Вісімнадцять років будуємо державу, а сатисфакції від будівництва немає. Не питання, держава побудована і розбудовується далі, але в багатьох аспектах вона неукраїнська, а лише використовує історично традиційні українські національні символи. Неодинокі випадки, коли представники цієї держави, які за своїм статусом мають право, як вони стверджують, виступати від імени українського народу, зневажають мову, культуру та історію українського народу, заперечують право українців зі зброєю в руках боротися за незалежність. Чого, до речі, вони не заперечують, наприклад, для зімбабвійського, алжирського чи ірландського народів. Символи колоніяльного поневолення у монументах, назвах населених пунктів, вулиць чи географічних об'єктів продовжують утверджувати вторинність українського, а органи державної влади, як правило, стають на захист цих символів. Якби ж тільки справа стосувалася виключно топоніміки чи історії... Це якраз видима частина айсберга постколоніяльного стану, яку зберігають саме тому, що коли її прибрати, стануть очевидними інші, системоутворюючі ознаки постколоніяльності. Ось, скажімо, хоча в українській Конституції записано, що народ є джерелом влади, поступові зміни виборчого законодавства звузили можливості громадян обирати і бути обраними порівняно навіть з радянським 1990 роком.
У тих українців, які в спадок від колоніяльного режиму отримали ще й сервільне, радянсько-світоглядне ставлення до влади, ця розбіжність між деклярованою і реальною державою викликає депресію, песимістичне ставлення до майбутніх результатів історичного процесу. Людина з радянським способом думання вважає, що влада зобов'язана здійснити якісь зміни, а обов'язки громадянина закінчуються вкладанням бюлетня у виборчу скриньку. Саме домінування такого світогляду дозволяє владі законсервувати суспільні стосунки, на законодавчому рівні не дозволяючи проводити суспільні зміни. Однак рушієм суспільного прогресу, в тому числі і в питаннях національного визволення, завжди були люди, які не лише бачили неприродність суспільних стосунків, невідповідність їх фундаментальним людським правам, але й готові були ціною власних невигод, страждань, чи й навіть життя, боротися за зміну існуючого стану речей.
Влада вважає державу Україну тимчасовим явищем, і ставлення влади до національної державності переходить на всі аспекти життя у ній. Досі немає відповіді на ключове питання легітимності держави: боротися зі зброєю в руках за існування своєї держави це правильно, чи злочинно? Український законодавець готовий відповісти позитивно, якщо це питання стосується Гвінеї, але 18 років затято мовчить, коли йдеться про Україну. Проте проблема не в УПА чи Армії УНР, це пройдені історичні події, яких не змінити. Законодавство ж дивиться в майбутнє, схвалюючи чи засуджуючи вчинки минулого, воно показує правильну суспільну модель поведінки в майбутньому. Отож, у вирішальній своїй масі українські законодавці вважають Україну тимчасовим проектом, за який вони ані самі би не пішли в тюрми чи концтабори, та й іншим не радили б. Проблема у відсутності нормального, здорового націоналізму в тих, хто узяв собі право законодавчо облаштовувати український простір. Того націоналізму, який людей, відповідальних за долю нації, примушує приймати рішення в інтересах спільноти, а не свого вузького корпоративного середовища. Це не лише про культуру, історію чи мову, а й про інші, набагато “матеріяльніші” питання. Скажімо, підтримці національного виробника. Можливості впливу звичайних, не “обраних”, громадян, на владу. “Звичайний собі” націоналізм — це суспільний інстинкт, який стягує громаду в цілість і дозволяє їй гуртом захищатися від зовнішніх викликів, від яких поодинці не захиститись — бо інакше кожного зокрема поламає, як ті прутики у розібраному вінику. Націоналізм завжди присутній у розвинених націй, і якби його не було, вони б ніколи не збудували для впорядкування свого життя національних держав.
Проблема також в тому, що експансія колоніялізму не закінчилась, вона продовжується в нібито нематеріяльній культурній сфері, але саме тут вона матеріялізується в утриманні влади та побудові власних моделей стосунків громадянина і владоможця. Кому неясно: це феодальна модель, коли владоможці полюють на звичайних людей, давлять їх позадорожниками, і їм за це нічого не буде. Для того, щоб такі стосунки могли матеріялізуватися, і здійснюється агресивна пропаґанда вищості культури колонізаторів, фактично — насилля свідомістю народу, втовкмачується думка про те, що Радянський Союз — це творець історії, світоч, який своїм рівнем культури перевищує “мужицьку” українську культуру, яка, якщо й розвивалася, то тільки завдяки “культурному світлу” з Москви. Поки ці ілюзії та забобони, що є нічим іншим, як культурою брехні, будуть жити в звичайному народі, доти влада буде матеріялізуватися в руках мисливців на звичайних людей.
В постколоніяльній Україні найбільш невпорядкованими є стосунки громадянина з державою. “Обранці”, подібно до Людовика XIV, вважають, що держава — це вони, та й намагаються законодавчим шляхом звузити коло людей, причетних до влади, до самих себе. Один раз спроба зафіксувати спадковість влади вже призвела до вибуху в 2004 році. Профанація високих ідеалів українського Майдану владоможцями, звичайно ж, зруйнувала довіру суспільства до них, однак не відмінила причин для соціяльних вибухів у майбутньому. Розчарування в лідерах означає всього лише відсутність видимих точок упорядкування соціяльного протесту. Але генератор конфлікту є, він працює, — це совковий світогляд “не пущать” постколоніяльної номенклатури, її бажання паразитувати на вільному виробництві, вкупі зі совковим бажанням урядувати за принципом феодальної вотчини, і зробити свою владу спадковою. Конфлікт між вільним суспільством і постколоніяльною номенклатурою неминучий, бо вони несумісні. Важливо розуміти, що повна ліквідація феодальних радянських суспільних відносин — це теж національне визволення. Ленін на площі формує комуністичну підсвідомість у голові, звідки матеріялізується у владу лозинських в державі.
Частина сьогоднішньої української номенклятури хоче зберегти феодальні колоніяльні порядки, при яких держава, а не громадянин, була б у центрі державної побудови, інша прагне зберегти колоніяльну радянську ідеологію, а немало й таких, яких влаштовує і одне, і друге. Вони чудово знаходять між собою спільну мову, та бажають законодавчо законсервувати існуючий стан речей, створити замкнене коло, по якому блукало б “вільне волевиявлення” людей, зберігаючи номенклятурну владу та феодальні привілеї. Однак ця номенклятурна система суспільних відносин не просто анахронічна — вона небезпечна для держави, бо гальмує розвиток економічної потуги суспільства, відсмоктуючи значну частину суспільного продукту для потреб новітньої номенклятури. У суспільствах, які йдуть вперед, свобода є змістом існування особистості — і в економіці, і в творчості, і в суспільній дії. У нас же відбувається заміна свободи хлібом і видовищами, і саме тому в політиці ми маємо гасла заради гасел, замість системних підходів до зміни постколоніяльного стану економіки та суспільних відносин.
Цей неприродній для європейської держави устрій повинен загинути. Навіть, якщо владоможці намагатимуться зробити зміни існуючого стану речей незаконними, це не змінить напрямку суспільного прогресу, а отже, народ боротиметься за свої національні та суспільні права навіть всупереч волі власть імущих. Випадок Миколи Коханівського, коли символ колонізації України був понівечений, незважаючи на явний і неявний спротив влади, є наочним прикладом того, що трапляється, коли природні права на свободу народу і свободу людини стають супротив намальованим номенклятурою законам про збереження свого стану ідейного та суспільного владарювання. Це природній історичний процес. Якби було інакше, ми б не шанували сьогодні як Національного Пророка Тараса Шевченка — адже більшість того, що він зробив, було вчинено всупереч тодішній владі та її законам, але в згоді з фундаментальними правами людини і народу. Історичний процес довершиться, яким би не був спротив постколоніяльної номенклятури, бо з одного боку є люди, готові класти на вівтар національної справи власні життя, а з протилежного — в кращому разі приватизовані маєтки та чужі, зазомбовані душі на вівтар власного владарювання. Національна революція, яку залишки колоніялізму в Україні намагаються усіма своїми силами загальмувати, мусить довершитися, бо лише довершений історичний процес національного і соціяльного визволення виведе український народ на європейську дорогу культурного розвитку та економічного добробуту.