, що за військово-морську базу в Севастополі Україна отримуватиме безкоштовний газ, національно спрямований державник мав був би сказати: ні.

Польська база в Україні – будь ласка, американська – тим більше, японська – ласкаво просимо! А російська – ні. Ні – за жодного політичного режиму в Росії, хай би він був хоч сто разів демократичний. Тому що є лише одна країна в Усесвіті, зближення з якою для України загрожує самому її існуванню. Це – Росія.

Українство може вижити тільки на поважній відстані від російства. Трагедія в тому, що відстань, мабуть, ще довго не буде достатньою і ніколи – цілком безпечною. Ось чому можна сміливо, не боячись звинувачень у екстремізмі, проголошувати курс: геть від Москви й ні всьому російському в українських кордонах! На сто відсотків це все одно не вийде, але й десять – були б великим успіхом.
Так радянська Москва чинила із сільським господарством. Від колгоспу вимагали 30 центнерів зерна з гектара, сподіваючись одержати 15 і точно знаючи, що коли зажадати 20, то не отримаєш і десяти. Ключ до політики самозбереження міститься і в толстовському образі: переправляючись через швидку річку, прямуй вище від того місця, куди вирішив пристати, – інакше знесе. Частково так, підкоряючись інстинктові всіх революцій, діяла «помаранчева» стихія у 2004 році. Можна стрясати повітря словесами про те, що мітила вона недостатньо високо і що тепер країну зносить дуже далеко від місця, де б їй належало бути, але що ми знаємо про те, де чому належить бути! Національні почуття, національна свідомість, національна мета – це все, звичайно, матерії високі. Особливо – національні цілі. Вершина виблискує десь у захмар’ї. Корисно, проте, мати на увазі, що шлях туди... Тернистий – то саме собою. Значно важливіше пам`ятати, що він набагато більш прозаїчний, ніж думає захоплене юнацтво й до гробу юні «добродії» з сивими вусами кобзарів. Без сльозливості, надриву, пафосу, без того, щоб писати Батьківщину з великої літери, називати її матір`ю, ненькою або, як деякі великі росіяни – дружиною («Русь моя, жена моя!») – без цього, зрозуміло, нікуди. Без цього не обійтися хоч би тому, що були, є і будуть люди, яких тягне на все таке, яким просто не дається слівце в простоті. Але політик у кожному з нас має знати: найвищі національні цілі досягаються тим швидше й надійніше, чим простіші, прозаїчніші, грубіші засоби, що використовуються на шляху до них.

Про це каже не тільки світовий досвід. Що може бути простішим, грубішим ві засобів і способів, якими проводив українізацію колишній швець з-під Києва Лазар Мойсейович Каганович, який став більшовицьким начальником України? Він мав у розпорядженні три роки, а досягнення помітні досі. (У Москві я жив із ним в одному будинку. Йому було за 80, він був давно в опалі, сам ходив по продукти, лаявся з продавщицями, у квартирі розвів тарганів, про що говорилося на зборах мешканців. Моя теща-демократка, бувало, дразнила свого чоловіка-сталініста: «Знову бачила твого Кагановича. Сидить на лавці, бублики жере, крихтами обсипаний».)

Не забудемо й те, з чого свого часу починався інтерес української обрусілої старшини до національної історії і національного духу, інтерес, без якого не було б нинішньої України: зі шкурницького бажання довести свої права на привілеї вищого стану. І без утоми повторюватимемо собі: ніщо так легко не навіюється, як гаряче національне почуття. Це всього лише питання шкільної політики, як мимохіть відзначив німець-філософ, кинувши одного разу погляд на Югославію.