Геннадій Іванущенко: «Позитивно, коли в суспільстві циркулює свіжа думка і за аргументами звертаються не до легенд, а до документів»

Перші кроки «архівної революції»

«Як дослідник я почав працювати у читальному залі архіву з 1998 року. Тоді тут сиділо п’ять-шість чоловік. Це був максимум. Сьогодні на 12 місць іноді буває 20 і більше бажаючих. І запис ведеться іноді на три місяці вперед», - розповідає пан Геннадій.

Так, сьогодні помітно зріс попит людей на архівні дані. А як при цьому складаються справи самих архівістів? Якою є архівна політика держави? Про це та інше ми вирішили дізнатися у директора Державного архіву Сумської області Геннадія ІВАНУЩЕНКА.
Документи – як люди

- Нещодавно на своїй прес-конференцій Генеральний секретар Світового Конгресу Українців, голова Проводу ОУН Стефан Романів сказав про необхідність здійснення «архівної революції». Що для Вас означає це поняття?

- Архівна революція – це передусім усе більший інтерес суспільства до документів, особливо тих документів, які відкрилися нещодавно завдяки розсекречуванню архівних матеріалів.

Я хотів би виділити окремі моменти архівної революції. Ті, що вже відбулися і позитивно вплинули на діяльність архівів та їх імідж у суспільстві. А також ті, яких, на жаль, переміни ще не торкнулися і увагу до яких у цій архівній революції потрібно посилити.

За останні чотири-п’ять років архівісти проробили колосальну роботу з розсекречування документів і їх оприлюднення. Стосовно Визвольного Руху. Стосовно подій, пов’язаних із 90-літтям української революції: діяльністю Центральної Ради, Гетьманату і Директорії, бою під Крутами; персоналій діячів того часу. Стосовно подій повстанського руху 20-30-х років минулого століття, так званої «селянської війни». Подій, пов’язаних із голодомором, - і тут зроблено дуже багато для того, щоб суспільство дізналося на загальному рівні про цю трагедію. На персональному ж рівні – щоб люди могли отримати відомості про своїх рідних, загиблих у цей період. Це стосується й подій, пов’язаних із використанням українців у різних локальних міжнародних конфліктах… Сьогодні у національному архівному фонді лишилися засекреченими тільки 0, 011 документів. Є дуже багато тем, яких торкнулася архівна революція. І цей сплеск інформативності, сплеск оприлюднення документів дав свої позитивні плоди.

За останні роки спостерігається якщо не позитивне ставлення людей до раніше таких «контрреволюційних» закритих тем, як, наприклад, діяльність ОУН-УПА, то хоча б обізнаність. Ми не ставимо за мету когось у чомусь переконувати. Та коли подивимося на різних Інтернет-форумах, побачимо: люди цікавляться тією інформацією, яку надають архіви. Це результат і нашої роботи.

Насьогодні колосальні інформаційні ресурси можна задіяти для наших потреб. Завдяки відцифровці документів, дослідники мають змогу користуватися ними в читальній залі архіву. Загальний об’єм відцифрованої нами інформації складає більше двохсот гігабайт. Діє сайт Державного архіву області. На ньому в рубриці «Ресурси ДАСО» розміщено чимало матеріалів. У їх числі, скажімо, каталог метричних книг. Адже останнім часом все більше і більше людей звертаються до генеалогічних пошуків, намагаються дізнатися про свій родовід. І будь-ласка, де б не жила людина, чи це Австралія, чи Нью-Джерсі, чи Варшава, вона скачує каталог метричних книг і дивиться той населений пункт, який її цікавить: є чи немає, варто звертатися до архіву чи ні.

Зверну також увагу на інформацію про виконання соціальних запитів правового характеру. Інформацію про те, де людина колись працювала. Більше, ніж двадцять п’ять тисяч запитів виконано минулого року архівними установами області! Це колосальна робота. І тут варто сказати, що створення трудових архівів у населених пунктах це шлях до того, щоб людина вчасно отримувала інформацію.

Але хотів би, щоб архівна революція торкнулася матеріальної бази архівних установ. Від цього залежить рівень збереженості документів. Тільки у фондах нашого архіву близько півтора мільйона одиниць зберігання, тобто справ. Вони розміщені в двох корпусах. Та на сьогодні площі вичерпуються. Скоро прийде той час, коли нікуди буде збирати документи, і про це треба дбати вже сьогодні. З 1991 року архівосховище не опалюється. Температура приблизно така, як надворі. Відтак температурні коливання приводять до псування документів та інформації, що в них знаходиться. До руйнування самої структури паперу. Це ті моменти, на які потрібно звертати увагу. В першу чергу – державі, оскільки ми бюджетна організація. Негайно необхідно забезпечити нормальну збереженість документів; забезпечити надходження документів, які стануть історією через десять, двадцять і більше років. Потрібно виділити кошти для того, щоб ці документи могли реставруватися. Адже документи – вони як люди: народжуються, хворіють і їх треба лікувати. На жаль, буває, що і вмирають… Ці проблеми стосуються саме фінансування архівів. Отож, у архівній революції має бути такий паритет – з одного боку зацікавленість архівами, з іншого боку - бажання допомогти архівам і в фінансовому, і в кадровому плані. Архівна революція повинна охопити всі галузі архівів, а не тільки ті, що на виду у суспільства.

Та в цілому я задоволений тим, що до архівів звертаються. Люди цікавляться. Думають не стереотипами і не догмами, а фактами, посилаючись на документи, приходячи і ретельно перевіряючи дані. Це позитивно, бо коли в суспільстві циркулює свіжа думка і коли за аргументами звертаються не до легенд, не до міфів, а до документів, це позитивно впливає на життя суспільства в цілому. Менше білих плям буде, менше буде роздвоєності в трактуванні, оцінці нашої історії. Це значить, що архіви працюють на майбутнє суспільства, на майбутнє України.

Архівіст документів не інтерпретує. Інтерпретує суспільство

- Завдяки архіву ми отримали такі книги як «Книга Пам’яті Сумської області», «Голодомор 1932-1933 років на Сумщині», «ОУН-УПА на Сумщині», а також історико-архівний журнал. Наскільки складною, проблемною є ця робота?

- Усе залежить від запитів суспільства. Свого часу люди цікавилися партизанським рухом і архів видавав збірки на цю тему. Сьогодні люди цікавляться Українським Визвольним Рухом, Голодомором, ми видаємо такі збірки. Створюємо Сумський історико-архівний журнал, з наступного року, сподіваємося, він буде фаховим.

Проблем у цій роботі я бачу дві. Перша є кадрова. У нас дуже талановиті фахівці, дуже обізнані. Але в основному ці люди, які можуть виявляти документи, писати статті, виступати з доповідями, готувати збірки документів, здійснювати якісь дослідження, завалені рутинною роботою: виконання довідок, різноманітних доручень, наказів і т.д. Таким чином, кадрів бракує. Друга проблема: аби книгу видати, треба мати кошти. Так було із збіркою про голодомор. Архівісти Сумщини ще 1993 року взялися за цю роботу – перші в Україні! 2003-го року її підготували. А видати змогли лише в кінці 2006 року. Здається, і тема звучить, і запит є, та коли доходить до грошей... Допомогла влада. І тепер ми є єдиним архівом в Україні, який не тільки опрацював документи про голодомор на рівні дослідження, а й відцифрував повністю усі 57 тисяч актових записів про смерть. Це колосальна робота. Ми б ніколи не змогли її зробити, якби не допомога обласної державної адміністрації.

- Ви історик, давній дослідник, відомий краєзнавець, знаєте більше, ніж пересічна людина. А які відкриття зробили для себе особисто?

- Вважаю для себе відкриттям, що в Сумах і в області в період Другої світової війни діяли підпільно Організація Українських Націоналістів і окремі загони повстанської армії. Вперше ця інформація була отримана із монографії Володимира Косика «Україна – Німеччина у Другій світовій війні». Потім став шукати у архівах, особливо коли відкрилися архіви СБУ, – колосальний масив документів! І з’ясувалося, що не тільки обласний Провід ОУН діяв, учасники якого 20 лютого 1943 року були страчені німцями на території сумської тюрми. Існувало як мінімум чотири окружних відділи: Сумський, Роменський, Глухівський і Конотопський. Там були задіяні десятки і сотні людей. Частина з них загинула від рук німців, частина – в радянських таборах, а частина змушена була емігрувати.

Наприклад один із учасників Роменського підпілля Володимир Мазур став заступником голови Проводу ОУН. Інший учасник - Леонід Полтава -дуже відома на Заході людина, редактор кількох видань, знаний письменник української діаспори. З’ясувалося, що кілька наших земляків були дуже значними фігурами в українському визвольному русі.

Залишили свій слід у визвольній боротьбі й жінки: дві дівчини - Анастасія Гудимович і Марія Тарасенко із села Вороніж Шосткинського району. Вони були студентками Київського університету св. Володимира, вчилися на одному потоці з тими студентами, які згодом загинули в бою під Крутами. Потім були в дивізії «сірожупанників» зв’язковими. Трагічно загинули в 1922 році у Києві. Зараз знайшлися рідні цих дівчат. Йде мова про те, щоб ушанувати їхню пам’ять чи на меморіальних дошках, чи в назвах вулиць… Відкриттів немало, потрібно лише працювати.

- Чи немає все ж в роботі дослідників певної тенденційності? Було політичне замовлення – був попит на одну інформацію, інше політичне замовлення – попит на інформацію іншу?...

- У історії України багато знакових подій. Дуже багато проектів, і на всі потрібне архівне підтвердження, якась інформація. І всі, хто приходить до архіву, говорять, що хочуть знати правду. А от як вони ці дані, цю правду використовують, яке їхнє розуміння правди, то вже, як кажуть, не наша справа.

Часом говорять: «От архівісти – вони фальсифікують історію!» Та не може архівіст фальсифікувати! Архівіст надає інформацію, ознайомлює без коментарів. А потім її використовують люди. Коли ми випускаємо збірники документів, ми робимо вступ, тематичний огляд, потім викладку документів, ілюстрації, коментарі незрозумілих слів, що зустрічаються. І все. Беріть, використовуйте! Ви вважаєте, що отак – будь ласка, трактуйте. Але ось є факти.

- А тиск з боку влади щодо того, що ось це давайте в першу чергу, а це притримайте, бо не варто, - чи доводилося відчувати?

- За час моєї роботи не було жодного тиску. Свого часу, коли я ще не був директором архіву, просто здійснював розвідки, то зробив дослідження про Сумщину у національно-визвольній боротьбі двадцятого століття. Вийшла ця книга під назвою «Залізом і кров’ю» у 2001 році. Використав і архівні матеріали. Шуму було багато. Ця книга розбивала ряд міфів стосовно радянської «святості» партизан, стосовно відсутності на нашій території українського визвольного руху і взагалі будь-якого бажання боротися за незалежність. Потім мені говорили, що було завдання обласної адміністрації історикам СДПУ, аби написали якесь спростування. І ніхто з них за цю брудну роботу не взявся. Це люди фахові, які розуміють, що таке архівний документ, що таке історичний факт і що таке потреба суспільства в правді. Можна сказати, що колись такий тиск був. Зараз немає.

За останні п’ять років напрацювалися певні стандарти: як потрібно ставитися до історичної правди, як її використовувати, як її сприймати. Коли вийшов перший том «ОУН-УПА на Сумщині», приходили представники певних політичних сил, намагалися розказувати, як потрібно себе вести, що «не надо ворошить прошлое», хотіли довести, що ми сфальсифікували факти. Але документи – це вперта річ... Наші працівники розповідали, що десь на межі 90-х років, коли вивчали листи остарбайтерів, десь так виходило, що відсотків сімдесят писали додому, що тяжкі умови життя. А відсотків тридцять, - що умови нормальні. Це ті, хто потрапив не на виробництво, а до господарів. Там уже ставлення до людини вимірювалося порядністю господаря. Була якась публікація, оприлюднення листів остарбайтерів. Піднявся шум і у наших працівників виникли дуже серйозні проблеми. Звинувачували в усіх смертних гріхах! Говорять, якби не проголошення незалежності, то як би це ще відобразилося на їх діяльності – хто зна... Були випадки тиску певних політичних сил і недобросовісного використання архівної інформації. Таке було і буде, оскільки у нас демократія, оскільки йде політична боротьба. Це процес зрозумілий...

- А чи може бути працівник архіву політично заангажованим?

- Ми всі люди. У нас у всіх є свої політичні вподобання. Не буває кришталево незаангажованої людини ні в архівній справі, ні в науці. Але якщо маєте на увазі, що ця людина може вплинути на якісь документи, то архівіст документів не інтерпретує. Інтерпретує суспільство. Навіть якщо є одна особа, яка схоче щось не пустити, заборонити, закрити і т.д., вона цього не зробить. Бо є архівна система і система підпису довідки. Підписує керівник установи, підписує виконавець, а ще зберігач, які ці справи видавав, працівник відділу інформації, який справу використовував. Щоб подати щось недостовірно, повинна бути змова багатьох людей...

- Чи не відбудуться зміни в архівній справі, в доступі до документів із нинішньою зміною влади, з приходом нового Президента?

- Боюся, що може помінятися план доступу. Судячи з тих заяв, які лунали від переможця президентських виборів, можна сподіватися таких кроків. Можливо, буде змінено систему запитів. Проблеми, можливо, будуть стосовно замовлень. У суспільства будуть одні замовлення, а у влади - інші. Можливе згортання процесу оприлюднення документів щодо певних сторінок історії. Це буде неправильно, це буде грати на подальше викривлення нашої історичної пам’яті. Але ж, поживемо - побачимо...

А щодо тем… Я особисто вважаю, що теми, які піднімалися протягом останнього часу, правильно піднімалися. Існують стереотипи відносно певних подій, певних періодів, існують прогалини в історичній свідомості суспільства, в історичній науці відносно цих подій, бо документи були засекречені. Певно ж, сьогодні у декого виникає запитання: чому про ОУН-УПА, чому про повстанський рух, чому про голодомор? Справа в тому, що ці теми замовчувалися. Потрібно вирівняти їх, дати потік інформації, потік документів стосовно цих тем, щоб люди могли об’єктивно оцінювати історію.